Владика Богдан Дзюрах на прощі у німецькому містечку Алтьоттінг поручив український народ під покров Пресвятої Богородиці

ПРОПОВІДЬ

преосвященного владики Богдана Дзюраха,

апостольського екзарха для українців візантійського обряду у Німеччині та країнах Скандинавії

у Неділю перед Воздвиженням Господнього Хреста

під час Екзархальної прощі до Аллтьоттінгу

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!

Всесвітліші Отці, Преподобні Сестри, дорогі брати і сестри у Христі!

Вітаю вас усіх, зібраних тут, у стіп нашої Небесної Неньки, у санктуарію в Алтьоттінгу! Вітаю всіх прочан, а особливо тих, котрі прибули з-за кордону — з України і з сусідньої Австрії. Вітаю наших вірних з різних куточків екзархату та бажаю благословенного часу молитви під Покровом Пресвятої Богородиці!

Ми приносимо сюди віру наших предків…

Кожне молитовне зібрання і кожне діяння церковної спільноти розпочинається знаком святого Хреста і призиванням Осіб Пресвятої Тройці — Отця, і Сина і Святого Духа. І сьогодні ми зібралися як діти Бога, що є нашим люблячим Отцем, як брати і сестри у Христі, як носії і живі храми Святого Духа. Наше сьогоднішнє молитовне зібрання є особливим: бо нинішньою прощею у стіп Хреста і під Покровом Богородиці ми як екзархальна родина бажаємо спільно розпочати новий етап нашого паломництва у вірі на цій землі і на землях усього нашого екзархату. І я дуже радію цій нашій зустрічі. Я давно очікував на цю зустріч, щоб розділити з Вами цю молитву, щоб поділитися з Вами Божим словом, щоб «підбадьоритись разом, між вами, спільною вірою, вашою і моєю», — як каже св. Павло (Рим. 1, 12).

Бо ми прийшли сюди як віруючі люди. Ми принесли зі собою віру наших предків — св. рівноапостольного Володимира Великого і св. княгині Ольги; блаженної Едіґни, яка довершила свій аскетичний подвиг серед баварського народу, святих Кирила і Методія, блаженних новомучеників української землі, які склали геройське свідчення своєї віри посеред жорстоких переслідувань минулого століття. Серед них і Покровитель нашого екзархату — блаженний священномученик Петро Вергун, 80-ліття інтронізації якого на першого апостольського візитатора для українців Німеччини ми цього року спогадуємо. Ми приносимо сюди віру наших предків і нашу власну віру, яку отримали як найцінніший скарб і найдорожчу спадщину.

Ми визнаємо сьогодні свою віру…

Цією прощею ми прагнемо сьогодні цю нашу віру визнати. Визнати, що серед викликів сучасного світу людина мусить не віддалятися від Бога, але ще більше серцем і душею до Нього наблизитися. Але ця наша віра теж виставлена на випробування, тому ми хочемо сьогодні цією молитвою цю віру укріпити, щоб відтак ділитися нею із тими, хто не має ще ласки віри чи її, можливо, втратив, відрікся чи забув.

А визнавання віри починається з простого знаку — з першої молитви, якої ми навчилися від наших матерів, бабусь, батьків. Коротка молитва, яку вимовляємо серцем, устами і усім нашим тілом, є водночас найглибшим і найкращим визнанням віри: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа! Амінь!» Здається, простий знак хреста, але і ним ми можемо свідчити нашу віру перед світом. Вже навіть самими складеними пальцями ми визнаємо і віру в триєдиного Бога (три пальці складені разом) і віру в Божу та людську природу Воплоченого Сина Божого.

Чи гідно ми хрестимося?

Втім, якщо будемо щирі з самими собою, то, можливо, мусимо признати: не завжди нам вдається успішно здати іспит з цього свідчення нашої віри. Для прикладу, пригадаймо собі, коли ми були останнього разу в ресторані, чи мали відвагу перехреститися перед трапезою, щоб виявити нашу віру і вдячність Богові за дар, що мали споживати? Або у колі друзів, — чи завжди маємо відвагу покласти на себе знак хреста, коли проходимо перед Божим храмом? Або вдома, коли сідаємо з родиною до столу, — чи вміємо запросити присутніх до молитви? А все це — вияв нашої святої віри.

Тому Святіший Отець Франциск навчає: «Робити знак хреста після пробудження зі сну, перед споживанням їжі, в ситуації небезпеки і загрози, щоб захиститися від зла, увечері перед спочинком, — означає сказати собі самим і іншим, до кого ми належимо, чиї хочемо бути. Саме тому так важливо вчити дітей добре робити знак хреста». Але не тільки діти мають це робити добре. Митрополит Андрей Шептицький свого часу з болем стверджував: «На жаль, треба признати, що у нас не вміється знаку Хреста на собі робити або, що ще значно гірше, роблять той знак байдужно та недбало. А здається мені, що можна поставити, неначе аскетичний, такий принцип: мірою дбайливости і старанности про духове життя є передусім дбайливість у виконуванні того акту ісповідання віри, визнання надії та виказання любові Божої, яким є знак Хреста».

Що значить «в ім’я Отця»?

Отож, коли підносимо складені пальці правої долоні вгору до чола і кажемо: «В ім’я Отця!», цим жестом підносимо рівно ж наше серце вгору, до неба, до Бога, Який є нашим люблячим і милосердним Батьком, Отцем світла, від Якого походить «всяке добре давання і всякий звершений дар» (Заамвонна молитва Літургії св. Йоана Золотоустого). Ісус, перш ніж довершувати знаки і чуда, завжди підносив свої очі вгору, до Отця, завжди молився. Також під час смертельної боротьби в Оливному городі чи під час найбільшого страждання на Голгофі, Господь завжди з довірою підносить Свої очі до неба, устами і серцем кличучи до Бога: «Отче!» — «Отче, якщо можливо, нехай мине мене ця чаша!», «Отче, прости їм, не відають бо, що чинять!», «Отче, у Твої руки віддаю мого духа!». То ж слово «В ім’я Отця!» — скеровує нас до Бога, до молитви, до Літургії, яка є серцем і душею християнської спільноти. Бо якщо церковна спільнота не молиться, то поступово і неухильно завмирає, перестають бути живим Тілом Христовим, адже потоки Божої благодаті перестають плисти у душах вірних і в самій спільноті. За цей короткий час перебування в країнах Екзархату, зокрема тут, в Німеччині, у мене склалося враження, що навіть серед віруючих людей часом бракує розуміння цієї важливості молитви і першості молитви: багато дискутують, сперечаються, полемізують, але, як на мене, — замало моляться. А у церковному житті не йдеться про те, щоб видумати чи придумати, яким шляхом ми маємо іти, але — про те, щоб відкрити і пізнати, куди нас Господь Бог бажає повести!

Що значить «і Сина»?

А Він нам дав провідника на цій дорозі. Ім’я Йому — Ісус Христос! То ж другим жестом і словом ми визнаємо нашу віру в Сина Божого Воплоченого, коли робимо рух донизу, кажучи: «і Сина!». І в цьому слові чуємо заклик крокувати за Христом, іти за Ним, наслідувати Його, вірувати в Нього. А віра родиться з слухання (пор. Рим. 10, 17), слухання Слова Христового, Священного Писання, з роздумів над Божим Словом з готовністю його прийняти і втілити в життя. Знову ж таки — сучасна людина часто буває нездатна слухати, не вміє слухати, не хоче слухати. Спішить говорити, переконувати, накидати свою думку і своє бачення Як єдино вірне і непомильне. Люди не вміють слухати навіть одне одного, — що вже казати про слухання Бога! А Бог говорить тихо, проте виразно і дуже ясно. То лукавий усе ускладнює, заплутує, комплікує, а Божі істини, як і Божі дороги — дуже прості, логічні і доступні. Єдине, що потрібне для їх розуміння і сприйняття, це — внутрішнє витишення, спокій, споглядальна постава.

Святе Писання каже: «Хто має вухо, нехай слухає, що Дух говорить Церквам» (Одкр. 3, 6.13.22). Так, Господь дав нам одні уста і двоє вух, щоб вже навіть у тілі закарбувати чітке послання: більше слід слухати, ніж говорити! Щойно як навчимося слухати, будемо здатні говорити у глузді Божих слів (1 П. 4, 11), а не множити велику силу пустих і світських балачок, навіть на релігійні теми!

І ми, як екзархальна спільнота, мусимо і будемо вчитися слухати: слухати Боже Слово, слухати Христову Церкву і її Вселенського Вчителя і Архиєрея Святішого Отця, щоб крокувати Божими дорогами, дорогами Його святої волі. Ми вже перебуваємо на етапі підготовки, а я сьогодні на цій прощі анонсую проведення в недовгому часі нашого Екзархального собору. Він буде складатися з духовенства, богопосвячених осіб, представників мирян. Ми будемо спільно молитися і слухати, що Господь Бог бажає говорити нашій Церкві тут, на поселеннях, в країнах Екзархату.

Що значить «і Святого Духа»?

Щоб в цьому слуханні ми не загубилися у наших людських відчуттях і планах, Господь послав нам Вчителя і Утішителя, Святого Духа, так як і обіцяв: «Утішитель, Святий Дух, якого Отець в ім’я моє зішле, той навчить вас усього і все вам нагадає, що я сказав вам» (Йо. 14, 26). Святий Дух не буде нам нагадувати все в деталях, щоб ми знали напам’ять, як з енциклопедії, усе Писання, — Він нагадає нам передовсім те, що є найголовнішим, що є суттєвим в нашій вірі. А тим єдиним і суттєвим є — любов: «Бог є любов!» (1 Йо. 4, 8) — у цьому — все Євангеліє; «Бог бо так полюбив світ, що Сина Свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього не загинув, але мав життя вічне» (Йо. 3, 16) — це серце всього Одкровення. Віра, яка не виражається в любові, не є правдивою, не є справжньою!

То ж коли кладемо складені докупи пальці на рамена, кажучи: »і Святого Духа!», тим самим просимо, щоб Святий Дух огорнув усе наше єство своєю силою і благодаттю та зробив нас здатними визнавати нашу віру нашими ділами, ділами милосердної любові, якою Господь через нас бажає огорнути всіх, без огляду на вік, на соціальний статус, расу чи походження. Присутність Духа Божого в Христі Ісусі виявлялася через Його безмірне і безумовне милосердя до потребуючих людей. Так само і Христових учнів розпізнаватимуть не за тим, що вони носитимуть на грудях золоті хрестики, але за тим, що матимуть любов поміж собою і до своїх ближніх, а навіть до своїх ворогів: «Нову заповідь даю вам, щоб ви любили один одного! Як я був полюбив вас, так любіте і ви один одного! З того усі спізнають, що мої ви учні, коли любов взаємну будете мати» (Йо. 13, 34–35). Любити так, як він нас полюбив, неможливо людськими силами, а тільки силою Святого Духа. І там, де є така любов, там — непомильний знак присутності Святого Духа.

Проста та водночас глибока програма екзархату

Великою нагодою для нас засвідчити нашу віру стане Katholikentag у Штутгарті у травні наступного року, до участі в якому я вас усіх вже тепер сердечно запрошую. Нехай ця участь буде для нас нагодою не так показати себе чи заявити про нашу присутність у Німеччині і у німецькій Церкві; нехай радше стане нагодою дати свідчення присутності Бога в нас і в нашій Церкві, свічення віри і взаємної любові і тим самим — нехай вона стане знаком надії для тих, хто з нами тими днями буде зустрічатись. Бо коли місцеві брати і сестри затривожені тим, що дорослі відходять від Церкви, а молодь не приходить до Церкви, то ми з нашими молодими громадами, з нашою молоддю і діточками в храмі можемо стати джерелом надії і для наших католицьких братів і сестер у вірі. Це — наша місія і наше покликання в Європі: дати свідчення Божої благодаті, яка діяла і надалі діє в наших родинах і спільнотах.

Дорогі у Христі! Можливо, дехто сподівався від мене почути сьогодні якусь складну програму нашого подальшого екзархального життя. Проте, програма нашого життя — дуже проста, доступна і велична водночас, а випливає вона із того первісного, найпростішого і найкрасивішого визнання віри, яке міститься у жесті і в словах, якими ми робимо знак Хреста: бути спільнотою, що молиться і славить Бога — нашого Отця; слухати голос Сина, йдучи за Ним дорогами Божої волі; жити любов’ю, яку вливає в наші душі Дух Святий. Віра, яка охоплює усе наше буття, так як знак святого хреста, який ми з вірою кладемо на себе!

Молитва митрополита Андрея Шептицького

Пречиста Діва, Яка стояла під хрестом Спасителя аж до кінця, нехай буде нашою Провідницею дорогами Божої волі. Сьогодні ще матимемо нагоду відновімо акт посвяти себе самих, наших родин, екзархату, Церкви і всього народу під її материнську опіку. А поки що закінчимо це слово молитвою, якої навчив митрополит Андрей Шептицький галицьких дітей в далекому 1939 році молитися за витривання у вірі нашого народу:

«Боже, наш Отче в небі. Нехай святиться Твоє Святе Ім’я, нехай святиться у нашій родині, нехай святиться у нашому селі, нехай святиться в нашому Народі.

Нехай святиться те Святе Боже Ім’я Пресвятої Тройці в цілій Церкві та в цілому людстві.

Нехай Святе Твоє Ім’я дасть святій Церкві мир і супокій.

Нехай Святе Ім’я Твоє дасть справедливість поміж людьми.

Нехай Святе Ім’я Твоє учить їх взаємної любові. Нехай доведе їх до того, щоби були для себе дійсними братами, дітьми одної родини» («До дітей», травень 1939 року).

То ж вирушаймо у дорогу під покровом Богородиці В ІМ’Я ОТЦЯ, І СИНА, І СВЯТОГО ДУХА! Амінь.

† Богдан Дзюрах,
апостольський екзарх у Німеччині та країнах Скандинавії