Владика Григорій Лакота

Єпископ-помічник Перемишльської єпархії, блаженний священномученик УГКЦ

Народився	31 січня 1883 року в селі Голодівка (повіт Рудки на заході України; тепер с. Задністряни, Самбірський р-н, Львівська обл.).
Священичі свячення	30 серпня 1908 року з рук владики Константина Чеховича, єпископа Перемишльського, Самбірського та Сяноцького.
Єпископська хіротонія	16 травня 1926 року у соборі Святого Івана Хрестителя у Перемишлі.
Помер	12 листопада 1950 pоку у лікувальному пункті в поселенні Абезь.

Дитячі роки та освіта

Григорій Лакота був четвертою дитиною у сім’ї Івана та Євфросинії Лакотів. Батько, Іван Лакота, дванадцять років служив в Австрійській армії. Після завершення служби повернувся до села, одружився із Єфросинією Лаврів та займався сільським господарством. Народився Григорій 31 січня 1883 року в селі Голодівка (повіт Рудки на заході України; тепер с. Задністряни, Самбірський р-н, Львівська обл.).

Діти росли працелюбними, проте Петро, старший син, віддавав перевагу роботі на землі, а Григорій прагнув до навчання. Батько підтримав порив сина до науки і віддав його до Народної школи у невеличкому містечку Комарно за дев’ять кілометрів від села Голодівки. Там Григорій успішно закінчив початкові чотири класи. Для продовження навчання батько обирає для здібного до науки сина Львівську Академічну гімназію.

Під впливом приятеля сім’ї Лакотів о. Якова Косоноцького після гімназії вступив до Генеральної семінарії у Львові та на богословський відділ Львівського університету. Три роки Григорій Лакота навчається у Львові, а четвертий, завершальний, відбуває у Перемишлі, де знаходився на той час богословський відділ семінарії.

Священниче служіння

23 серпня 1908 року Григорій отримав дияконське рукоположення, а за тиждень, 30 серпня 1908 року, ієрейські свячення у катедрі м. Перемишля з рук владики Константина Чеховича, єпископа Перемишльського, Самбірського та Сяноцького. Молодий о. Григорій дуже швидко здобув повагу та любов серед парафіян за свою сумлінну працю і лагідну вдачу. Рік молодий священник пробув сотрудником парафії в с. Тростянець, Немирівського деканату. Однак владика Чехович зауважив його ревне служіння і відкликав його до Перемишля. Там о. Григорій починає працю як особистий капелан владики і вчитель релігії в українській гімназії.

Після двох плідних років душпастирювання, 1910 року владика Константин направив о. Григорія на вищі студії до Відня — в Інститут св. Августина. Звідти той повернувся з науковим ступенем доктора богослов’я. Докторську дисертацію на тему: «Die Bedeutung der Bergpredikt bei Matthäus» він захистив 28 березня 1911 року.

Молодий Григорій Лакота

1 квітня 1911 року митрополит Андрей Шептицький своєю грамотою іменує о. Григорія Лакоту сотрудником парафії св. Варвари у Відні.

«На становищі помічника пароха у Тростянці, як і наш капелан домовий, Ви відзначились зразковою поведінкою, охотою до праці для Христа і духом правдиво священичим. Нам мило було чути з уст Ваших настоятелів лише похвальні відозви о Вас…» — так по-батьківському лагідно зустрічає владика Чехович нового доктора на новому місці роботи, оскільки 1 жовтня 1918 року о. д-ра Григорія Лакоту призначають на посаду духівника Перемиської духовної семінарії, він стає професором, викладає катехитику та гомілетику. У грудні призначений референтом консисторії.

Фактично Григорій Лакота організував повну Духовну семінарію Перемишля. За 8 років ректорства він заклав міцні підвалини духовного та інтелектуального розвитку семінаристів. З їхніх відгуків:

«Ректор знав кожного семінариста на ім’я та прізвище, мав уявлення про його поведінку, працю, таланти та здібності. Він завжди прагнув до повного довір’я зі своїми вихованцями… Він був зразком українського священика початку XX ст. Високоосвічений богослов, ревний душпастир з особливим замилуванням до обрядів та церковної історії, відданий патріот і сумлінний народний працівник — це ті головні прикмети, які зауважував кожен „питомець“».

Під час Першої світової війни обслуговує парафії Гусаків, Болеховичі, Радохів, Мишлятич, щоб не залишити вірних без Служби Божої та Святих Таїнств.

23 жовтня 1916 року повертається до семінарії заступником професора церковного права.

У 1923 році заслуги невтомного сіяча і трудівника «Христового виноградника» були високо оцінені Апостольським престолом, він став шамбеланом Його Святості папи Пія XI. У свою чергу, владика Йосафат Коциловський іменує о. Григорія Лакоту мітратом та протопресвітером Греко-Католицької Церкви у Перемишлі, а згодом надає йому посаду генерального вікарія.

Єпископська діяльність

10 лютого 1926 року папа Пій XI номінував о. Григорія Лакоту єпископом-помічником Перемиської єпархії із титулярним осідком єпископа Данійського. Його хіротонія відбулася у Неділю мироносиць 16 травня 1926 року у соборі Святого Івана Хрестителя у Перемишлі. Головним святителем о. Григорія Лакоти став перемишльський владика Йосафат Коциловський, а співсвятителями — владика Йосиф Боцян із Луцька та владика Анатоль Вінсент Новак, римо-католицький єпископ Перемишля.

«З серця вітаємо нового владику, надіючись, що він своєю примірно-лагідною вдачею і ніжним громадянським почуттям спричиниться до того, щоб місцеві відносини, які не є найліпші, покращають!» — писала преса, вітаючи нового єпископа.

Владика Григорій відразу зайнявся джерелознавчими студіями. Зокрема, він упорядкував рішення трьох єпархіальних синодів Перемишльсько-Самбірської єпархії, які вийшли друком у 1939 році в Перемишлі.

Насправді, упродовж усієї своєї ректорської та пастирської праці владика Лакота ніколи не полишав улюбленого заняття — дослідження історії церкви, зокрема Перемиської єпархії, а також церковних старожитностей.

«З гуртка перемиських професорів найбільшим науковцем був однак Преосвщ. (Григорій) Лакота, який працював у бібліотеці. Семінарія мала свій писаний статут, підтверджений Преосв. Йосафатом (Коциловським) і уложений Лакотою. Це був сталий статут», — пригадує о. Василь Гриник.

Григорій Лакота був членом-засновником історично-правничої секції Наукового Богословського Товариства у 1923 р. Свої наукові розвідки учений богослов та історик церкви опрацьовував і видавав друком.

Випущена збірка його проповідей «Поступи на глибину», книги «Подружнє право в новім кодексі церковнім», «Дві престольні церкви перемиські».

«Владика Григорій готував до друку розвідку про історію церковних дзвонів. Сам посвячував дзвони, їздив від місцевості до місцевості, оглядав, малював, вимірював. Саме цю працю він хотів забрати із собою, коли його вивозили з єпископських палат. Вояки вирвали рукопис йому з рук, і доля праці невідома», — розповідає о. Богдан Прах.

Пастирське служіння владики Григорія припало на дуже непрості часи, проте, як душпастир, він став прикладом святості, гідним наслідування і для нас у ХХІ столітті.

У період першої більшовицької окупації Західної України (1939–1941 рр.) Перемишльська єпархія була поділена німецько-радянським кордоном на дві частини по річці Сян. Єпископ Йосафат Коциловський скерував єпископа Григорія Лакоту до м. Ярослава і віддав під його управу цілу Західну округу аж до Кракова, а сам лишився під більшовиками. В Ярославі владика Григорій здобув собі загальну любов парафіян міста й околиць своєю лагідністю й люб’язністю.

З приходом більшовиків у вересні 1939 року посилився в першу чергу тиск на церкву, а особливо на греко-католицьку. У Галичині проживало майже 3,5 млн. греко-католиків.

У 1941 році єпископ Григорій повернувся до Перемишля, де був пресвітером Перемишльської капітули при катедральному храмі. Після німецької окупації Перемишль відійшов до Польщі.

Арешт владики

Важкими були часи Другої світової війни, особливо загострилися стосунки між українцями та поляками, але ще більші жахіття розпочалися після війни — комуністичний терор, передусім щодо Української Греко-Католицької Церкви та її духовенства як морального та духовного стержня українського народу.

З 11 на 12 квітня 1945 року органи НКВС заарештували у Львові та в Станіславові митрополита Йосифа Сліпого й інших єпископів. Після псевдособору 1946 року польський уряд рішуче почав переслідувати греко-католицьке духовенство, зокрема кир Йосафата Коциловського та кир Григорія Лакоту.

Владика Григорій мав нагоду переїхати до більш безпечного місця, проте він свідомо вирішив залишитися зі своєю Церквою, для якої був добрим пастирем і провідником. Він казав: «Як буде така воля, що нас вивезуть, то може так треба, може нас там чекає хоч би одна душа, що потребує нашої помочі, може від цього залежить її спасіння, то варто для неї посвятитися…».

І справді, на Сибіру владику потребувала не одна душа, а тисячі і тисячі душ нескореної Христової Церкви.

25 червня 1946 року польська влада заарештувала владику Йосафата Коциловського, а наступного дня — владику Григорія та інших членів капітули. Їх було вивезено на кордон і передано органам НКВС. Спершу владика Григорій замешкав у будинку родини знайомих свого небожа о. Богдана Репетила. Та вже через місяць єпископа було заарештовано і відправлено до Києва, де відбувся суд.

У Києві через небажання владики Григорія перейти на православ’я радянська влада засудила владику на 10 років примусових робіт у Сибіру в заполярному концтаборі Воркути.

Спершу працював на шахті, а потім через похилий вік та слабке здоров’я виконував роботи на території табору — носив воду, працював двірником, ковалем. Враховуючи дуже суворі кліматичні умови — морози до мінус сорока п’яти і сильні вітри, навіть така робота була фізично дуже важкою і немилосердно нищила організм.

На Сибіру владика намагався взяти на себе найважчу роботу й полегшити муки іншим. Італійський священик о. Петро Леоні, що також був на каторзі в Сибіру, у своїх споминах пише: «На засланні, серед людської мізерії, я стрінув теж і правдивих ангелів у людському тілі, які своїм життям представляли на землі Херувимів, прославляючих Христа-Царя слави. Між ними був ісповідник віри, владика Григорій Лакота, перемиський єпископ-помічник, який від 1948 до половини 1950 року просвічував нам знесиленим каторжникам своїм прикладом християнських чеснот» (1959).

У Воркутинському таборі ОЛП-9 владика Григорій був зразком праведного життя. Своєю смиренністю і святістю він заслужив серед каторжан ім’я «Ангела в людському тілі». Щодня вдосвіта табірне духовенство таємно відправляло Богослужіння і збиралося до владики на релігійні бесіди.

Збереглося кілька листів Кир Григорія із тюрми та заслання, з яких маємо безцінні свідчення самого мученика про місця його перебування, життя і турботу про близьких в умовах, коли випадало турбуватися лише про себе.

Святошин, 26.10.1947 р. «Від й.10 перебуваю в лагері Белич, тут залізна станція біля 15 км на захід від Києва. Сестрам-служебницям поздоровлення, прощання і молитву».
Воркута, 10.06.1948. «Перебуваю на ліченні в тім самім місці. Виходжу часом на пошту, бо потепліло. Тепер ночі тут нема».
Воркута, 23.08.1948 р. «При кінці червня перестудився, маю бронхіт і лежу, маю звечора гарячку. І так може бути до два місяці».
Воркута, 21.06.1949 р. «Сестро, тішуся, що ти здоровша і всі ви здорові проживаєте. Слава Богу. Я в минувшім році перестудився і хорував на олегочну, але то вже минуло. Тепер чуюся не зле, хоча клімат тут не пригожий. На Зелені свята через два дні падав ще сніг і тепер ще нема тепла».
Воркута, 4.03.1950 р. Поселок Абезь. «Доношу тобі про місце мого перебування. Ту перебуваю від кінця січня, держусь подібно як перше. Здоровлю сердешно Тебе і всіх Твоїх з Празником Господнього Воскресіння, тож засилаю щирі побажання святочні».

Це був останній лист.

Влітку 1950 року здоров’я владики значно погіршилося. Його переведено до лікувального пункту в поселенні Абезь.

«Грудень, зима, ніч, мороз біля — 45 ° До того вітер, а це ще збільшує студінь. (…) Ніччю привезли етап з Воркути, самих інвалідів, майже самих старих людей нездібних не то що до праці, але які навіть ходити не можуть. Всі виснажені, заморені, перемерзлі. лиш шкіра і кости, тільки очі світяться, знак, що люди ще хочуть жити. Етап великий, около 1000 людей. Гонять їх пішком, під конвоєм з псами із станції, віддаленої біля 4 км. від лагеру. (…)

Привели їх ніччю в лагер, коли ми вже спали — невільно нам було вставати — а хто вже зовсім не міг йти, відморозив руки, ноги, ніс, вуха або й ціле лице, та ще до того хворий в гарячці, тих брали до»стаціонара» (шпиталю). До тих «щасливців». що дісталися до «стаціонара» належав і Владика Григорій і то лиш завдяки нашим священикам і вірним, котрі підняли «шум» і крик, що чоловік вмирає» (свідчення д-ра Сергія Накловича, Відень).

От як описує д-р Наклович обстановку в лікарняному блоці табору:

«Входжу. Кімната невелика. Кільканадцять ліжок, доволі тісно, одне коло другого, так, що й повернутися немає куди. Цікаво розглядаюся, і якраз бачу в куточку аскетичне лице мученика. Пізнаю, а радше вгадую, що це єпископ Григорій. Для певності кажу: „Слава Ісусу Христу!“ Відповідають майже всі „Слава навіки“. Звертаюся до владики і питаюся: „Пізнаєте мене, Преосвященний?“ „Ні, — каже, — тільки знаю, що свій“. „Я Наклович, з Відня“. „Ага, того о. Накловича, з бородою, син“ — „Так є, цей самий“. „Ходіть ближче, хай Вас поцілую“. Підходжу ближче, беру суху руку Єпископа, хилюся низько і цілую з пошаною руку, а він мене в чоло.

Всі замовкли — тиша — а єпископ розпитує мене, як я дістався до «раю», про долю знайомих священиків, хто в лагері, за що посадили, як здоров’я, чи багато повмирало…

З черги відповідає на свої запити, а радше розказує тихим старечим голосом історію свого арештування і знущання над ним… Дуже багато оповідав мені Владика про свої наукові праці і дуже журився, бо почав писати історію…»

Священники, що перебували в цьому таборі, під великою таємницею вдосвіта відправляли богослужіння, серед них і владика Григорій. За престол служила звичайна табірна «тумбочка» біля ліжка. Викриття такої таємної відправи загрожувало всім її учасникам суворим покаранням — карцером. Проте відправи відбувалися за кожної нагоди. Щодня до преосвященного владики збиралося табірне духовенство не релігійні співбесіди.

Навіть у цих нестерпно важких умовах смертельно хворий Владика продовжує свою діяльність — таємно висвячує на священника монаха Євстахія Смаля, про що є запис у документах КДБ, зроблений за доносом таємного агента.

Дмитро Мельник, його товариш по ув’язненню, засвідчив: «Він ніколи не нарікав на свою долю, але мужньо переносив усе. Перед смертю, коли він вже був тяжко хворий, його більше не кликали на допити. Був дуже ослаблений, не міг навіть піднятися з ліжка. Священики казали, що з його особою вони втрачали найдорожчу людину в таборі. Йому завжди приносили Найсвятіші Тайни. Він молився увесь час».

Смерть владики

Із свідчення литовського священника о. Альфрисаса Сварінскаса, який перебував в одному таборі з владикою, дізнаємося, що владика Григорій помер внаслідок туберкульозу легень. Сталося це 12 листопада 1950 pоку у лікувальному пункті в поселенні Абезь.

Останні хвилини його життя засвідчив в’язень Абезі, вірменин Каетанович, апостольський адміністратор. Ті, хто там був, після звільнення згадували, що владика у важкому стані, лежав і лише молився, але усіх, хто його відвідував, лагідно благословляв.

«Смерть владики Григорія була тиха і спокійна. Був при пам’яті до кінця, ще щось говорив до священиків, які стояли біля його ліжка. Але раптово мова владики Григорія закінчилась і він немов би заснув, без стогону і крику» (Письмове свідчення о. Альфрисаса Сварінскаса від 6 листопада 1992 року, м. Вільнюс, Литва).

З огляду на великий авторитет серед каторжників, більшовицька влада проявила елементарну повагу до єпископського сану і дозволила похоронити владику Григорія на цвинтарі (могила Д-14), про що є свідчення очевидців: «Мертвих взимку не ховали в могилах. Викопати її за умов вічної мерзлоти було дуже важко. Небіжчиків клали під насип залізниці, яка будувалася, або просто залишали на льоду озера — навесні тіла йшли на дно. Єпископа поховали на місцевому цвинтарі».

Також його поклали у справжню, з вирізьблену ромбиками, труну, що також свідчить про високу повагу в’язнів до владики, адже зазвичай померлих ховали у збитих з дошок ящиках або й зовсім без труни. Священники також попросили гробаря покласти на груди владиці єпископські відзнаки — енкольпіон і панагію. Саме це дало можливість через багато років ідентифікувати останки.

Улітку 1996 року з Божою поміччю вдалося віднайти могилу блаженного владики Григорія Лакоти та підготувати необхідні матеріали для проголошення його святим.

Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 року у Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі Івана Павла ІІ.

Відтак улітку 2001 року його нетлінні останки були перевезені з Абезі до Львова в каплицю Різдва Пресвятої Богородиці, що на Сихові, де мощі й покоїлись увесь цей час. На колишній могилі в Абезі залишився хрест і табличка з відповідною інформацією. А торжественне перенесення мощей у храм Різдва Пресвятої Богородиці відбулося в неділю 11 жовтня. З цього дня мощі блаженного залишатимуться у храмі — кожен може випросити у Бога благодать через заступництво Григорія Лакоти — святого новомученика нашої української землі, подиву гідного «ангела у людському тілі».

У жовтні 2015 року Григорій Лакота посмертно реабілітований.

15 жовтня 2017 року в с. Задністряни архиєпископ і митрополит Львівський Ігор Возьняк освятив наріжний камінь під будівництво меморіального комплексу блаж. Григорія Лакоти. У місцевому храмі для почитання було встановлено ікону з капсулою мощей цього блаженного.

12 листопада 2017 року архиєпископ і митрополит Львівський Ігор Возьняк здійснив Чин благословення храму Блаженного священномученика Григорія Лакоти на вул. Демнянській, 10-Б у Львові.