Владика Іван Марґітич

Єпископ-помічник Мукачівський, титулярний єпископ Скопеленський в Емімонті

Народився	4 лютого 1921 року у с. Велика Чингава (від 1946 року — с. Боржавське, Закарпатська область).
Священичі свячення	18 серпня 1946 року із рук блаженного священномученика єпископа Теодора Ромжі, єпископа Мукачівського.
Єпископська хіротонія	10 вересня 1987 року проводилася таємно Преосвященним владикою Софроном Дмитерком.
Помер	7 вересня 2003 року у с. Пилипець (Закарпатська область).

Дитинство і родина

Народився син Іван 4 лютого 1921 року у батьків Антона Марґітича та Терезії Костак у с. Велика Чингава (від 1946 року — с. Боржавське, Закарпатська область) поблизу річки Боржава на Закарпатті.

Батьки були побожними і шанованими в селі людьми, свято зберігали віру та хліборобські традиції свого народу.

Початкову освіту Іван Марґітич здобував у рідному селі, а в 1932 році продовжив навчання у Севлюшській горожанській школі. З 1935 до 1941 року навчався у Хустській державній гімназії, де здобув середню освіту із відмінним свідоцтвом. Навчаючись у Хусті, проживав у гуртожитку гімназії, яким опікувався професор релігії о. Д. М. Попович (уродженець с. Онок Виноградівського району), а вихователем був о. Зореслав, відомий український поет. Назавжди закарбувалися у пам’яті молодого учня настанови мудрих наставників гімназії Ростислави Бірчак, о. Дмитра Поповича, Петра Лінтура та багатьох інших педагогів, що утверджували добру славу Хустської гімназії. Іван Марґітич пізнав у гімназії, крім духовного та інтелектуального знання, первинний зміст любові до України та свого народу. Як згадував, ці пізнання зароджувалися ще на лекціях у 3 класі, які майстерно викладав учитель Микола Медвідь. Випускник гімназії побачив і зрозумів підневільне життя закарпатців у чужій державі, брак своєї інтелігенції, низький рівень духовної і національної свідомості, чого нам бракує і до сьогодні. Багато священиків були проугорськими і мало дбали не тільки про національне піднесення, а навіть про духовне. Вже будучи владикою, Іван Марґітич пригадав такий випадок із свого раннього дитинства: «У четвертому класі гімназії (1937 p.) наприкінці третьої чверті мені довелось чергувати. Під час перерви я повинен був провітрити клас, витерти шкільну дошку. Стоячи вже біля чистої дошки, я олівцем написав на ній: „Слава Україні! Ми — український народ!“ Коли розпочався урок математики, учителька Соколовська з крейдою в руці підійшла до дошки і побачила написане, вона повернулась обличчям до класу, уважно оглянула учнів і без слова вийшла. Незабаром привела директора школи словака Трехту, якому заявила: „Вот слова напісаниє на доске, какіх на Подкарпатской Русі пісать нє положено“. Директор запитав, хто це написав. Я сміло признався, був певний, що написанням тих слів я не зробив нічого аморального і готовий був за те нести відповідальність. Секретар дирекції гімназії чех Шірмер, відчуваючи симпатію до росіянки Соколовської, проводив довготривалий допит — складав протокол дізнання. Ставив декілька разів одне й те саме запитання: „Як то мам розуміти, же такі младі хлопец стале є українофілом?“ На це я відповів: „Прошу пробачення. Я не є українофіл, бо я вважаю себе свідомим русином-українцем“. Моя незабутня класна керівниця Ростислава Бирчак під час довгих допитів не покидала мене — заступалася за свого учня, як рідна мати за свою дитину. На третю чверть росіянка Соколовська і чех Шірмер домоглися того, що за чверть з поведінки мені було виставлено трійку, а в свідоцтві за четвертий клас — двійку при всіх інших відмінних оцінках».

До Пласту вступив у рідному селі, виховник — учитель Микола Медвідь. Пластун-скоб, учасник «Лісової Школи» 1938 року на Закарпатті. Про цей період владика описує у своїх спогадах: «Моє пластування почалося в третьому класі початкової школи в рідному селі Великій Чинґаві (тепер — с. Боржавське), Виноградівського району. У село прибув учитель Микола Медвідь, родом із села Росішки Рахівського району. Для школярів він заснував Пласт, а для дорослих — товариство „Просвіта“. Пласт утверджував у нас духовну культуру, живу християнську мораль. У пластових таборах день починався і кінчався спільною молитвою. І завжди були бажаними гостями священики і монахи, які проводили богослужіння, уділяли Святі Тайни і проповідували Боже Слово. Пластова молодь загартовувалася духовно і фізично. Пластовий синьо-жовтий прапор завжди освячувався урочисто і з великим духовним піднесенням. Цей обряд під час мого навчання в гімназії виконував священик-патріот, викладач закону Божого в Хустській гімназії, уродженець села Онок, Виноградівського району о. Дмитро Попович, що за греко-католицьку віру довгі роки томився в більшовицьких ГУЛАГах. Моє пластування продовжувалося в Горожаноькій школі в Севлюші (тепер Виноградові) і в Хустській гімназії до 1939 року, до угорської окупації. Хустські пластуни в основному були учнями горожанської школи та гімназії. Пластуни і пластунки групувалися в куренях, на чолі яких стояли курінні. Я був курінним одного гімназійного пластового куреня. Обов’язки кошового виконував Степан Пап-Пугач. Декілька куренів творили місцевий кіш. Раніше він був курінним старших пластунів „Самітних Рисів“».

Іван Марґітич вирішує присвятити своє життя служінню Богові й народові. У 1939 році своїми власними очима бачив народження Карпатської України і з глибоким сумом переживав її розгром угорськими військами та перехід нашого краю під угорську окупацію.

У 1941 році Іван Марґітич вступає до духовної семінарії в Ужгороді, разом з цим бере участь у патріотичному підпільному житті, яке проводило роботу через журнал «Наступ». Після закінчення І курсу богослов’я на літніх канікулах, на свято Ап. Петра і Павла прийшли жандарми і семінариста Івана заарештували за участь у патріотичному житті та через часопис, перебував у «Ковнер-каштелі», а 22 липня засуджений угорським трибуналом. Його засудили на два роки суворого ув’язнення, а з ним ще двох священиків — на довший термін. Їх трьох повезли до м. Вацу відбувати термін ув’язнення. У той час там був регент Угорщини Горті. Єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка, хоча вважав себе угорцем, був дуже гуманною людиною, тому поклопотав про звільнення в’язнів з-під варти, сказавши: «То є мої вірні». Семінариста Івана Марґітича звільнили.

Священиче служіння

У 1946 році він закінчує духовну семінарію і 18 серпня 1946 року одержує священичі свячення як неодружений священик із рук блаженного священномученика єпископа Теодора Ромжі.

Після свячень був призначений помічником у м. Виноградові (Закарпатська область). Тут перебував короткий час, бо у жовтні 1946 року призначений обслуговувати вірних у м. Рахів (Закарпатська область). На початку 1949 року радянська влада запропонувала Івану Марґітичу підписати возз’єднання з московським православ’ям, обіцяючи всі вигоди земного життя. Однак він залишається вірним своїй Церкві і народу, за що 10 лютого 1949 року працівники КДБ виселили його з парафії.

Після цього повертається додому, у рідне село Боржавське (Закарпатська область), до свого батька. Але й тут не дають йому спокою: викликають на допити, роблять спроби підкупу. Тому о. Іван Марґітич вирішив переховуватися, спочатку вдома, і вірні, щоб задовільнити духовні потреби, виходили з ним на зв’язок через його батька. На Великдень 1949 року між селами Боржавське, В. Ком’яти, Онок (Закарпатська область) о. Іван підпільно освячує паски. Саме він розгорнув підпільну діяльність у Боржавській долині. До нього приєднується о. Петро Орос, о. Іван Ченгерій, о. Іван Горінецький та о. Іван Роман — так була створена група мандрівних підпільних священиків. Вони обслуговували багато міст та сіл різних районів Закарпаття. Задовільняли духовні потреби також вірних угорської національності.

Проте, 3 березня 1951 року о. Івана Марґітича та о. Івана Романа заарештували під час обряду вінчання у с. Боржавське (Закарпатська область): наречений виявився провокатором. 18 вересня 1951 року судова колегія з кримінальних справ Закарпатського обласного суду на підставі ст. 54–10 ч. 2 і КК УРСР засудила о. Івана Марґітича на 25 років позбавлення волі з поразкою у правах терміном на 5 років і конфіскацією майна. Чотири роки провів в концтаборах ГУЛАГ під м. Омськом (Росія), після смерті Сталіна відпущений на волю в вересні 1955 року. Це є доказом того, що о. Івана Марґітича засудили за віру Христову, а не за націоналізм, як сьогодні доказує горе-історик із села Доробратова (Закарпатська область). Отця Петра Ороса працівники КДБ розстріляли 27 серпня 1953 року. А о. Іван Ченгерій та о. Іван Горінецький поїхали до своїх рідних, де продовжили підпільну діяльність.

З таборів ГУЛАГУ о. Іван Марґітич повернувся у вересні 1955 року і зразу ж розпочав підпільну душпастирську діяльність. З 1955 по 1989 рік працював в колгоспі, нелегально проводив богослужіння. Його багато разів викликають на допити, залякують, штрафують, але він не здається. У рідному селі Боржавське (Закарпатська область) немає такої хати, котру він не обслуговував би, і хрестив тих односельчан, котрі зреклися своєї віри.

Отця Івана Марґітича дуже радо зустрічали по цілому Закарпатті. У часи підпілля часто їздив на Рахівщину, Міжгірщину, Тячівщину та в інші райони Закарпаття. Підтримував зв’язки із підпільними єпископами, священиками своєї та сусідніх єпархій, а також з-за кордону. Гадаємо, що для хрещень, вінчань, похоронів, які здійснив о. Іван Марґітич, потрібно було десятки метричних книг. Дбав також про майбутнє життя нашої Церкви, а особливо про священичі покликання. У 1981 році в рідному селі заснував підпільну духовну семінарію. У викладанні богословських дисциплін йому допомагали інші підпільні священики. У 1988 році випускниками цієї семінарії стали дванадцять священиків, рукоположених блаженної пам’яті єпископом Софроном Дмитерком.

Єпископська діяльність

Отець Іван від Господа Бога удостоївся єпископського служіння і 10 вересня 1987 року єпископ Софрон Дмитерко висвятив його на єпископа. Хіротонія відбувалася таємно, зберігаючи усі умови, які потрібні в часи підпілля, про що підтверджує булла Святішого Отця Івана Павла II від 5 січня 1991 року, якою іменовано єпископа Івана Марґітича єпископом-помічником для Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископ Іван Марґітич на схилі свого віку, маючи підірване здоров’я, бере участь у відродженні Української Греко-Католицької Церкви.

Часто їздить до Москви, Києва, відстоюючи свободу Церкви та свого народу. Їздив до уповноваженого у справах релігії СРСР, зустрічався з різними закордонними дипломатами та журналістами. Першим публічно відслужив Службу Божу на свято Різдва Христового 1989 року у селі Шаланки (Виноградівський район, Закарпатська область), потім — у рідному селі на свято Богоявлення Господнього у каплиці Успіння Пречистої Діви Марії.

Владику Івана Марґітича часто можна було зустріти на різних симпозіумах у Львові, Києві, Римі, Німеччині, Польщі, Чехії, Словаччині, Угорщині та інших країнах. Йому належить ціла низка статей, проповідей, публікацій, наукових праць. Брав участь у різних заходах, які проводили демократичні сили на захист Церкви, молодої незалежної держави. Своїм благословенням освячує повернуті і новозбудовані храми, хрести, цвинтарі, могили, бере участь у мітингах на честь Карпатської України і в перепохованнях Січових Стрільців. Саме він домагається впровадження в життя на Закарпатті постанови Другого Ватиканського Собору, щоб слово Боже і богослужіння проводились рідною українською мовою.

У 1990 році у рідному селі Боржавське (Закарпатська область) разом із вірними розпочинає будівництво храму, який був освячений на честь Покрову Божої Матері у липні 2002 року. Дотримуючись канонів Церкви, при досягненні 75-річного віку владика Іван Марґітич у 1996 році подавав Святішому Отцеві прохання про зречення від служіння. Однак, в силу різних обставин Святіший Отець задовільнив його прохання тільки у листопаді 2002 року. Наскільки дозволяло здоров’я, владика служив також, перебуваючи на пенсії.

Всі свої вчинки у житті робив із любов’ю до Бога та людей. Разом з вірними молився ціле життя за Церкву, за знедолений народ та багатостраждальну Батьківщину Україну. Своє жертовне життя закінчив як добрий пастир, за прикладом св. Апостола Павла, стоячи біля престолу у с. Пилипець (Міжгірський район, Закарпатська область). Господь покликав у вічність владику Івана Марґітича 7 вересня 2003 року.

Чин Архієрейського похорону та заупокійну Св. Літургію очолив Преосвященний владика Мілан Шашік, єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії, у співслужінні єпископів сусідніх єпархій та понад сотні священиків, а також великої кількості вірних різних конфесій і національностей. Похований єпископ Іван Марґітич у підвальному приміщенні храму рідного села. Генеральна прокуратура України його реабілітувала 29 січня 1992 року. Яке життя — такий від Бога і заслужений кінець.

Кожного року 4 лютого, в день народження владики Івана, та 7 вересня — в день його смерті відправляються Літургії за упокій його душі. Той, хто шанував народного єпископа, має можливість приїздити в с. Боржавське (Закарпатська область) і брати участь у цій молитві.

За матеріалами греко-католицького часопису «Нова Зоря»