Владика Кеннет Новаківський: «Я став єпископом, щоб служити Церкві там, де мене найбільше потребують»

4 лютого 2020

Новопризначений єпископ Лондонської єпархії Пресвятої Родини Кеннет Новаківський в ексклюзивній розмові ділиться з нами своїми першими враження від нового призначення.

Владика Кеннет Новаківський: «Я став єпископом, щоб служити Церкві там, де мене найбільше потребують»

Розмовляємо з владикою про духовенство і мирян нашої Церкви, про перші кроки у Лондоні, сучасних єпископів, майбутнє Церкви, а також про його духовних наставників у житті та любов до еспресо. Сам владика Кеннет походить з родини канадських українців.

«Свого часу я став священником і єпископом, щоб служити Церкві там, де вона мене потребує», — такою думкою починає з нами розмову лондонський єпарх.

«Я є Канадським священнослужителем, проте мій шлях священника розпочався саме в Україні. Практично одразу після свячень мене запросили до служіння у курії Львівської архиєпархії. В той час зі заслання повернувся світлої пам’яті Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Загалом в Україні я служив 10 років. У 2001 р. я повернувся до Канади, де став ректором Української католицької семінарії Святого Духа в Оттаві, і здійснював це служіння до 2007 року, аж поки не став єпископом. Планував після Оттави повернутись до Саскатунської єпархії (для якої мене було свячено) і продовжити там служіння, аж раптом нунцій з Канади подзвонив мені і повідомив про моє призначення стати третім єпархом Нью-Вестмінстера для українських католиків у Британській Колумбії та Юконі. Для мене це було дуже несподівано, я ще навіть не встиг розпакувати свої речі (сміється), а потрібно було знову збиратись в дорогу. До того ж, я зовсім не знав Британську Колумбію. З того часу і до сьогодні я служив для них 13 років. Щиро полюбив своїх душпастирів і вірних. Чимало осіб я сам запросив на служіння до єпархії. Дуже важко тепер сказати їм „до побачення“», — ділиться з нами єпископ.

Преосвященний владико, якими були Ваші перші думки і враження, коли Ви дізнались про нове призначення?

Мені зателефонував Блаженніший Святослав і повідомив про нове призначення стати єпископом Лондонської єпархії Пресвятої Родини. Я погодився, бо готовий завжди служити там, де Церква мене потребує. Прийняття цього служіння не відбулось через послух, мовляв «я мушу це прийняти». Ні, я щасливий і чекаю мого лету до Лондону.

У Британії я буду через кілька днів. Планую ознайомитись з ситуацією, яка є у єпархії, щоб зрозуміти, що є необхідним для подальшого служіння. Моя інтронізація відбудеться 7 квітня, тобто на Благовіщення. Нещодавно мав можливість розмовляти з владикою Глібом Лончиною. Відчуваю, що маю підтримку свого попередника. Радію з присутності у Лондоні о. Миколи Макіївського, Апостольського адміністратора, на підтримку якого дуже розраховую. У листі до духовенства і вірних моєї майбутньої єпархії я написав, що вперше побував у Лондоні 16-ти літнім юнаком, прожив там два місяці і з того часу дуже полюбив це місто. Звичайно, що тоді я ще не думав, що буду священником, а тим більше — єпископом. Чимало разів я був у нашому катедральному храмі, але жодного разу не був у іншій парафії.

Якими будуть Ваші перші кроки на новому етапі служіння?

Першим кроком буду старатись відвідати парафії, щоб побачити і почути, як і чим вони там живуть, які мають здобутки чи труднощі. Я буду цікавитись їхнім життям. Так і в житті є, якщо хтось переїжджає жити до нового будинку, то спершу мусить ознайомитись скільки є кімнат, де є кухня, спальня, гараж, аж тоді може планувати якісь зміни. З певністю можу сказати, що спершу буду старатись відвідати пороги всіх парафій нашої єпархії. Я ще не знаю скільки священників і вірних налічує єпархія, які виклики на мене там чекають. З квітня буду компетентний у цьому питанні. Зараз я точно знаю, що там, як і будь-де, буде багато роботи. Прошу усіх про молитву за мене.

Хотів би також додати, що дуже задоволений, що Апостольським адміністратором Нью-Вестмінстерської єпархії Святіший Отець призначив преосвященного владику Давида Мотюка, єпарха Едмонтонського в Канаді. Духовенство в нас є дуже добрим. Також, серед нас є отці Чину Святого Василія Великого і сестри Служебниці Непорочної Діви Марії. Цікаво вийшло з моїми адресами: стара — New Westminster, а нова — Westminster (сміється).

Владико, Ви маєте великий досвід служіння у різноманітних ініціативах Церкви. Що саме з цього плануєте застосуєте у Лондонській єпархії? Чого Ви за весь час навчились найкраще?

Я навчився, що найперше потрібно оцінити середовище де я є і слухати те, що говорять інші та використовувати це для добра. Необхідно усвідомлювати свою працю. Я ще не був в єпархії, тому не можу говорити про якісь конкретні зміни. Ісус Христос, коли покликав за собою апостолів, то спершу сказав: «Ходіть за Мною і подивіться, як все виглядає». Він їх спершу навчав. Так і я мушу йти та подивитися, куди Ісус мене запрошує сьогодні.

Зараз в нашій Церкві бачимо чимало змін. На горизонті з’являються нові єпископи. На Вашу думку, яким має бути сучасний єпископ?

Сучасний єпископ є тим, хто закликає людей. Він робить це за прикладом Ісуса Христа, який свого часу закликав 12 апостолів. Перш за все, єпископ має бути братом Ісуса. Він сам мусить добре пізнати і знати Його. Сучасний єпископ любить свою Церкву. В нашій Церкві ми мали досвід, коли наші підпільні єпископи і священники не були багатими, нічого не мали, але любили Церкву, вірних, вони вірили в Бога і у Воскресіння Церкви. Такі точки є необхідними як сучасному єпископу, так і тому, що жив 100 років тому. Кожен архиєрей має свої дари і таланти: хтось знає добре богослов’я, хтось є добрим менеджером чи управлінцем, а хтось є добрим бухгалтером, — все це є даром для нашої Церкви. Я зрозумів, що наша Церква є глобальною, коли очолював робочу групу стратегії «Жива парафія». Я усвідомив, що ми не є самотніми. Ми маємо Синод Єпископів УГКЦ, співбратів у єпископстві. В такий спосіб ми доповнюємо один одного. Ми знаємо, що Блаженніший Святослав завжди готовий нам надати допомогу і є добрим прикладом для нас як Глава і Батько нашої Церкви. Вважаю найпершим і найважливішим завданням єпископа — любити Церкву.

Яким Ви бачите майбутнє нашої Церкви? Який би Ви хотіли зробити внесок у це майбутнє?

Ми завжди знаємо майбутнє нашої Церкви — це Царство Небесне. Вічне життя у майбутньому є ціллю нашої віри та життя. Якщо ми не маємо на меті цього осягнути, в такому випадку ми не є Церквою. Що я можу внести у майбутнє? Я стараюсь бути добрим сином своєї Української Греко-Католицької Церкви. Я буду старатись користати з Божої ласки на посаді єпарха у Лондоні. Я дуже добре розумію, що просто Кеннет Новаківській не може очолювати єпархію. Тільки з Ласкою Божою владика Кеннет може багато зробити, якщо він прийме цю ласку. Кожен з нас: єпископ, священик, монахиня, мирянин кожен має можливість мати необхідну Божу ласку, щоб робити великі справи для Церкви і для українського народу.

У контексті викликів і стратегій важливо розуміти як кожна людина особисто бачить майбутнє Церкви?

Стратегія-2020 чи майбутня Стратегія-2030 мають ту саму ціль, що і перші християни: проповідувати Добру Новину: Бог тебе любить. Він помер і Воскрес для тебе й заради тебе. Він любить усіх грішних людей. Ми мусимо знати, що ми маємо місце в Церкві. Будь-яка наша стратегія є тією, яку дав нам Ісус Христос — йти й проповідувати Добру Новину. Спосіб, як ми це будемо робити, ми змінюємо щороку. Тепер ми користаємо з різних медіа, яких не було 30–100 років тому. Зараз ми використовуємо елемент лідерства у сучасному світі. Проте наш меседж той самий — Добра Новина.

Коли я перестаю говорити про Добру Новину, а починаю більше уваги приділяти іншим речам, то забуваю, що Христос просив нас іти й проповідувати її по всьому світу, хрестити всі народи в ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа.

Хто є вашим духовним наставником, порадником і прикладом для наслідування?

У мене є кілька духовних авторитетів, які вплинули на мою формацію. У квітні 1990 року, молодим священником, я вперше приїхав в Україну на запрошення блаженної пам’яті Мирослава-Івана Любачівського, щоб відсвяткувати перший Великдень у вільній Церкві після довгого періоду підпілля. Я супроводжував групу журналістів як духівник. В перший день мене запитали: «Отче Кеннете, ви є українцем у третьому поколінні, ваша родина емігрувала до Канади у 1980 році. Як ви себе почуваєте в Україні?» Я відповів, що почуваю себе вдома. Маю відчуття, що хоч я цього дому ніколи не бачив, але завжди чув про нього. Так, мій дім зараз небагатий. Я є сином Канади, де жив у гарних і безпечних умовах. Але, він є моїм рідним домом. Цим я завдячую своїй родині, яка перша навчила мене любити Канаду, але водночас прищепила мені пам’ять про своє коріння і любов до України. Вони мене вперше завели до нашої Української Греко-Католицької Церкви. Родина мені показала важливість молитви. Це був мій перший фундамент.

Другий фундамент — це віряни мого віку. Я не відчував самотності у своєму ходінню до церкви. Для мене була важливою їхня присутність у молодому віці, щоб не відчувати страху ходити до храму.

Третій — отець Ярослав Дибка, редемпторист, перший ректор семінарії у Торонто. Він навчив мене неформальної молитви, навчив, що навчання у семінарії є можливістю замислитись над тим куди йти далі. Я назавжди собі запам’ятав його науку, що бути священником є одним з найкращих покликань у світі. Ти не отримаєш задоволення лише тоді, коли стаєш священником без покликання. Під час навчання у семінарії отець Ярослав вчив нас щодня питати себе: «Ісусе, куди я маю йти з Тобою? До свячень, чи в інший бік». Він вчив нас бути готовим до будь-якої відповіді.

Також великим авторитетом для мене був, в часі мого навчання у Римі, Блаженніший Любомир Гузар. Він був моїм духівником, котрий готував мене до ієрейських свячень. Блаженніший давав мені реколекції за межами Риму. Я його попросив, щоб мої реколекції були дуже строгими. В той час я дуже любив пити каву еспресо. На реколекціях я зробив собі постанову: не пити кави. Хоч Блаженніший Гузар мені казав: «Добре, але не будьте таким радикальним». Отож, в передостанній день реколекцій я був змушений піти до кімнати, де робили каву, бо там був Блаженніший Любомир, а я мусів полагодити технічні моменти наших реколекцій. В той момент одна з сестер монахинь принесла на таці еспресо і запропонувала мені. Така спокуса охопила (сміється).

Блаженніший подивився на мене і каже англійською, щоб вона не зрозуміла: «Ну брате, бери ту каву. Подивись, як сестра хоче тобі послужити. Ти образиш її важко, якщо відмовиш. Пий ту каву за її здоров’я. Пам’ятай, брате, що у житті не завжди будуть люди, які захочуть тобі служити. Подякуй Богу за все, що люди тобі дають. Бо це ласка Божа пити еспресо, пий, пий».

Я до сьогодні пам’ятаю, як смакував ту каву. Це була справжня ласка Божа. Блаженніший мене навчив цією історією бути вдячним за те, що Тобі дають Бог і люди.

За матеріалами Христини Кутнів, Оксани Войтко для Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ