Владика Богдан Дзюрах: Прощення є властивістю Божої природи, якою Він прагне поділитися із людиною

23 серпня 2020

Секретар Синоду Єпископів УГКЦ владика Богдан Дзюрах, проповідуючи в Одинадцяту неділю по Зісланні Святого Духа, роздумує над темою прощення. За його словами, «без переміни у Христі нашого внутрішнього єства, покладаючись лише на власні сили, на родинне виховання, на добру волю, чи просто на чисто людський розрахунок (вигідно з ніким не сваритися, перепросити час від часу — задля святого спокою!), ми щоправда зможемо спромогтися на певні вияви щедрості і великодушності, але ці вияви будуть спорадичними, вибірковими і нетривалими».

Владика Богдан Дзюрах: Прощення є властивістю Божої природи, якою Він прагне поділитися із людиною

Якщо ми хоч раз у житті стояли перед необхідністю простити якусь поважну провину нашому ближньому, то, мабуть, пам’ятаємо, як нелегко нам було це зробити. Неначе хочемо, кажемо: «Прощаю», а в серці все одно залишається жаль, образа, злість і гнів. Зрештою, часом навіть дрібні провини буває важко простити. Нещодавно чув розповідь про одне подружжя, яке розпалося лише тому, що після дрібної побутової сварки одне одному не хотіли простити: чоловік вважав, що першою мусить перепросити дружина, а дружина навпаки — очікувала перепрошення з боку чоловіка.

Прощати із глибини серця

Сьогоднішнє Євангеліє саме про це: про необхідність прощати своїм ближнім їхні провини, і то прощати з серця. Тобто йдеться не про те, щоб вимушено видавити зі себе, затиснувши зуби і стиснувши кулаки, слово «перепрошую», але про те, щоб пробачити з серця, з глибини душі, безумовно і невідклично, саме так, як зробив євангельський цар в стосунку до свого слуги-боржника.

Немилосердний боржник

А борг того слуги був справді величезний: «талант» — монета, еквівалентна 6000 динаріїв або заробітку працівника за двадцять років. Десять тисяч талантів це найбільша конкретна цифра, згадана в Новому Завіті. Слуга потребував би 200 тисяч років для сплати всього боргу! Ісус, розповідаючи цю притчу, мабуть, свідомо називає таку найбільшу суму, яку можна було собі уявити, щоб підкреслити щедрість і великодушність царя відносно боржника. Натомість, борг у 100 динаріїв, яким завинив товариш у того боржника, був досить малий: за умови, що денна платня тоді була 1 динарій, за кілька місяців можна було справді сподіватися повернення більшої частини, якщо не усього боргу. Але той чоловік не хотів навіть слухати про будь-яке відтермінування, напав на свого товариша і почав агресивно домагатися повернення боргу повністю, тут і відразу.

Чому так сталося? Чи ж він не зазнав щойно так безмежного милосердя від свого пана? Невже його серце не зворушилося на вид такої великодушної любові? Може, і зворушилося, але, на жаль, не перемінилося. І в цьому — найбільша проблема.

Віра має провадити до єднання з Богом у любові

Ісус прагне навчити нас однієї надзвичайно важливої істини християнського життя: християнська побожність не полягає лише у тому, щоб витривало і з довірою випрошувати у Бога якихось дарів і благодатей для себе – матеріальних чи навіть духовних, як-от прощення гріхів чи навіть дару віри. Навіть якщо до таких прохань
нас спонукає наша віра в те, що наш Бог є добрим, милосердним, люблячим Отцем, Який і сам заохочує: «Просіть, і дасться вам» (Мт. 7, 7), лише просити у Бога добрих дарів рішучо замало. Святий Павло каже: «Якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо» (1 Кор 13, 2). Буття християнином має провадити нас до єднання через віру з Богом у любові так, щоб Божа любов наповнювала нас і перемінювала нас зі середини, робила нас подібними до Бога у Христі Ісусі. Без такої внутрішньої переміни ми не станемо зрілими і справжніми християнами. Це так, як у родині, якщо б діти лише випрошували і отримували від батьків різні подарунки і добродійства, але не ставали у своїй поведінці такими ж добрими, як тато і мама, а тільки користали б з їхньої доброти, майже – використовували б найрідніших осіб для заспокоєння власних потреб, власного егоїзму і самолюбства, то кожен би сказав у такому випадку, що виховний процес у цій родині зазнав цілковитого фіаско.

Так само і Бог, який за своєю природою є любов'ю, прагне не тільки виявляти нам цю любов, щоб ми нею втішалися, зворушувалися і захоплювалися, але і перш за все – Він прагне, щоб ми були подібними до Нього у любові. Як християни ми покликані здійснити саме таку переміну нашого буття через єднання з Богом у Христі Ісусі до такої міри, щоб ми могли зі св. апостолом Павлом сказати: «Живу вже не я, живе в мені Христос» (Гал. 2, 20а). Лише така віра є справжньою і живою, яка провадить до зросту і переміни серця у любові. Перебування Христа у серці апостола Павла є плодом і знаком його живої віри у Божу любов, про яку апостол народів смиренно свідчить: «А що живу тепер у тілі, то живу вірою в Божого Сина, який полюбив мене й видав себе за мене» (Гал. 2, 20б). Саме тому, що Христос через віру жив у серці апостола Павла, останній не розраховував на власні вчинки і зусилля, а дозволяв, щоб той живий Христос свобідно діяв у ньому і через нього.

Натомість, без такої переміни у Христі нашого внутрішнього єства, покладаючись лише на власні сили, на родинне виховання, на добру волю, чи просто на чисто людський розрахунок (вигідно з ніким не сваритися, перепросити час від часу — задля святого спокою!), ми щоправда зможемо спромогтися на певні вияви щедрості і великодушності, але ці вияви будуть спорадичними, вибірковими і нетривалими: простимо раз, два, а далі скажемо: баста! Досить з мене, я вже не витримую, я вже не можу!

Прощення є властивістю Божої природи

Прощення є властивістю Божої природи. «Хто може прощати гріхи, окрім самого Бога?!» (Мр. 2, 7) — слушно вигукували фарисеї, дивлячись, як Ісус відпускає гріхи паралізованому чоловікові. Проте, Господь прагне поділитися своєю силою із нами, слабкими і немічними людьми, чия природа, будучи зраненою первородним гріхом, не схильна жити по-Божому, а радше по-світському: ми схильні швидше до помсти за зазнану кривду, ніж до прощення, швидше до нещадності, ніж до співчуття і милосердя. Проте, Господь Бог прагне увійти у нашу людську природу і наповнити нас Собою, Своїм Святим Духом, щоб таким чином ми стали здатними любити так, як любить Він, прощати так, як Він нам прощає у Христі Ісусі. Властиво, тоді вже не ми будемо любити, а Він в нас любитиме наших ближніх. І саме про це йдеться у християнському житті!

Просімо в Господа Бога сьогодні і завжди, коли стрічатимемо на дорозі нашого життя «товаришів», які нам трішки завинили, щоб Святий Дух наповнив нас собою, очистив наше серце від усякої скверні — від скверни егоїзму, самолюбства, гордості і затятості, та зробив нас вмістилищем своєї любови і свого милосердя, зробив нас здатними любити і прощати так, як наш Отець Небесний у Христі Ісусі полюбив нас (1 Йо. 4, 11) і пробачив нам (Еф. 4, 32). Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ