Владика Богдан Дзюрах про зречення престолу Блаженнішим Любомиром: «Це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом»

15 жовтня 2019

3 жовтня 2019 року в ефірі «Радіо Марія» під час радіопередачі «Архипастир відповідає» за участі ведучого Сергія Іваніцького владика Богдан Дзюрах, Секретар Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви, розповів про останні дні перед зреченням престолу Блаженнішим Любомиром Гузаром, своє бачення як духівника реальності війни на Сході України та відповів на бліц-опитування від ведучого радіопрограми.

Владика Богдан Дзюрах про зречення престолу Блаженнішим Любомиром: «Це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом»

Про зречення престолу Блаженнішим Любомиром: «Це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом»

У 2011 році Блаженніший Любомир Гузар для багатьох несподівано зрікся престолу. Ви ж знаходилися із ним поруч, тому, можливо, знаєте, як це все відбувалося, як таке рішення давалося цьому наймудрішому мужові, якого правдиво вносили навіть світські видання у різні рейтинги, такі як «Совість нації» і т. д. Отож, я попрошу Вас розказати, як це рішення приймалося і чи не впливав на це рішення один факт. Я пам’ятаю інтерв’ю почесного патріарха УПЦ КП Філарета, на якого зараз полилося дуже багато різної критики, де його запитали: «Ось дивіться, Блаженніший Любомир самостійно зрікся престолу, будучи ще в менших роках, аніж у Вас, а Ви хочете керувати?» А він відповів: «Блаженніший Любомир зрікся, бо він був сліпий, а я ще повний сил керувати і тому борюся». Ви були поруч із Блаженнішим, а тому, що було правдивою причиною його такого несподіваного зречення?

На таке питання може дати відповідь виключно Блаженніший Любомир. Насправді, це рішення він приймав у глибинах свого серця, стоячи на молитві перед Господом Богом. Ми ж отримали вже довершене рішення. Напівжартома Блаженніший Любомир говорив, що прагне передати владу ще «теплою рукою». Він показав приклад справжнього християнського відношення до влади, як до служіння, і водночас монашу відірваність від влади. Для Блаженнішого Любомира Гузара властолюбство було абсолютно чужим. Це вада, якою часто грішать політики, які намагаються за всяку ціну дійти до владних повноважень або втриматися за них. Коли він відчув послаблення своїх фізичних сил, то зрікся влади, хоча не був зобов’язаний буквою закону це робити. Але це абсолютно не було пов’язане з його зором, бо мушу зауважити, що поважні проблеми із зором він мав набагато раніше! Ми, як і багато людей, не були свідомі його труднощів, настільки він природно поводився! Наскільки гідно він служив Літургію, я пригадую, як я служив з ним і бачив, як він кадив довкола Престолу, святилище. Жодного разу я не зауважив, щоб він зачепив кадилом чи якийсь предмет у святилищі, чи престіл, чи людину, хоча на той момент він вже був майже незрячим. Для мене особисто, першим надзвичайно зворушливим і вражаючим сигналом був момент, коли після цієї пам’ятної розмови зі мною у 2005 році і моєї відповіді «так» на повідомлення про призначення мене єпископом, він сказав: «Як мені прикро, отче, що я не можу бачити свого помічника!» Я тоді усвідомив, що він насправді має реальні труднощі із зором, але це абсолютно не була причина для резиґнації. Можливо, фізично він не бачив, але він був далекоглядною особою. Такої здатності бачити і такого пророчого погляду багатьом очільникам, — і тим, що є зараз при кермі Церков в Україні, і ті, що відійшли на відпочинок чи на пенсію, — я думаю, нам треба повчитися і нам треба такої здатності бачення бажати і вимолювати.

Щось було помітно у його останні місяці як Верховного Архиєпископа Церкви?

Він свідомо готував Церкву до цього кроку.

Тобто, найближче оточення знало про це до офіційного оголошення?

Очевидно, що це не була цілковита несподіванка. Адже це було б безвідповідально із його боку так просто поставити Церкву і суспільство перед довершеним фактом. Це робилося із відчуттям відповідальності, із делікатністю. Так як казав Блаженніший: «Я відчув, що наш Синод достатньо зрілий, щоби прийняти відповідальне рішення. Остаточно, це не людина провадить Церквою, але Дух Святий провадить Церквою, а ми є тільки слугами». Тому його мотивація була Божою, а не людською. Він не втікав від відповідальності, він не втікав від праці, але він відчував, що хтось молодший може зробити це краще і з більшою користю для Церкви, він зробив свій крок у повній свободі і з повною відповідальністю. Але зауважте також, адже це потрібно пам’ятати: Блаженніший хоч і пішов на емеритуру, але він, за його словами, «ще не зробив собі печі, на якій мав би відпочивати». До самої смерті він так і не зробив цієї печі. Він до останнього місяця свого життя давав інтерв’ю, зустрічався із молоддю, політиками, представниками культури, судівництва. Нещодавно відбувся круглий стіл про утвердження справедливості в Україні, на якому представники суддівського корпусу з вдячністю згадували оці незабутні зустрічі із Блаженнішим Любомиром, на яких вони ділилися своїми труднощами, а він давав їм свої мудрі поради.

Чи Блаженніший рекомендував, оскільки мова йде про молодих, наступником Святослава Шевчука?

Ніяких рекомендацій він не давав. Тут так само можемо бути впевненими, що ми діяли в дусі свободи і під впливом молитовного Духа. Людський елемент там був присутній мінімально, оскільки ми є люди і мусили зробити вибір. Тим не менше, якихось заохочень чи підказок абсолютно ні з якого боку не було.


«Саме в серці конкретної людини чи людей зародилась війна»

Ваше Преосвященство, Блаженніший Любомир Гузар, дивлячись на ситуацію із анексованим Кримом та Донбасом завжди казав, що нарешті потрібно почати працювати. Казав про те, що ми щось не допрацьовуємо, адже війна триває. Блаженніший вважав, що оскільки наші сподівання щодо вирішення ситуації не виправдовуються, значить щось не так із нами. Вже Блаженнішого Любомира немає і якось 6 років минуло з моменту анексії Криму, а війна переходить з одного етапу в інший. На Ваш погляд, у чому причина? Чому стагнація цього етапу, і війни, і переродження українського суспільства так затягнулася?

Ситуація, яку зараз переживаємо, не сталася із вибору українського народу. Агресія походить ззовні, тому ми мусимо зрозуміти, що, як кажуть наші політики, ключ від миру лежить не в Києві, не в Брюсселі чи Вашингтоні, а в Москві. Але найглибша причина війни криється, напевно, в людському гріху. Будь-яка війна починається в людському серці: зіпсутому, повному ненависті, загребущості, заздрості, страху. Саме в серці конкретної людини чи людей зародилась війна. Це не структури творять війни і сіють спустошення в країнах і в суспільствах, а конкретні люди є авторами цього лиха, яке впало на нашу українську долю. З одного боку, ми повинні апелювати до всіх міжнародних спільнот, які покликані стояти на сторожі безпеки і миру у світі, щоби вони сприяли відновленню справедливого миру, територіальної цілісності нашої Батьківщини, захисту України, яка показала великий приклад гуманізму, коли у 1994 році відмовилася від атомної зброї, а при цьому, до певної міри почувається зараз полишеною сам на сам із агресором. Ми повинні до них апелювати, а з іншого боку, ми повинні зараз посилити наші молитви за мир в Україні і самі робити все, що в наших силах, щоби цей мир наближати. Люблю пригадувати слова нашого незабутнього Блаженнішого Любомира, які він говорив на одному з перших віче на Майдані. Посилаючись на святого Ігнатія Лойолу, він казав, що ми повинні молитися і уповати на Бога, адже все залежить від нього. Але також ми маємо працювати так, наче все залежить від нас. Відтак нам не можна забувати, що в нашій країні триває війна. Про війну в Україні іноді забувають не тільки за кордоном. Наше українське суспільство має пам’ятати, що маємо в своєму домі вогонь війни, яка регулярно забирає найкращих наших героїв. З іншого боку, Причиною, Подателем миру, нашим Миром — є Господь Бог. Лише Він може примирити посварені різні частини, пошматованого агресією і ненавистю, світу. Він може навернути серця злочинців, Він може дарувати мир, якого ми всі спраглі. Тому, дивлячись на ситуацію, я можу порадити тільки одне: посильмо наші молитви і, не покладаючи рук, працюймо над становленням Української Держави. Господь Бог, який бачить наші молитви та працю, покладе край цьому лиху в той спосіб, який вважатиме за найкращий.

Це, очевидно, не знімає відповідальності з тих, кому народ доручив «кермо держави». Блаженніший Любомир в останньому своєму виступі в Верховній Раді закликав депутатів будувати таку країну, де кожен громадянин буде почуватися захищеним. Це завдання держави захищати і запевняти безпеку всій країні і кожному громадянину зокрема. Зараз є велика тривога в суспільстві, не тільки через дії агресора, але, можливо, також через певні двозначні чи незрозумілі дії наших можновладців. Треба апелювати до них аби було більше прозорості, відповідальності в їх діях. В першу чергу, відповідальності за власну державу. Потрібно апелювати до можновладців, щоб вони справді виконували обов’язки, які на них поклали виборці. Відтак скеровували всі зусилля на добро України, а не на шкоду її інтересам.

Ваше преосвященство, перед програмою погортав стрічку новин і побачив, що навіть у «stories» священників різних конфесій є слова про Майдан, новий Майдан. Ви відчуваєте загрозу нового Майдану у світлі останніх подій?

Ми не знаємо, але, очевидно, агресор би хотів спровокувати якісь внутрішні неспокої, внутрішні турбуленції. На даному етапі, це був би дуже небезпечний і несприятливий сценарій для нашої держави. Ми повинні запевнити спокій у суспільстві та гарантувати захист інтересів нашої держави. Це стосується і громадянського суспільства, і війська, і державних чинів. Сподіваємося, що обійдеться без катаклізмів. А що стосується таких «банерів» на сторінках священнослужителів, то, очевидно, є недоречно, аби священники займалися такими речами. Краще були би якісь публікації з Божим Словом і закликом до молитви. Це є наше покликання у першу чергу. Навіть коли розпочався Майдан, Церква відгукнулася на запит громадянського суспільства, але Церква не була ініціатором тих громадянських рухів. Тут потрібно чітко розрізнити і усвідомити собі релігійну специфіку покликання і місії Церкви. Ми пішли на Майдан тому, що там були наші люди, які потребували духовної опіки. Саме присутність священнослужителів різних конфесій, в тому числі і православних та протестантських Церков, запевнила мирний перебіг протестів зими 2013–2014 років. Це була змушена визнати навіть тодішня влада. Я сподіваюся, що Церква і надалі буде зі своїм народом як вчителька і матір. Матір — це та, яка розділяє зі своїми дітьми не лише успіхи й радощі, але й тривоги.


Про українсько-польське примирення

Ваше Преосвященство, нещодавно Блаженніший Святослав Шевчук зустрічався із католиками Польщі і підписував певні листи щодо примирення між українцями і поляками. Минулого тижня схожий візит здійснив і голова Конференції римо-католицьких єпископів в Україні Броніслав Бернадський разом з митрополитом Мечиславом Мокшицьким в Польщу. Вони також підписали листи про примирення. Раніше також підписували такі документи, але згодом з’ясовувалось, що певний «водорозділ» таки існує. Відчуваємо, що щось заважає до кінця примиритися, чи то політики, чи то навіть режисери, які знімають якість контраверсійні фільми про Волинську різанину, чи то герої, яких не визнаємо або ми, або поляки. Ваше Преосвященство, що, на вашу думку, заважає досконало нам вже порозумітися з нашим стратегічним другом — Польщею? Ніхто так не підтримує українців у війні з Росією, як поляки. Тим не менше, є якісь камінці між тілами, які не дозволяють міцно обійнятися.

Ви сказали про камінці. Я часто кажу, що вцілити в людину, яка стоїть за сотню метрів — важко. Натомість, вцілити в того, хто стоїть поруч — дуже легко. Саме тому, що ми є сусідами із нашими польськими братами та сестрами, поділяли з ними різні сторінки історії, в тому числі дуже драматичні і болючі, процес примирення та зцілення історичних ран потребує часу, терпеливості і делікатності. Мені здається, що якби цим процесом займалися тільки представники громадянського суспільства, Церкви, можливо, віднайти порозуміння можна було б в коротшому часі. Натомість, іноді цими питаннями надуживають політики і тому, можливо, загострюється час від часу ситуація. Мене тішить, і це великий дар, що Церкви із обох боків є промоутерами примирення, поєднання, не зважаючи на різні політичні катаклізми чи пертурбації. Це запорука того, що цей процес приносить і надалі приноситиме добрі плоди. Незважаючи на політичну кон’юнктуру, не зважаючи на турбуленції, процес триває. Ми повинні на цьому тлі будувати наші стосунки. Нам не можна забувати також про молитву та християнську чесноту, яка називається терпеливістю. Все тому, що зламати стосунки, як і руку, можна дуже швидко, але щоб залікувати завдані рани — потрібно багато праці. Те, що повторюються певні символічні акти, не є дивним чи поганим. Христос казав, що треба 70 разів по 7 прощати. Це не означає, що має бути стільки нових провин. Іноді буває, що ту ж провину, подію, потрібно огорнути багаторазово сакральною формулою, про яку говоримо не вустами, а серцем: «Прощаємо і просимо пробачення». Це потрібно повторювати часто, щоб воно ввійшло в свідомість обох народів. Щоб не було спокуси спекулювати на історичних темах, звинувачувати лише один бік, а себе бачити тільки у вигляді жертви. Історії ми не можемо змінити, але наше ставлення до неї може бути іншим. Можемо огорнути болючі події нашою молитвою, виливаючи на ці рани наших народів і наших відносин єлей Божого Милосердя. Ми можемо сьогодні будувати гарні братерські, сестринські відносини між нашими країнами і разом творити майбутнє наших народів, країн і всієї Європи, частиною якої ми є.


Бліц-опитування владики Богдана Дзюраха

А тепер хочемо запропонувати Вам бліц-опитування. Річ, яка залишилася у спадок від Блаженнішого Любомира?

Це посох.

Що найважче у єпископстві?

Важко сказати. Мабуть, не забувати, що ти повинен слухати. Що ти є душпастир душпастирів.

Момент, коли Ви найближче відчували Ісуса Христа?

Під час хіротонії.

Коли востаннє плакали і чому?

Нещодавно плакав через складну ситуацію в одній молодій родині.

Коли востаннє сміялися і чому?

Сьогодні, під час розмови з Вами, коли згадували про нашого Блаженнішого Любомира.

Що найбільше болить?

Болить інколи нездатність жити тим ідеалом, до якого покликані, нездатність вповні жити і відповідати величі цього покликання.

Чи покращуються стосунки між римо-католиками і греко-католиками у Львові?

Так, абсолютно.

Чи спілкувалися колись близько і по-приятельськи з ієрархами УПЦ МП?

Так. По-приятельськи, можливо ні, але безпосередньо близьке спілкування було. Нещодавно мав нагоду спілкуватися з іншим ієрархом вже Православної Церкви в Україні. Це справді була перша моя близька зустріч з ним, але дуже щира, і, я би сказав, навіть і братерська і це тішить.

Чи вірите ви у об’єднання між ПЦУ та УГКЦ, про що пишуть ряд ЗМІ?

Я вірю, в те, що колись буде «одне стадо і один пастир». Це є слова Ісуса Христа. В який спосіб воно здійсниться і чи в Україні воно буде у найближчій перспективі — покаже час. Ми повинні щиро над тим працювати і про це молитися, адже це воля Ісуса Христа — єдність християн.

Чи перейде УГКЦ на новий календар в найближчі 20 років?

Якщо буде така потреба і назріють обставини, я думаю, — так. За 20 років, правдоподібно, що ця зміна відбудеться.

Чи потрібна для УГКЦ наразі патріархія?

Це є наша ціль, але також — певний спосіб життя. Ми не говоримо про патріархію як подарунок, але як спосіб життя Східної Католицької Церкви. Ми не говоримо про те, що нам мають дати патріархат. Ми говоримо про визнання патріархату. До речі, саме в таких категоріях це бачить і Апостольська Столиця. Ми будуємо патріархат, а визнання прийде тоді, коли Господь Бог обере найкращий і найвідповідніший час для нашої і для Вселенської Церков.


Чи маєте хобі?

Так, люблю прогулюватися на природі.

Улюблена молитва?

«Царю Небесний».

Улюблена книга, окрім Біблії?

Нещодавно читав книгу Ченчіні. Вона присвячена новій концепції душпастирства. Амадео Ченчіні — італійський автор. Мені дуже сподобалася ця книга і стала натхненням до моїх актуальних роздумів.

А не релігійна?

Зараз важко пригадати.

Останнє питання. Як би Ви самі себе охарактеризували одним реченням?

Пастир в Христовому винограднику, мабуть.

Дякую, Ваше преосвященство за класне, надихаюче інтерв’ю. На завершення просимо про побажання для слухачів, читачів.

Хотів би побажати розвитку «Радіо Марія», бо це важливий євангелізаційний проєкт і важлива місія у Католицькій Церкві в Україні. Усім слухачам та читачам бажаю, щоб все добре, що ви отримаєте в ефірі цього радіо, ви сприймали не тільки, як Божий дар для вашого освячення. Сприймайте це як місію, завдання, щоб цим даром поділитися з іншими людьми. Якщо ви поділитеся хоча б із кількома людьми тим, що Ви чуєте, переживаєте, слухаючи це «Радіо Марія» — це буде сповненням нашої віри, нашого християнського покликання, адже ми покликані не тільки вірити в Бога, але також визнавати нашу віру перед іншими людьми. Нехай Господь Бог на це благословить: Благословення Господнє на Вас із його благодаттю і чоловіколюбієм завжди, нині, і повсякчас, і на віки вічні. Амінь.

Розмовляв Сергій Іваніцький для «Радіо Марія»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ

Персони

Дивіться також

Живе Телебачення Мукачівська греко-католицька єпархія Релігійно-інформаційна служба України Український Католицький Університет Офіційний сайт Ватикану Новини Ватикану Consilium Conferentiarum Episcoporum Europae