Владика Богдан Дзюрах про життя українців у Бразилії

Владико Богдане, українці в Бразилії живуть уже 120 років. Як протягом такого часу їм вдалося зберегти українську ідентичність?

Ми тішимося тим, що попри несприятливі обставини та великий відрізок часу українська спільнота зберегла і свою національну ідентичність, і церковну приналежність. Цьому сприяло кілька факторів. По-перше, виїжджали люди, які були глибоко закорінені у своїй національній традиції, які цінували своє українство, берегли рідну мову та культуру, плекали духовність. Мабуть, це основне в розумінні того феномену, який ми спостерегли в Бразилії. До речі, на противагу «старій» українській діаспорі в Бразилії, сучасна хвиля еміграції набагато більше схильна до асиміляції. Потрапивши в нове культурне середовище, наші співвітчизники намагаються «розчинитися» в ньому. Нерідко вони носять у своєму серці образу на власну державу, яка не забезпечила їм умов для праці, змусила емігрувати. А тоді, 120 років тому, люди, хоч і виїжджали з рідних земель, зберігали як щось дороге і цінне усвідомлення своєї національної гідності, культури та духовності. Схоже на те, що забути про власну національну самобутність чи, ще гірше, зректися її означало для них заперечити самих себе. Тому, незважаючи на будь-які випробування, люди об’єднувалися, творили церковні громади та різного роду культурно-просвітницькі організації, які діють донині.

По-друге, українці в Бразилії мали нагоду жити компактно на територіях, на які прибували. У південних провінціях Бразилії — Парані та Санта Катаріні — мешкає 75 відсотків українців, і лише чверть розкидана по інших провінціях країни. Це також сприяло тому, що українці змогли зберегти свою культуру і мову. Дехто з наших співрозмовників ділився споминами, що португальську мову вони вивчали щойно в школі, а до того спілкувалися винятково рідною, українською мовою.

Третім фактором є Церква. Вслід за емігрантами з Галичини поїхали отці василіани, потім сестри василіанки, служебниці, і саме вони, крім того, що забезпечували нашим вірним духовну опіку, ще й утворювали різного роду гуртки, зокрема танцювальні ансамблі, закладали суботні школи, в яких прищеплювати дітям любов до рідної мови, культури, давали основні знання про історію України… Ми переконалися в цьому під час святкування 120-річчя, коли бачили виступи чудових танцювальних ансамблів, оркестрів, хорових колективів, організованих греко-католицькими церковними громадами. На сьогодні таких фольклорних гуртків у Бразилії налічується 24. Найстаршому з них — ансамблеві «Барвінок», виповнився 81 рік! То ж не дивно, що багато промовців, які виступали в рамках святкувань, підкреслювали ключову роль Церкви у збереженні національно-культурної ідентичності українців.

Чи відрізняється, на Ваш погляд, менталітет українців, які живуть в Україні сьогодні, від тих, що в Бразилії?

Не можу похвалитися тим, що за два тижні, які я провів у Бразилії, мені вдалося їх дуже добре пізнати. Однак можу ствердити, що вони гостинні та прив’язані до родинних цінностей. Як на мене, це дві риси характеру, властиві всім українцям, незалежно від їхнього місця проживання. У мене навіть створилося враження, що якби сьогодні прибули нові українські емігранти до Бразилії, то вони не мали б жодних труднощів з інтеграцією в місцеві громади і почувалися б тут неначе вдома.

Водночас проживання в різних умовах та пережитий досвід не змогли не позначитися на характері українців тут, в Україні, і на поселеннях. Можливо, наші співвітчизники в Бразилії певною мірою були навіть у кращій ситуації, бо їх оминули великі лихоліття, які українці в Україні переживали в ХХ столітті: голодомори, утиски і окупації тоталітарними режимами, насильна русифікація, терор проти політичної, інтелектуальної та духовної еліти… А головне — наші співвітчизники на поселеннях не носять ран, спричинених атеїстичним режимом. Мене вразило те, наскільки питання віри для українців у Бразилії є природним, наскільки гармонійно воно вплетене у все їхнє буття. Хоч би яку посаду займала людина, вона не соромиться визнавати своєї віри, приналежності до Церкви. Натомість в Україні, де комуністи намагалися всіляко витіснити релігію зі свідомості людини або принаймні витіснити її до винятково приватної сфери, люди ще й досі соромляться публічно визнавати свою віру.

Яких висот досягли українці Бразилії?

Перші поселенці з України потрапили у надзвичайно важкі умови. Їх завезли на території, які були непридатні для життя. Тому вони мусили, дослівно, боротися за виживання, а їхньою сферою зайнятості було і ще донині залишається (на відсотків 80) сільське господарство. Але з часом працьовитість і талановитість нашого народу почала приносити свої плоди. Сьогодні українці в Бразилії з гордістю називають імена своїх видатних представників: поетеси Олени Колодій, поетеси та письменниці Віри Вовк, істориків Оксани Борушенко та Павла Горбатюка, лінгвістів Мігеля Вовка та Володимира Кульчицького. Григорія Варшавчика вони називають засновником сучасної архітектури. Деякі українські родини були або є власниками відомих підприємств та фірм, як-от родина Дмитерків, яка володіла мережею супермаркетів, а нині займається інвестиціями у розвиток логістики у сфері харчової та переробної галузей. У Куритибі нам показували меблеві салони родини Чоліїв, які славляться у всій країні. Серед визначних українців — відомий нейрохірург Альфонс Антонюк, онколог Богдан Кобилянський. Українське коріння мають колишній губернатор штату Парана Жайме Лернер та екс-президент державної нафто-газової кампанії «Петробраз» Филип Рейштул. Однак представництво українців в органах державної влади є не надто великим, що зауважують і самі наші співвітчизники в Бразилії.

Еміграція — це добре для України, на Вашу думку, чи погано?

Як і багато інших явищ у нашому житті, еміграція має свої позитивні й негативні сторони. З одного боку, еміграція — об’єктивний процес. Коли впала залізна завіса, яка відгороджувала нас від зовнішнього світу, почалася міграція. Люди дістали можливість їздити до інших країн, пізнавати їхню культуру, стиль життя місцевих мешканців тощо. Але за роки незалежності ми стали свідками не просто природного пересування людей, які добровільно подорожують чужими країнами, а вимушеного виїзду декількох мільйонів наших співвітчизників, котрі були в розквіті своїх життєвих сил. Це відбувається через важку, нестерпну економічну ситуацію всередині країни. За цей масовий «екзодус» українців та за його негативні наслідки для нашого народу значною мірою несе відповідальність політична верхівка. Українська держава не забезпечила гідного життя своїм громадянам, не змогла використати їхній професійний потенціал для розвитку вітчизняної науки, освіти та економіки. Нам справді боляче спостерігати, як колишні вчителі, інженери, лікарі, які емігрували до західноєвропейських країн за останні 15–20 років, працюють прибиральницями в італійських родинах, помічниками на будовах, виконують найпростіші побутові роботи. Така ситуація — це сором для української держави. Тому ми продовжуємо закликати, аби держава нарешті звернула увагу на проблему української еміграції, серйозно заопікувалася людьми за кордоном, розробила програму їхнього повернення до рідної землі.

З іншого боку, еміграція відкриває нашим людям певні можливості, зокрема можливість навчитися від інших, запозичити від них щось добре, корисне. Адже перебуваючи в еміграції, українці мають нагоду пізнати інший світ, вчаться іншого ставлення до людини і до праці, відкривають для себе багато нового, зрештою, вивчають ще іноземну мову… Українці, які пробули деякий час закордоном, нерідко повертаються більш зрілими і відповідальними громадянами, свідомими своїх прав і готовими їх відстоювати. Такими людьми вже нелегко маніпулювати. Чи не тому держава так неохоче забезпечує закордонні виборчі дільниці бюлетенями? …

Останній Синод відбувся в Бразилії. Це пов’язано зі святкуванням 120-річчя української імміграції?

Так, прохання місцевих ієрархів провести цьогорічний Синод Єпископів УГКЦ у Бразилії було пов’язане зі святкуваннями цього року 120-річчя української імміграції до цієї країни та 100-річчя служіння серед наших людей Згромадження сестер служебниць Непорочної Діви Марії. Окрім цього, напередодні Синоду ми провели Патріарший Собор, присвячений питанню покликання до богопосвяченого життя. Делегатами Собору були єпископи, представники духовенства, чернецтва і мирян УГКЦ. Завдяки цим двом подіям ми могли ознайомитися із життям української громади в Бразилії. Сподіваємося, що наше перебування в тій країні було корисним і для місцевих спільнот.

Чи відрізняється служіння священика в Україні від служіння душпастиря, скажімо, в Бразилії?

Перший обов’язок священика, хоч би де він був, — проповідувати Боже Слово. Тому служіння наших душпастирів чи то в Україні, чи в будь-якому іншому куточку земної кулі, матиме подібні риси і завдання. Всюди слід займатися катехизацією, вихованням дітей і молоді, опікою старшими і хворими людьми, розвивати благодійну діяльність.

Специфікою душпастирювання в Бразилії є, передовсім, структура наших громад. У цій країні за останні 120 років побудовано 236 діючих храмів УГКЦ. Всі ці храми об’єднано в 25 парафій. Таким чином, священики обслуговують основний парафіяльний храм і регулярно служать у так званих місійних, або дочірніх, храмах, які віддалені від основного інколи на кілька десятків чи навіть сотень кілометрів. Це становить певний душпастирський виклик. Ми потребуємо більше священиків та богопосвячених осіб для служіння на цих місійних теренах.

Останній Синод закликав вірних УГКЦ не ображати представників інших конфесій… А хіба вони їх досі ображали? Чи це просто такий крок назустріч?

Це, насамперед, превентивний захід, аби ще раз нагадати, що ми повинні бути дуже делікатними у своїх висловах і діях щодо наших братів у вірі. З чим це пов’язано? Бо ми дуже серйозно сприймаємо Христовий заклик до єдності Церкви і хочемо свідомо робити певні практичні кроки, щоб її наблизити.

Спостерігаючи за релігійною ситуацією в Україні, ми не раз бачили, що на людському рівні трапляються певні непорозуміння. Вони виникають не зі злої волі, а через людську слабкість, часом невихованість. І це стосується всіх конфесій. Ми всі — люди, тому допускаємо помилки у своєму ставленні до ближнього. Приймаючи згадане рішення, ми хотіли закликати наших вірних бути максимально коректними та зичливими до наших братів у вірі.

Разом із тим часом трапляється, що ми, греко-католики, стаємо об’єктами атак, несправедливого трактування чи некоректних висловлювань. Не хочу називати конкретних випадків чи імен, але хто стежить за релігійним життям в Україні, знає, що маю на увазі. І, щиро кажучи, нам таке ставлення болить. За таких обставин може з’явитися велика спокуса, особливо на людському рівні, відповідати злом на зло. Не хочемо, щоб ця спокуса переростала в грішну дію, тому і вирішили заохотити наших вірних вчитися любити навіть тих, хто завдає нам кривду, вчитися жити справді по-євангельському. Не можемо вимагати цього від інших. Мусимо починати від себе.

Наскільки відомо, про об’єднання Церков сьогодні не йдеться, але чи стало УГКЦ простіше спілкуватися з УПЦ (МП), зважаючи на конфлікт у самій Московській патріархії?

Ми постійно вчимося краще опановувати мову спілкування. Для нас дуже важливим було ствердити, що друга сторона відкрита до діалогу, що є багато ділянок церковного та суспільного життя, де ми можемо діяти спільно. Є бажання не оглядатися безнастанно назад, шукаючи закидів чи звинувачень, але дивитися в майбутнє і спільно це майбутнє творити.

Звичайно, дорога до формального об’єднання може бути ще довгою, але ми можемо вже тепер об’єднуватися навколо певних починань, певних викликів, які стоять перед українським суспільством, і намагатися знаходити спільні відповіді на запитання, що сьогодні тривожать усіх наших людей. Така спільна праця не лише наближає бажану єдність, а й певною мірою вже маніфестує. Ми також свідомі того, що єдина Церква в Україні не є і ніколи не буде плодом винятково людських зусиль чи певної суспільно-політичної домовленості. Вона є Божим даром, плодом духовного зусилля духовенства і віруючих усіх конфесій. Саме тому ми закликали нашими рішеннями до молитви за дар єдності та до плекання діалогу і братерських взаємин з представниками інших Церков. Молитвою та щирим ставленням одне до одного ми прокладатимемо дорогу для діяння Святого Духа, який єдиний «об’єднує всю церковну спільноту», як про це сказано в одній зі стихир П’ятдесятниці.

Який ще головний меседж цьогорічного Синоду, крім як не ображати представників інших конфесій?

Головний месидж — це увага, яку Синод звернув на парафію, в якій слід здійснити нову євангелізацію. Існує такий жарт, що в Католицькій Церкві для пересічного вірянина є дві найважливіші особи — Папа Римський і парох. Звісно, Святіший Отець є Вселенським пастирем і вчителем, принципом і знаком єдності Христових учнів. «Ubi Petrus — ibi ecclesia» (де Петро, там Церква), — говорили святі отці. З іншого боку, це життя великої Христової Церкви реалізується в конкретних умовах звичайної сільської чи міської парафії. І саме за якістю духовного життя парафії буде видно зміни, які настають у всій Церкві. Тому ми хотіли звернути свою особливу увагу на парафіяльне життя та прийняли за основу нашого майбутнього розвитку на найближчі роки концепцію «Жива парафія». Живою, на нашу думку, є та парафія, яка має добрий провід і в якій існує співпраця між священиком і вірними, для якої властиве глибоке духовне життя, — життя молитви та Святих Таїнств, і в якій люди відкриті до потреб інших та готові ділитися скарбом віри з тими, хто знаходиться далеко від Церкви. Така парафія є протилежністю до «прихода», тобто певної утилітарної і пасивної участі в церковному житті, коли люди приходять до храму, щоб «виконати обов’язок», щоб віддати данину звичаєві чи отримати певну «небесне страхування» для свого земного життя. В живій парафії віруючий почувається співвідповідальним за стан Церкви і в духовному житті черпає силу для того, щоб у щоденному житті реалізувати своє християнське покликання: бути світлом світу і сіллю землі.

Персони

Владика Богдан Дзюрах
Апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії, Член Постійного Синоду УГКЦ

Дивіться також