СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВладика Микола Семенишин у першу річницю хіротонії: «Сповнюю те саме служіння, адже залишаюся тим самим служителем нашої УГКЦ»
15 лютого минає перший рік з дня єпископської хіротонії владики Миколи Семенишина, єпископа-помічника Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ. Про відчуття, зміни, виклики й трепетні моменти минулого року владика Микола розповів в інтерв’ю для Департаменту інформації Івано-Франківської архиєпархії УГКЦ.
Мабуть, перед тим, як безпосередньо стати єпископом, Ви собі певним чином уявляли це служіння. Скажіть, чи підтвердилися Ваші очікування, чи набули вони нових барв?
Щиро скажу, що складно було уявити, як то бути єпископом. Звичайно, безпосередньо після того, як я дав свою згоду на єпископство, то з великим трепетом готувався до хіротонії, а все інше — віддавав у Божі руки. Та й безпосередньо кредо мого життя — слова «Жити тут і тепер», хоч і не завжди це вдається. Я стараюся не забігати наперед, але завжди приймати те, що є сьогодні, якісно виконуючи свої обов’язки та служачи ближньому.
Яким було приготування до хіротонії? Які емоції Ви відчували безпосередньо під час Чину єпископської хіротонії?
Пригадую, що приготування до хіротонії було для мене таким собі «турбулентним» часом, бо страхи та переживання наповнювали мене більш ніж «по вінця» (сміється — ред.). Час приготування був нелегким. Однак, у момент хіротонії, 15 лютого (тогоріч це було свято Стрітення Господнього) я був наповнений миром і справжньою духовною радістю. Особливою стала мить, коли я стояв на колінах поблизу престолу, а головний святитель і співсвятителі тримали наді мною Святе Євангеліє, тоді я відчув дію Духа Святого, благодаті Божої. Прошу у Господа, аби Він посилав мені ще більше таких відчуттів у часі служіння.
Досить довгий час Ви були особистим секретарем світлої пам’яті Блаженнішого Любомира Гузара. Окрім того, що Патріарх Любомир був богословом, він був ще й філософом та справді мудрою людиною. Що з його вчення сформувало Вас як особистість та щодня допомагає Вам у єпископському служінні?
Хочеться виокремити декілька ключових чинників. Найперше — його відношення до молитви. Бо як казав Блаженніший Любомир, молитва — це розмова з Богом, Який є Всемогутнім, однак завжди залишається добрим Батьком, люблячим Татусем.
Наступне — приготування до зустрічі зі Спасителем. За час служіння біля Блаженнішого Любомира я мав можливість бачити його приготування до Божественної Літургії. Він завжди приходив завчасно до нашої домашньої каплиці й справді роздумував над тим, що буде відбуватися за декілька хвилин, таким чином входив до розмови з Небесним Отцем. Тому, наскільки це можливо, я стараюся наслідувати його в тому, бо Патріарх Любомир мав справді відповідальне та трепетне, але водночас таке любляче відношення до молитви.
І ще одне — це відношення до людей. Для Блаженнішого Любомира кожна людина, яку він зустрічав, була особливою. Його поведінка та відношення до особи були дуже відповідальними, незалежно від статусу, віку чи національності. Тому я завжди стараюся керуватися такими основними принципами його життя та служіння.
Як змінився Ваш світогляд за цей рік, які додались обов’язки та що з них подобається найбільше?
Чогось надзвичайного не можу пригадати на цей час. Стараюся робити все, до чого закликає митрополит Володимир, і все, що є моїми безпосередніми обов’язками, робити якнайкраще, говорячи про різне, чи про служіння, чи про богослужіння, чи про зустрічі. А загалом, я сповнюю те саме служіння, що й до єпископства, адже залишаюся тим самим служителем нашої УГКЦ.
Певний час Ви перебували за межами рідного краю. Як за цей час змінився Івано-Франківськ, що залишилося рідним і незмінним, як відчувалося повернення додому?
Те, що дуже змінювалося ще давніше, орієнтовно у 2005–2007 роках, коли я навчався у Римі й приїжджав додому на канікули — це інфраструктура нашого міста. Ще тоді я помічав, що буквально за рік моєї відсутності у місті відбулося дуже багато змін. Якщо брати останні роки, коли я служив у Києві та приїжджав до Івано-Франківська, то у нашому місті, на відміну від столиці, ніхто нікуди не поспішає, а ще здається, ніби всі знаються між собою. Тішуся, що такий стиль життя в Івано-Франківську, бо мені він справді подобається.
Я люблю гуляти містом. І якщо брати до порівняння, наприклад Київ, не говорячи вже про італійські міста, то йдучи нашими вулицями завжди зустрінеш когось зі знайомих (сміється). Хоча, це дуже приємно, бо йдучи просто на прогулянку, можна стати комусь у пригоді та послужити ближньому, навіть не очікуючи цього.
Які значущі події вплинули на Ваше життя та погляди? Які найважливіші уроки життя Ви вивчили і як вони вплинули на Ваше мислення і дії?
Коли я дізнався, що Синод Єпископів обрав мене стати їхнім співбратом, а Святіший Отець поблагословив їхнє рішення, то говорив своїм друзям, особливо священникам: «Як я буду єпископом, якщо навіть священником так важко бути?», навіть попри те, що проходив формацію у семінарії впродовж 6-ти років, а до єпископства мене ніхто не готував. Однак цікаво, що, будучи на святі Трьох Святителів у Київській Трьохсвятительській духовній семінарії, я зрозумів, що те служіння, яке я здійснював у цьому формаційному закладі впродовж п’яти з половиною років, було не безпосереднім, але все ж таки формуванням мене до єпископського служіння. Не можу пригадати конкретного випадку чи ситуації, які вплинули на моє життя, однак кожен момент мого священства — чи будучи духівником у семінарії, чи секретарем Блаженнішого Любомира, чи віцеректором Івано-Франківської духовної семінарії — увесь той досвід служіння вплетений у Божі задуми задля того, щоб ми якнайкраще служили Господеві та людям.
Знаємо, що у кожного єпископа є свій герб. Розкажіть про основні елементи та символи Вашого герба.
Найперше розпочну з гасла, яке є цитатою з Євангелія: «Відчали на глибінь» (Лк. 5, 4). Це заклик Ісуса Христа до апостола Петра відчалити на глибінь для ловлі риби. Для мене віддавна цей момент Святого Письма був рідний і дорогий — відкинути свої мрії, можливості чи способи діяння та довіритися Богові, Який покликав мене робити те, що міг би вважати понад власні сили. Навчитися щодня довіряти Богові й відчалювати від берега, робити й виконувати те, до чого Він мене кличе. Елементом на гербі, що символізує цю подію, є човен. Ще одним важливим елементом є лілея — квітка, яка є символом Богородиці. На знак того, що я є сином Богородиці й вважав себе Її священником, я хотів продовжити бути Єпископом Богородиці. Також це пов’язано з тим, що я народився у Богородчанському районі, а Богородчани є містом Богородиці. Ця квітка має духовне та корінне значення.
Розкажіть про Богородицю Мовчання та її особливе значення у єпископському служінні.
З цією Богородицею Мовчання я познайомився в Італії, і Вона справді знайшла особливий відгук у моєму серці. У цей час змін та життя на великій швидкості ми завжди спішимо, не зупиняємося й мало роздумуємо. Світ галасливий, він диктує нам робити щось, не зупиняючись. А на цій іконі Богородиця немов вказує нам однією Своєю рукою — «Зупинись», іншою, приклавши палець до уст, каже: «Мовчи, слухай». У цьому контексті на моєму образочку з єпископської хіротонії є цитата із Псалма: «Господи, навчи мене творити Твою волю». Богородиця найкраще навчає нас творити волю Господа, а її неможливо творити не почувши. Для того, щоб її почути, маємо зупинитися, помовчати й шукати моменту тиші.
Впродовж цього року Ви часто здійснювали візитації на парафії нашої архиєпархії. Які цікаві моменти пригадуєте, що запам’яталося найбільше?
Мені дуже подобається відвідувати парафії. Бо, по-перше, завжди є можливість молитися Божественну Літургію разом з людьми, з тією чи іншою парафією, громадою чи спільнотою. Бачу, з якою уважністю люди очікують на єпископа. І тішить те, що вони не вбачають у Владиці «людину № 1», яку треба вшанувати, а справді дивляться на єпископа, як на служителя Божих Тайн, який молиться і благословляє. Це дуже приємно і радісно.
Для мене найтеплішим моментом є зустріч, коли дітки зустрічають єпископа в українському одязі, у вишиванках та з хлібом. І найтрепетнішим моментом є той, коли дитина забуває віршик. Мені стає дуже незручно, і я стараюсь посмішкою чи жартом дати дитині зрозуміти: «Не хвилюйся, не переживай, нічого страшного» (сміється — ред.).
Як Ви бачите майбутнє Церкви? Які кроки варто зробити для її розвитку та зміцнення?
Насамперед — залишитися з Христом, бо якщо ми спробуємо щось творити та напрацьовувати без Нього, тоді матимемо небезпеку втратити Церкву й загубити ідентичність християнства як такого. Найголовніше те, що Церква — це спільнота, яка формується навколо Христа. Відійти від Нього — це ризик для єпископів, священників і мирян. Важливо бути з Господом, скріплювати наші стосунки та пізнавати Його. І якщо ми будемо з Ним, то зможемо вибудувати стратегію. Нещодавно я повернувся з Архієрейського Синоду УГКЦ, темою якого було «Душпастирство родин в умовах війни», де ми саме думали над тим, що ми, як Церква, зараз можемо запропонувати, відповідаючи на ці виклики.
Важливою складовою, яка формує нашу живу Церкву, є молодь. Як, на Вашу думку, сприяти її залученню?
Для себе як єпископа я постановляю бути доступним до молоді. Бо наша молодь хоче, щоб її почули, оцінили й дали завдання, яке потрібно виконати, вона хоче, може і має це робити. Важливо дати можливість сказати, послухати, зрозуміти її, і відповідно дати завдання й довірити служіння у Церкві.
Які слова Ви б хотіли сказати кожному, хто читає це інтерв’ю?
Від щирого серця бажаю усім Божої ласки та благодаті, щоб ми повсякчас відчували Божу присутність у нашому житті. Ту невидиму допомогу, якою Він хоче нас оберігати та провадити у житті. Нехай Господь, Який є повний милосердя, наповняє кожного з нас своїми ласками. Відчуйте, що Господь вас любить, і що кожен з нас є важливим для Нього. Благословення Господнє на вас!
За матеріалами Департаменту інформації Івано-Франківської архиєпархії УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
