Владика Іван Прашко

Єпарх Мельбурнський

Народився	1 травня 1914 року в м. Збараж (Тернопільська область).
Священичі свячення	2 квітня 1939 року із рук владики Діонізія Наряді, єпарха Крижевацького.
Єпископська хіротонія	19 жовтня 1958 року з рук митрополита Вінніпезького Максима Германюка, архиєпископа Івана Бучка, Апостольського візитатора для українців-католиків у Західній Європі, та єпископа Ісидора Борецького, єпарха Торонтського.
Помер	28 січня 2001 року у м. Мельбурн (Австралія).

Дитинство і родина

Майбутній владика народився 1 травня 1914 року, тобто за три місяці до початку Першої світової війни. Він був сином-одинаком у простих міщан Василя і Марії Прашків, чия хата стояла на сучасній вул. Незалежності у м. Збараж (Тернопільська область). У наші дні те обійстя уже не існує. Стріха була солом’яною і під нею вміщалася ще й сім’я Клячківських — Маріїна сестра Текля та її син Дмитро — провідний керівник ОУН та один з організаторів УПА. Чоловік Теклі Семен загинув у 1918 році як вояк УГА. Дмитро ж був на 3,5 роки старшим за Івана.

Початкову освіту здобував він у рідному місті Збаражі у польській гімназії. «Там на 500 учнів було лишень 42 українці. Отож з раннього віку відчув силу національної дискримінації, глибину принижень, які доводилося зносити українцям на рідній землі», — пише парох призбаразького села Вищі Луб’янки о. Михайло Бедрій у книжечці «Єпископ Іван Прашко і Збаражчина».

У тому ж навчальному закладі юнак мав нагоду приєднатися до Марійського товариства — спільноти, у якій гімназисти мали нагоду, попри духовні науки, поповнити «білі плями» з історії України, рідної мови, розвинути патріотизм та добре усвідомити свою українськість. Спілкою опікувався греко-католицький катехит о. Йосиф Кодельський. Як у розмовах з цим духівником, так і під час прощ до Зарваниці Іван Прашко ріс духовно. Але у той же час він встигав грати у футбол за команду Збаража проти команд сусідніх сіл і навіть їздити велосипедом до Львова (за 150 км). Батьки, як виглядає, розвитку сина всіляко сприяли. А мандрівки юнака зі Збаража у столицю Галичини переросли у те, що вже у 1934-му році він став студентом філософського факультету Львівської богословської академії, де слухав лекції отця-ректора і майбутнього багатолітнього в’язня радянських таборів та Патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого. Вочевидь, уже тоді студенту імпонували погляди викладача, що знайшло своє вираження у їхній співпраці в післявоєнні часи.

Через Рим — в Австралію

Після навчання в академії у 1937 році майбутній владика за настановою митрополита Андрея Шептицького поїхав навчатися в Папський університет Урбаніана у Римі (Італія). Уже там 2 квітня 1939-го року він отримав священичі свячення від владики Діонізія Наряді. Одначе, почалася війна… Радянський режим намагався знищити всіх, хто був проти «червоного визволення». 12 лютого 1945 року неподалік Рівного у засідці загинув Клим Савур. Його ж двоюрідний брат-священик, відбувши чотирирічне навчання у Папському Орієнтальному інституті, в 1944-му році захистив дисертацію «Руська Католицька Церква в час опорожненого престолу 1655–1665 рр.» та отримав ступінь доктора філософії.

Та Іван Прашко мав ще й інші заняття. Зокрема, у 1944–1950 роках він працював у Допомоговому Комітеті в Італії, відвідував полонених вояків дивізії «Галичина» у таборі в м. Ріміні (Італія), українців у таборах для вояків армії генерала Андерса. Багатьом із них він допоміг освоїтися у повоєнному світі. Це були переважно молоді люди 25–35 років.

У 1950 році о. Іван Прашко зголосився до праці в Австралії, де протягом восьми років виконував душпастирські обов’язки серед українських вірних в Мельбурні, Вікторії й Тасманії. За ці роки заснував багато церковних громад, причинився до будови церков, організував українські суботні школи та цілий ряд церковно-громадських товариств, — розповідає про нього проф. Володимир Жила.

У пошуках земляків у найвіддаленіших куточках Землі, він користувався трансконтинентальними кораблями, пароплавами, звичайними та спортивними літаками, потягами, кіньми та автомобілями. «Знайшовши українські сім’ї, будував українські храми, бібліотеки, музеї та кооперативи», — згадують про нього в Австралії.

19 жовтня 1958 року о. Іван Прашко отримав єпископські свячення з рук митрополита Максима Германюка, архиєпископа Івана Бучка та єпископа Ісидора Борецького. Новий владика одразу очолив створений Папою Пієм ХІІ Апостольський екзархат для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. Після визволення владики Йосифа Сліпого з радянських таборів владика Іван всіляко підтримував Главу Церкви у прагненнях згуртувати її. Також єпископ брав участь у чотирьох сесіях ІІ Ватиканського собору.

Мельбурнська катедра і налагодження життя єпархії

Резиденцію австралійського владики розташували при величному соборі святих Петра і Павла в м. Мельбурні (Австралія).

У 1969 році єпископ Іван Прашко звернувся до відомого художника Святослава Гординського, який славився своїми іконами, виконаними у традиційно візантійському стилі, але з українською душею, згадує наступник владики Івана єпископ Петро Стасюк. У 1986 році владика Іван запросив Бориса Макаренка і його нью-йоркську школу закінчити розпис середини собору. Їм у цьому допомагали численні художники.

Тож єпископ Іван Прашко зумів згуртувати цілу плеяду митців для оздоблення головного греко-католицького храму нашої діаспори в Австралії. А при соборі заснували музей, кустосом (доглядачем фондів) якого став о. Зенон Хоркавий, який також брав участь у розмальовуванні собору.

Окрема сторінка діяльності єрарха — запрошення на «Зелений континент» сестер-василіянок. «Після поселення українських біженців в Австралії та встановлення Апостольського Екзархату в 1960-х роках минулого століття, розпочався пошук Сестер готових жертвуватися на апостольську працю на тому континенті. Владика Іван Прашко звернувся до Генеральної Управи Сестер Василіянок в Римі та до Блаженнішого Йосифа Кардинала Сліпого з проханням вислати Сестер до Австралії. На їх вимогу в 1966 році, Архимандриня Мати Клавдія Феддіш, вислала листа до Протоігумені в Берісо, Аргентина, з проханням послати добровольців до Австралії. 8 липня 1966 року всі Сестри зі сльозами в очах попрощалися з Матір’ю Марією Афінець, Сестрами Анизією Шевчук, Константиною Цапай і Лукією Ангелюк, коли вони покидали їм рідні береги Аргентини», — йдеться на сайті сестер ЧСВВ в Австралії.

До пункту призначення черниці добиралися через Рим, де зустрілися з Патріархом Йосифом Сліпим. 28 березня 1967 року вони уже були у Сіднеї, де розпочали свій апостолят. У 1970 році сестри-василіянки заснували монастир в Мельбурні (Австралія), а в 1977 році — в Аделаїді (Австралія). Тепер їхні обителі є у Норт Мельбурні, Вейвілі та Лідкомбі, що знаходяться в Австралії.

У 1982 році австралійський екзархат піднесли до рівня єпархії, кількість вірних у якій вже у наші дні нараховує приблизно 32 тисячі 500 осіб. Працьовитість і заслуги єрарха визнала й світська влада — 1 січня 1982 року його нагородили орденом Британської імперії. І навіть після свого відходу на спокій, що сталося 20 січня 1993 року, Іван Прашко активно дбав про розвиток цієї спільноти уже як єпископ-емерит.

В Україну приїжджав, як тільки міг

«Владика сповідував переконання, що духовне життя — це гармонійне поєднання любові до Бога і до свого народу, рідної Вітчизни. Він віддавав перевагу вірі дієвій, активній, яка веде до спасіння душі і визволення народу з ярма неволі», — зазначає о. Михайло Бедрій.

Так, він у 1967, 1973, 1979, 1984, 1988, 1991 і в 1992 роках відвідував Україну, усіляко підтримував земляків в СРСР — тюрмі народів. Відомо, що владика Прашко під час цих поїздок душпастирював на рідних теренах.

«Він мав змогу знову побродити милими вуличками, відвідати дорогі серцю батьківські могили на місцевому кладовищі… — пише знову о. Бедрій про приїзд у 1967-му. — Батько відійшов у засвіти ще у 1938 році, а мати не дожила до приїзду сина лише два роки».

Ті батьківські могили розташовані на міському кладовищі у м. Збаражі (Тернопільська область).

Під час відвідин уже незалежної України владика Іван Прашко збирав матеріали до історії життя і загибелі Дмитра Клячківського, виступав з ініціативою встановлення пам’ятника йому у рідному місті. Але поганий стан здоров’я завадив єпископу приїхати на відкриття цього монумента 9 липня 1995-го року.

Єрарх помер 28 січня 2001 року і похований у крипті катедри святих апостолів Петра і Павла у Мельбурні. Про його життя і діяльність розповідають не тільки статті, а й експонати у згаданому вище музеї у Мельбурні, а також у музеї, що діє у Збаразькому замку. Серед речей — ризи, книги і навіть обрус, який Марія Прашко вишила для сина, але не встигла передати.

Владика Іван Прашко написав приблизно 40 послань. Із 1973 року Іван Прашко був членом Римського Релігійного Товариства католиків «Свята Софія». Окрім душпастирської праці, він займався науковою роботою: був дійсним членом НТШ та Українського Історичного Товариства. Діяльність єрарха — свідчення того, як можна працювати для рідної землі навіть у, здавалось би, «чорні моменти історії».

За матеріалами інтернет-видання «Народне слово»