Владика Богдан Дзюрах: Віра, родина, просвіта, єдність — найважливіші камені для побудови майбутнього Церкви та Української держави для митрополита Андрея Шептицького

1 листопада 2019

Віра, родина, просвіта, єдність — ось тих кілька найважливіших каменів, які митрополит бажав закласти у підвалини будучности своєї Церкви і народу. Таку будучність він бачив, такої будучності бажав, її він будував словом, молитвою, своїм подвижницьким життям. Але, через людські і історичні обмеження, очевидно, не міг довершити усіх своїх планів, здійснити усі свої проєкти і бажання, то ж передав у спадок нам, своїх духовним дітям, обов’язок продовжувати це його спасенне діло.

Владика Богдан Дзюрах: Віра, родина, просвіта, єдність — найважливіші камені для побудови майбутнього Церкви та Української держави для митрополита Андрея Шептицького

Сьогодні, коли спогадуємо 75-ті роковини відходу до вічності праведного митрополита Андрея, не хочемо думати про нього як про «історичну постать», в значенні величної особи, яка вписала свою славну сторінку в Книгу буття нашої Церкви і народу і, відтак, «увійшла в історію», тобто залишилася в минулому, невблаганно віддаляючись від нас у міру накопичення років, навіть якщо ці роки позначають певні круглі чи ювілейні дати, наприклад 150, 75 років і тому подібне. Ми хочемо дивитися і думати про нашого Святця як про живу у Господі особу, яка допомагає нам зрозуміти наше сьогодення і спільно будувати наше майбуття.

Зрештою, саме так і сам митрополит підходив до ювілейних дат святих і праведників української землі. Ось як він писав в Посланні, присвяченому 300-літньому ювілею народження св. свщм. Йосафата, архиєпископа Полоцького: «Ювилей св. свщмч. Йосафата не є історичний спомин, який із часом приходить і з бігом часу переминає, але важна хвиля великої дійсности, яка має значіння для будуччини. Вона має [бути] великою силою, якою є святий, [повинна] обновити, скріпити і повести до нового життя, до католицького апостольства нашу гр-кат. Церков і наш католицький нарід» (1923 р.).

Подібно, ця сьогоднішня дата 75-ліття переходу до вічності митрополита Андрея нехай буде «важною хвилею великої дійсности, яка має значіння для будучности», для нашої будучности.

Якої ж будучності бажав і яку будучність будував митрополит Андрей для власної Церкви і рідного народу? Ось лише декілька штрихів в його пророчому погляді на це майбутнє.

Передовсім віра в Бога є незамінимим фундаментом і основою будучності народу, його добробуту, суспільного ладу і розквіту: «Народи є сильні вірою — лиш на основах Богом даних можемо побудувати нашу будуччину» (1921 р.). Віра народжується зі Слова Божого, то ж митрополит Андрей невтомно проповідує Христову Благовість, а особливо у переломних моментах історії свого народу: «Станувши на порозі нової епохи, сягаємо оком далеко наперед і питаємось про свою майбутність… І ось тому саме хочу я, дорогі браття, подати Вам Христову науку. Бо вона якраз запевнить нам ліпше майбутнє» (Про християнську родину, 1900 р.).

А першим адресатом його проповіді завжди була і залишилася сім’я, родина: «Родина є будуччиною народа, школою святости і всіх християнських чеснот. Від родини зачнім працю над поправою цілого життя» (1921 р.). Інший будівничий української Церкви і народу, який прийде після нього, патріярх Йосиф Сліпий, наказуватиме своїм духовним дітям у своєму Заповіті: «Заповідаю вам: збережіть, а де її розхитано, оновіть в Українському народі справжню християнську родину, як незгасне вогнище життя і здоров’я Церкви та Народу!»

Здорова, українська, збудована на підвалинах віри школа — це ще одна складова великого майбутнього народу. Тому митрополит Андрей старається усіма силами і засобами сприяти розвитку науки, культури, просвіти серед рідного народу. Ось як писав на схилку своїх літ: «Заки вмру, мушу Вам, дорогі Брати й Сестри, передати християнську й українську школу для нашої дітвори. Іде мені про дійсну інституцію, яка б усім, хоч би найбільше досі занедбаним, дітям дала добре виховання й конечну в житті освіту.… Якщо б удалося нам таку інституцію сотворити, ми запевнили б нашій Церкві й нашому Народові будуччину навіть у хвилинах найтяжчого й найлютішого буревію» (1939 р.).

Була ще одна важлива складова, без якої годі було думати про світлу будучність народу: подолання роздорів і поділів у ньому, через відновлення первісної єдності Христових учнів. Адже, на глибоке переконання праведного Андрея, «метою Христової праці є без сумніву єдність людей і початковим здійсненням тієї єдности є єдність Церкви», то ж звідси випливає заклик, який скеровує митрополит передовсім до ієрархів українських Церков: «Якщо християнські різні Церкви в Україні мають сповнити завдання: дати українському народові єдність, мусять позбутися того духа розколу і ненависти, який спричинює, що українець українцеві ворог. Усі, скільки нас є, мусимо зробити все, що можемо, щоб помиритися і в собі самих побороти духа розколу і ворожнечі супроти братів» (Як будувати Рідну Хату, 1941 р.).

Віра, родина, просвіта, єдність — ось тих кілька найважливіших каменів, які митрополит бажав закласти у підвалини будучності своєї Церкви і народу. Таку будучність він бачив, такої будучності бажав, її він будував словом, молитвою, своїм подвижницьким життям.

Очевидно, через людські і історичні обмеження, Митрополит не міг довершити усіх своїх планів, здійснити усі свої проекти і бажання, то ж передав у спадок нам, синам і дочкам Греко-Католицької Церкви, обов’язок і завдання продовжувати це його спасенне діло. То ж дай нам, Господи, тієї мудрості із неба, яка зробить нас здатними продовжувати «будувати Рідну Хату», силою і благодаттю Божою, у дусі і ревності нашого Великого Святителя і Пастиря, довершуючи те, що він не встиг ще довершити.

Втім, наостанок слід сказати, що одну справу будучності він все ж таки здійснив вповні, довершив ще за свого життя: він осягнув ту християнську святість, до котрої його особисто кликав Господь Бог і на яку він як людина, християнин і Пастир зумів спромогтися у своєму житті, витривало співпрацюючи із Божою благодаттю. Нам залишилося лише один маленький, але дуже важливий для нас самих, штрих у цьому вже довершеному ділі: проголошення його Блаженним і Святим.

То ж молімося до Господа сьогодні і зробімо все, що маємо зробити для того, щоб цей благословенний день його беатифікації, а відтак — канонізації не залишався у віддаленій від нас будучності, але став великим днем нашого сьогодення, святковим днем в нашому церковному і національному календарі. Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ