СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Тарас Сеньків про період пандемії: «Хіба це не добра нагода для щирого іспиту сумління?»
Смерть чомусь вважають остаточним кінцем всього для людської особи, хоч кожен дуже бажає, щоб це було не так. Христове воскресіння є запевненням цього людського прагнення. Смерть є невід’ємною і найважливішою складовою людського життя, його підсумком, і одночасно справжнім початком досягнення його повноти у воскресінні тіла до життя вічного. Лише по-справжньому, згідно Божого задуму, цінуючи людське життя, ми зможемо зрозуміти значення смерті.
Мабуть, головним словом 2020 року буде «коронавірус», або ж пов’язане із ним слово «карантин». Як Ви особисто пережили цей карантин, зокрема де він Вас застав та які щоденні справи стали для Вас обов’язковими впродовж цього періоду?
Думаю, що все ж таки головним стане слово «життя», хоч говорять «коронавірус» та «карантин». Вже коли прибув перший літак з нашими співвітчизниками з Китаю, було зрозуміло, що нас не мине велика проблема. Тому перше, що було зроблено в єпархії, це продумані різні варіанти душпастирства на основі вже існуючих прикладів у різних країнах, та видані відповідні інструкції. Теж проводилася консисторією роз’яснювальна робота з духовенством. Виглядає що була успішною. Мене особисто карантин позбавив можливості реалізувати заплановані заходи, але звичайно підкинув інші клопоти. В цілому — нічого нового, але знайшлося більше часу задуматися про минущість життя, про смерть та воскресіння.
Багато людей, шукаючи відповіді на причини появи коронавірусу та його згубних наслідків, розпочали говорити про Божу кару за гріхи світу. Про такий божественний сценарій говорили як прості люди, так і високі церковні достойники. Як Ви ставитеся до такого богословського пояснення?
Найлегше все скинути та звинувачувати Бога. Тільки спочатку було б не лишнє, задля справедливості, визнати, яким є відношення людини до її Бога. Пандемія співпала з часом Великого посту, і такому «богословському поясненню» аналогією є твердження Христових розпинателів: раз Бог дозволив Христа розіп’ясти та значить він його покарав. Бог нікого не карає, і гіршої кари за ту, яку людина сама собі власними гріхами завдає, у цьому світі не існує. Зрештою, і цей світ не є вічним пристанищем людині, і його вона повинна покинути, бо є створена і покликана до вічного життя у єдності з Богом. Тому про причини епідемії не вважаю себе компетентним говорити, але що вона у системах суспільного управління та забезпечення викрила негаразди, які є результатами і безвідповідальності, і байдужості, і корупційної складової — то це очевидно. На тлі кризи, викликаної пандемією, стають явними всі виміри як суспільного, так і особистого життя, його моральні засади, благородство та ницість. Хіба це не добра нагода для щирого іспиту сумління? Не все є так просто і залежить, з якої точки зору ми оцінюємо дійсність.
Натомість, багато інших мирян та богословів розпочали закликати про перегляд нашого ставлення до навколишнього середовища. За їхніми словами, саме недостатність нашої діяльності у сфері екологічних ініціатив та надмірна діяльність у виснаженні нашої планети призвели до цієї пандемії. До прикладу, доволі популярною завдяки Папі Франциску стала приказка: «Бог прощає завжди, людина — інколи, природа — ніколи». Яким чином Церква повинна проявляти себе в екологічних ініціативах?
Давайте розпочнемо з екології сумління. Питання екології не є технічним, політичним чи економічним, але насамперед моральним. Людина, коли усвідомлює власну обмеженість, минущість життя, то відкриває у собі і тугу по вічності, котру сама здобути не може, але лиш отримати як дар. Та, коли цю тугу починає підміняти прагненням володіти благами цього світу, неодмінно чинить несправедливість стосовно інших, позбавляючи їх деколи мати і те найнеобхідніше.
Можна багато говорити про екологію, та доки не позбудемося жадібності і не запанує відповідальність та солідарність — залишаться лиш слова та ініціативи. Тому для початку: не будемо спалювати суху траву, не будемо вживати пластикових вінків та квітів, не будемо використовувати на полях хімікатів, які травлять людей довколишніх поселень. Зможемо? Чи байдужість або жадібність максимального зиску не дозволить?
Не варто також забувати і про тих науковців, які причину короновірусу побачили у надмірній глобалізації світу та у його тотальній відкритості. У зв’язку із цим велика частка людей вихід із цієї кризи побачила у закритті кордонів та зосередженні цілковитої уваги на виключно національній політиці. Деякі експерти розпочинають говорити про певну подальшу фрагментацію світу та його замкнутість. Натомість, релігійні лідери продовжують закликати до всесвітньої солідарності. То хто ж помиляється у своєму баченні майбутнього світу?
Світ людей настільки вже глобалізований, що кожна ізоляція є тимчасовою, інакше приведе до виникнення якихось тоталітарних суспільних утворень на кшталт Північної Кореї, але навіть вона не є собі самодостатньою. Тому сьогодні на хвилі невизначеності чи невідомості щодо майбутнього у різних суспільствах, «інформаційний ізоляційний шум» творять популісти, яким, на жаль, люди нерідко дають голос у національній та міжнародній політиці. Універсальність Католицької Церкви власне і полягає у тому, що вона може запропонувати світовому суспільству приклад моделі його гармонійного співжиття. Загальною проблемою є лиш те, що суспільство, заражене мнимою самовпевненістю та самодостатністю, постійно намагається усунути Церкву принаймні на маргінес свого життя.
Ще одним важливим наслідком цієї пандемії стало відчуття близькості смерті, ба більше, сама думка про смерть сучасного покоління. Це породило доволі різні реакції: від відвертого ігнорування та апатії до будь-яких заходів безпеки через висміювання та насмішки і аж до тотального хвилювання та нервових зривів. Тим не менше, якщо подивитися на сучасну цивілізацію, то доволі часто для її опису Церква використовує термін, запропонований святим Іваном Павлом ІІ, «культура смерті» через повсюдність абортів, евтаназії, насильства до беззахисних, війн, смертної кари та інших проявів смерті. Яким чином Церква відповідає на таку парадоксальність ситуації: з однієї сторони ми оточили себе багатьма вчинками, що призводять до смерті, а з іншої — перестали пригадувати про неї, відсунувши питання про смерть далеко на маргінес?
Смерть чомусь вважають остаточним кінцем всього для людської особи, хоч кожен дуже бажає, щоб це було не так. Христове воскресіння є запевненням цього людського прагнення. Смерть є невід’ємною і найважливішою складовою людського життя, його підсумком, і одночасно справжнім початком досягнення його повноти у воскресінні тіла до життя вічного. Лише по-справжньому, згідно Божого задуму, цінуючи людське життя, ми зможемо зрозуміти значення смерті.
Щодо «культури смерті», то цей термін власне говорить про втрату цього розуміння. Коли людина привласнює собі право на себе і заперечує Богові право на своє життя, то творить культ егоїзму, який зрештою заперечує іншому право на життя, або і її саму веде до самогубства, як втечі від краху власних сподівань. Церква має безкомпромісно голосити про цінність та ціль людського життя у планах Божого Провидіння. Бо коли людина не має цілі, то і не знає куди йти і для чого жити. А все що здобуває, приносить їй вкінці страх це втратити.
Яким є основний урок, що його повинні винести сучасний світ та суспільство у зв’язку із цією пандемією коронавірусу?
Якби люди засвоїли урок з Першої світової війни, то чи була б Друга? Бажав би всім і кожному на своєму місці бути відповідальним та солідарним. Якщо кожен буде жити для всіх, то всі будуть жити для кожного. Це можливо не позбавить нас інших випробувань, але напевно дасть сили їх подолати. Або принаймні щоб всі цього почали більше бажати…
Багато коментаторів у соцмережах відмічали збільшення активності Церкви у сучасних засобах комунікації. Папа Франциск, проповідуючи під час Святої Меси в «Домі Святої Марти» 17 квітня цього року, наголосив на тому, що цю ситуацію потрібно сприймати тільки як тимчасове явище у період кризи, бо ідеал Церкви — це перебування разом, з народом і зі Святими Таїнствами. Однак, і цілковито втрачати такий потенціал нових медіа, мабуть було б не до кінця виправдано. Що може запропонувати церковна спільнота Божому люду у віртуальному світі, який також перебуває там?
Віртуальний світ засобів комунікації не може бути замкнутим сам на себе, але бути платформою для діалогу та запрошенням до міжособистої зустрічі. Церква є живою спільнотою Христових вірних, його Містичним Тілом, яким він реально, а не віртуально, присутній між людьми. Зрештою, наша віра є живою нашими конкретними ділами для спасіння ближніх. Тому всі технологічні досягнення мають в кінцевому підсумку служити творенню єдності та солідарності між людьми. Інакше ризикують стати інструментом їх знищення.
Інтенсивність діяльності Церкви у соцмережах та ЗМІ породила ще одне цікаве богословське запитання — значення спільноти для осягнення спасіння. Як би Ви могли відповісти на це питання? Чи є настільки важливою для християнина спільнотність? Чи може він спастися наодинці?
Церква є спільнотою любові, а любити означає жити для інших. Спасіння є даром Божої любові, в силі якої ми по-справжньому можемо любити Бога, ближнього та себе. В Євангелії опис Останнього суду дає вичерпну відповідь: лише роздаванням можна розмножувати добро та осягнути спасіння, тому себе самого (наодинці) спасти для вічності ніхто не може. Себе самого можна лише погубити.
Впродовж своєї історії Вселенська Церква вже переживали не один раз смертоносні епідемії і кожен такий період її служіння був позначений новими відповідями та реакціями. Якою повинна вийти Церква XXI століття із цього сучасного «горнила»?
Найперше, думаю, не варто гіперболізувати ситуацію з пандемією і її наслідки. Ми не знаємо її причин і ще багато чого, то тим більше я не хочу передбачати майбутнє. Звичайно світ, людське суспільство зазнає змін. Всі говорять, що світ, який ми знали, вже більше не існуватиме. Але в чому настануть зміни? Фінансово-економічний вимір отримає більш справедливе соціальне спрямування, чи суспільне добро та гідність людської особи стануть центральними темами суспільно-політичного життя? Не хочу бути песимістом… Але надіюся, що для Церкви ця світова криза є шансом переосмислити, як проповіддю правди про Воскреслого Христа вступити до трагедій та радощів кожного людського життя. Зрештою, Церква завжди покликана в усіх обставинах свідчити про Бога-Спасителя, який у своїй любові приготував людині у воскресінні вічне життя. Відправним пунктом проповіді має стати перспектива вічності. Це не всім буде подобатися, — так у зматеріалізованому та атеїстичному світі є завжди, — але важливо для оновлення свідомості Церкви, яка проповідує те, що проживає, і живе згідно того, що проповідує. І якщо десь побутує думка, що Церква внаслідок змін щось втратить, то я не сумніваюся, що лише для того, щоб ще більше здобути.
На Вашу думку, чи вдалося Українській Греко-Католицькій Церкві адекватно відповісти на виклик пандемії коронавірусу? Які ініціативи нашої Церкви для Вас стали найбільш знаковими та зворушливими?
Не думаю, що завданням Церкви є безпосередньо відповідати на виклики пандемії. Маємо відповідати на потреби людей. Ситуація є для нас нова і вимагає можливо нестандартних душпастирських підходів. Але Церква вже має і достатньо досвіду, щоб вирішити поточні завдання. Головне, думаю, є дати людям впевненість у майбутньому, утверджувати у вірі та свідомості особистої відповідальності. Тоді можна говорити про інші моделі допомоги. Вже є похвали гідні ініціативи, але для мене найбільш зворушливою стала дисциплінованість та послушність наших людей стосовно розпоряджень церковної влади на час пандемії: вони повірили, що вірус немає інших ніг, крім наших, і думаю, цим врятували багато життів. І за це я всім дуже вдячний.
Одним із негативних моментів карантину в Україні стало своєрідне висвітлення у ЗМІ Церкви як розплідника мікробів та бактерій. І це не зважаючи на її швидку реакцію та відповідно прийняті заходи, зокрема під час святкування світлого празника Воскресіння Христового. Зокрема, про це говорив у своєму інтерв’ю владика Йосиф Мілян, єпископ-помічник Київський. Чому так сталося та як Українська Греко-Католицька Церква повинна відповідати на це сьогодні, адже для багатьох людей це стало причиною страху і боязні?
Не потрібно втягуватися у брехливу полеміку. Навіть Христос не полемізував з Пилатом. Зрештою існують різні церкви, і кожна з них поступає відповідним собі способом, тому і узагальнювати є недоречно, і відносити до себе огульну критику теж. Наша Церква відповіла адекватно на всі вимоги ситуації і нам немає за що оправдуватися.
Наприкінці, висловіть кілька слів запрошення для наших вірних щодо повернення у свої храми для звершення спільної молитви.
Нехай цей час ізоляції стане благодатним часом поглибленням свідомості та потреби бути разом, бути Церквою, спільнотою, об’єднаною у Христі. Сьогодення робить нас сильнішими у вірі для завтрашніх часів. Багато наших родин направду отримали винятковий Великодній досвід, що то бути церквою поза храмом. Рано чи пізніше наші храми знову будуть наповнені вірними, але хто може гарантувати, що не наступлять інші часи, для яких сьогодення є лиш випробуванням міцності нашої віри.
Розмовляв Іван ВихорПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
