СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Петро Стасюк про важливість живої участі у Літургії: «Служба Божа та Євхаристія — це родинне життя»
Пандемія Covid-19 стала випробуванням для людського тіла і душі. Вона незворотньо змінила світ, країни, громади та родини. Пандемія змінила Церкву, змінила людей духовно. Онлайн-богослужіння, віртуальне освячення лози або ZOOM-празники — це все її наслідки. Владика Петро Стасюк поділився з читачами газети «Церква і Життя» своїми думками стосовно впливу локдаунів та пандемії на майбутнє Церкви і української громади в Австралії.
Владико, поділіться своїми думками стосовно сучасного стану Церкви. Як на неї впливає коронавірус та локдауни?
Локдаун — це щось дуже цікаве. Він показує, що світ змінюється і ми не повинні думати, що все буде, як було раніше. Світ має свої правила і свої закони. Так само як Бог має свої правила. Світ керується власними правилами, а не нашими. Наша проблема в тому, що часом ми хочемо контролювати наше життя і, очевидно, це не є можливо. У світі є не лише коронавірус, але й війни, посухи, різні трагедії. І ми мусимо бути готові. Коронавірус нам дуже ясно пояснив, що ми не є перші і ми не є володарі нашої долі, що є щось більше від нас. Але віруси, війни, трагедії вже існують через цілу історію людства. Наприклад, минулі кілька десятків років було кілька прикладів вірусів, коли мільйони людей помирали. Це справді є нормальною частиною життя. І це з’являється перед нашими очима. Нам це не подобається, але так воно є.
Через локдауни люди не мають можливості ходити до церкви. Як це впливає вже і позначиться на Церкві в майбутньому?
Локдаун — це не є природньо. Коли хтось робить щось погане, ми відсилаємо їх у в’язницю. Локдаун — це не природньо, бо бути самому, жити самому без інших людей це називається кара. Бог нас так створив, що ми є родина, суспільство. Ми є державою, громадою, і ми любимо так жити. Я думаю, що під час цих локдаунів люди побачать, що чогось бракує. І найбільше бракує родини. Бабусі, дідусі не можуть відвідати своїх дітей, внуків через локдаун. Батьки не можуть з дітьми говорити, бо є локдаун. Діти не можуть з іншими дітьми спілкуватися, бо є локдаун. Тому це не є нормальне. Але з іншого боку воно показує нам, що ми самі не є власниками нашої долі і тут церква має обов’язок нагадати людям, що ми потребуємо допомоги. Передовсім, щоб повернутися в нормальне життя. Знову зустрічатися з людьми. Утворити суспільство, родину. Іншими словами — створити парафію. Обов’язок Церкви створити цю родину. Але Церква і є родина. Ісус Христос є особою з Пресвятої Трійці: Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий. Церква має бути присутньою в житті, бо вона провадить людей до Бога. Тому Церква має обов’язок бути з людьми.
Мені дуже цікаво, що відправи, які ми транслюємо на YouTube дивляться сто-двісті людей, а до кінця тижня може бути вісімсот та навіть до тисячі людей. Це показує, що людям є потрібне суспільство, спілкування, побожна та свята громада. Я знаю, що ми маємо обов’язок зв’язатися з людьми і бути присутніми між ними, це надає певне значення та заповнює нашу душу.
Як на нашій українській громаді позначилися обмеження? Той факт, що не можна ходити в церкву, зустрічатися? На вашу думку, після локдаунів чи стануть громади меншими? Чи втратить українська спільнота людей?
Це дуже важливе питання. Я бачу, що не лише Церква зустрічається через інтернет, але й «Пласт», СУМ, українські школи, навчання катехизації, громадські організації, громади, наші церковні комісії, підкомітети — усі діють наче життя є нормальним. Усі ми сходимося. Ми не бачимося віч-на-віч. Ми бачимося через інтернет. Це означає, що це в людській природі говорити, планувати і громада існує.
Я не журюся про те, чи громада буде існувати. Очевидно, ті, хто не звик ходити в церкву — можуть далі відвикнути, їх буде бракувати. Але кожна людина природньо шукає інших людей, суспільство та родину. Люди люблять приходити, пити каву, разом їсти, співати, танцювати. Тому я думаю, що коронавірус це не знищить. Може воно буде в іншій формі. Я думаю, що Церква має пристосовуватися до цього локдауну і до того духовного і психологічного життя, яке створюється перед нашими очима. Ми не можемо сподіватися, що все буде, як раніше. Це буде в якійсь іншій формі, бо людська натура не змінилася. І я знаю, що Бог є і я маю надію, що буде щось інакше.
Я думаю, що з іншої сторони ми станемо навіть і сильнішими, бо ми маємо нагоду признатися, що ми не можемо жити самі по собі, нам потрібна спільнота. Якщо ми це зрозуміємо, я думаю, що наші спільноти стануть сильнішими, бо ми будемо шанувати те, чого колись не було. І з Божою благодаттю ми будемо робити все, що потрібно, щоб наші громади існували.
Розкажіть про онлайн-богослужіння під час локдаунів. Як це вплине на відвідини живих Літургій в майбутньому?
Наша єпархія була одна з перших в світі, яка почала транслювати Святу Літургію наживо. Ми почали YouTube-трансляції нашої недільної Літургії сім чи вісім років тому. Я думаю, що воно не знищило нашу громаду. Дуже важливо, що ми маємо контакт з людьми і ми можемо бути присутніми в їхніх домах через трансляцію. І ми знаємо, що хоча церква порожня, але насправді вона не є порожня. Наприклад сьогодні з нами було 170 людей. Фізично ми їх не бачимо, але духовно вони є. Я думаю, ми оцінимо те, що особиста, фізична зустріч мусить бути і я думаю, ми робимо те, що ми маємо робити.
Багато людей також просить, щоб ми транслювали похорони. Тепер ми транслюємо майже усі похорони. Люди хочуть спілкуватися, для них це є дуже важливо. Ми маємо скористатися з цієї нагоди, яку нам Господь дав. Це подарунок від Бога у сучасному світі. Ми можемо думати про те, як було раніше, але питання, як ми будемо пристосовуватися до сучасних умов, які виникають перед нами.
Чим відрізняється фізична присутність в церкві під час Літургії та віртуальна?
Я думаю, спочатку потрібно зрозуміти Літургію. Це є Тайна Вечеря. Ісус Христос скликав апостолів у Великий Четвер, Він їм відправив першу Святу Літургію. На вечері він ломив хліб і давав усім апостолам і вони їли, вони спілкувалися, Він казав: «Це є моє тіло, це є моя кров». Кожної неділі, коли ми відправляємо зараз, ми маємо акт духовного причастя. Ми читаємо молитву, яка говорить, що хоча я не можу бути в церкві, не можу причащатися, але я ділюся з Богом і духовно приймаю святе причастя. Наша церква є літургійною, а це означає іти до Євхаристії. У нормальну неділю, коли немає локдауну, кілька сотень людей в церкві йдуть до Святого Причастя. Я думаю, що це найважливіша річ, яку ми робимо в церкві. Друга річ, яку ми робимо в церкві, це є прощення гріхів. Ніхто не сповідає по інтернету, по телефону, це потрібно робити особисто.
Служба Божа — це родинне життя, це родинне спілкування і це третя причина чому ми приходимо до церкви. Бо бути самому не є нормально. Громада дає спокій. Бог створив нас частиною родини. Служба Божа та Євхаристія — це родинне життя.
Як для вас, як для священника читати проповідь при порожній церкві?
Для мене спочатку було дуже дивно. Я мусів уявляти собі, що хоча нікого немає переді мною, проте вони є. Сьогодні я вже особисто увійшов у той стан, де я дійсно бачу багато людей перед собою. Це так само, як автори виступають на сцені. Через світло вони не бачать людей в залі. Ви відчуваєте, що вони є присутні, але ви не бачите через світло. Ми знаємо, що люди є. Це говорить про трохи вищий стан існування. Це такий духовний, психологічний стан, частин нашого духовного життя. Ми духовно ж присутні, хоча фізично ми не бачимо.
Розмовляла Мар’яна ДавидовськаЗа матеріалами Мельбурнської єпархії Свв. верх. апп. Петра і Павла
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
