СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиВід Крилоса до Мукачева: шлях єпископа-номінанта Теодора Мацапули
16 липня Мукачівська греко-католицька єпархія отримає нового очільника. Ним стане отець Теодор Мацапула — перший в історії єпископ зі Згромадження Воплоченого Слова. Напередодні його хіротонії та інтронізації «Живе телебачення» пропонує ближче із ним познайомитися.
В інтерв’ю отець Теодор, який, як гість, брав участь у Синоді Єпископів УГКЦ 2024 року, розповів про своєї дитинство у Крилосі на Івано-Франківщині та вплив бабусі на його духовний розвиток, а також про момент усвідомлення покликання до священства і монашества. Єпископ-номінант поділився спогадами про те, як у його серці зародилася віра, а ще — про роки служіння в Сибіру та на Закарпатті. Розповів і про своє бачення майбутнього Мукачівської єпархії, коротко нагадавши її історію та особливості.
Для тих, хто надає перевагу відеоформату, пропонуємо переглянути інтерв’ю. Текстова версія доступна нижче.
Головною темою Синоду, який цього року відбувався в Зарваниці, була євангелізація. Цікаво, що під час доповідей ішлося про віру та її передавання. Хто передав віру Вам? Як так сталося, що Ви повірили у Бога?
Головну роль у моїй вірі відіграла бабуся. Ще дитиною вона виховувалася в сестер служебниць у Захоронці на Крилоській горі. Сам я родом із Крилоса. Там вона навчилася молитися, а згодом навчала молитви мене і мою сестру. Згодом, у років 8–9, коли Церква почала виходити з підпілля, я бачив, як храм із музею почав перетворюватися знову на храм. Там був саркофаг Ярослава Осьмомисла. Звідти забрали всі музейні речі й почали приносити літургійні. Я був маленьким свідком цього. Люди, які в підпіллі ховалися, починали виходити і молитися. Це на мене неабияк вплинуло. Пізніше моєму вихованню посприяли самі сестри служебниці, які вели в нас катехизацію. Далі був підлітковий період кризи, коли мені здавалося, що без цього можна обійтися. Але фундамент, закладений у дитинстві, згодом відіграв дуже важливу роль. Я зрозумів, що віра — це не просто щось, що передали батьки, а це мої стосунки з Господом. Щиро вдячний усім, хто спричинився до мого релігійного виховання.
«Ми є лише інструментом у руках Божих, а Бог уже подбає, щоб віра проросла в певний момент».
Ви згадали про підліткову кризу. В нас у Броварах є кілька хлопців, які зростали при парафії, змагалися один з одним, хто прислуговуватиме у святилищі, а потім у певний момент стали «атеїстами». Принаймні так кажуть. Що Ви б порадили в цій ситуації батькам чи сказали юнакам?
Це спільний біль, бо знаю хлопців, котрі прислуговували біля вівтаря, казали, що атеїсти, впадали в залежності, але приходив час і вони були вдячні за те, що ти зробив для них у дитинстві. Маю гарні приклади, що згодом деякі хлопці доходили своїм розумом до того, що почули в дитинстві. Це було вже не просто вірою священника, який навчив, а стало їхньою особистою вірою. Раджу за таких осіб молитися, їх супроводжувати і надіятися. Віра — це дар від Бога, а не те, що ми передаємо від особи. Ми є лише інструментом у руках Божих, а Бог уже подбає, щоб ця віра проросла в певний момент.
На Вашу думку, сучасна молодь гірша ніж за нашої молодості?
Відповім словами святого Івана Павла ІІ, який говорив, що молодь завжди одна і та сама. Завжди це енергія, сила і дуже багато потенціалу. Звичайно, що вони розвиваються і виявляються в різних моментах. Ми повинні мати велику надію на молодь. Деколи можемо її критикувати, але зараз вона стала нашим захисником.
«Бажання стати священником я виявив у момент мого хрещення».
Ми вже знаємо про зародки Вашого покликання. А як так склалося, що хлопчина вирішив стати священником, ба більше, монахом, належним до Згромадження Воплоченого Слова?
Бажання стати священником я виявив у 5 років — у момент мого хрещення. Так склалося, що мої батьки не були практикуючими християнами. Більш практикуючою була бабуся, і вона дуже хотіла, щоб мене похристили. Батьки не наважувалися, бо були вчителями в цей радянський час. Бабуся, коли одержала дозвіл від батьків, повела мене до храму в сусідньому селі, де священник мене похрестив. Потім запитав, ким я хочу бути: лікарем, вчителем чи космонавтом? Я був трохи роздратований, бо мені довелося зняти взуття. Тоді він запитав, чи може хочу бути ксьондзом? Я бачив, який він гарний у золотих ризах, — це сподобалося. Тому сказав, що хочу бути священником. Так воно мене супроводжувало. Ще з маленьких літ, коли грався з друзями, то був священником. Казав: «Господеві помолімся», а вони відповідали: «Господи помилуй».
Воно в мені було з раннього дитинства. Потім настав період кризи. Після школи вступив до Прикарпатського національного університету. Любив читати, мені подобалася література. Тому вступив на філологічний факультет. Там я відчував неспокій, що займаюся не тим, чим треба. Коли прийшов серйозний момент життєвого вибору, повернувся до попереднього бажання стати священником. У 2000 році я вступив до Івано-Франківської єпархіальної семінарії з думкою, що маю бути неодруженим священником, щоб могти повністю посвятитися Церкві та служінню людям і Богові. Так склалося, що з нами вчилися монахи Воплоченого Слова. Деякі отці викладали в семінарії і так я з ними запізнався. Десь півтора року розглядав можливість вступу до монастиря, роздивлявся різні монаші чини. Їздив до студитів в Унів, придивлявся до василіан. Остаточно звернув увагу на отців Воплоченого Слова. Мені запала в душу велика радість, з якою вони переживали своє покликання. Коли на них дивився, то розумів, що хотів би так, як вони. Перед тим мав духовні вправи — кілька днів у мовчанці, і побачив, що Господь Бог хоче, щоб я реалізував своє покликання серед цих отців.
«Наше згромадження має харизму — євангелізація культури. Це дуже великий спектр діяльності, де можемо працювати і з молоддю, і з хворим, на парафіях, викладати, проповідувати слово Боже у пресі і загалом будь-яким способом».
У чому особливість і харизма Згромадження Воплоченного Слова? Як воно зʼявилося в Україні?
Згромадження засноване 1984 року. Цьогоріч святкує 40-річчя від заснування і 30-річчя появи в Україні. Покійний владика Андрій Сапеляк попросив, щоб кілька отців згромадження приїхали в Україну, бо тут була гостра потреба у священниках. Це вже був період відродження нашої Церкви. Особливо бракувало тих, хто мав виховувати інших священників. Перші два отці приїхали в Україну 1994 року. Спочатку вони в отців салезіан у Львові вивчали українську мову. Після того владика Софрон Дмитерко запросив наших священників до Івано-Франківська. Вони викладали тут у семінарії, а відтак почали служити по парафіях. Наше згромадження має харизму — євангелізація культури. Це дуже великий спектр діяльності, де можемо працювати і з молоддю, і з хворим, на парафіях, викладати, проповідувати слово Боже у пресі і загалом будь-яким способом.
Скільки сьогодні воплоченців? Чоловіче і жіноче згромадження є одним чи двома різними?
Це — два різні згромадження, але мають одного засновника — отця Карлоса Буела. Наші конституції називаємо близнюками, бо правила монашого життя практично ті самі. Чоловіків по світу є 800 осіб, жінок близько 2 000. Ми служимо у двох обрядах.
«У 2010 році я приїхав до Хабаровська для проведення реколекцій для римо-католицької молоді. Тут кажуть, що до мене прийшли. Я здивувався, бо нікого там не знав».
Скільки Ви вже є священником? Згадайте, будь ласка, особливий момент зі свяченничих років, можливо, якусь зустріч, розмову чи навернення, яке Ви досвідчили в когось…
Для мене особливими були перші роки священства, коли я служив у Сибіру. З 2008 по 2012 рік я служив у Преображенській єпархії РКЦ, яку донині провадить владика Йосиф Верт. Йому довірена опіка і над греко-католиками росії. Він мені довірив Далекий Схід — Владивосток, Іркутськ. Хабаровськ… У 2010 році я приїхав до Хабаровська для проведення реколекцій для римо-католицької молоді. Тут кажуть, що до мене прийшли. Я здивувався, бо нікого там не знав. Зустрів чоловіка, який тримав молитовник митрополита Андрея Шептицького. Він стояв у сльозах і сказав, що дуже довго мене чекав. Він прочитав у молитовнику, що якщо немає греко-католицького священника, то можна звернутися до римо-католицького, щоб той уділив Святі Тайни. Він приїхав до священника РКЦ, а знайшов священника УГКЦ. Сказав мені, що батько помирає і просить про останні Тайни. Виявилося, що його батько був сином одного підпільного священника на Далекому Сході — отця Романа Чайковського. Боже провидіння так попровадило.
Настав момент, коли весь світ дізнався, що отець Теодор стає єпископом Мукачівської єпархії. Як Ви пережили цю звістку?
У той момент був на заправці і ніс фарбу, бо ми зараз займаємося фарбуванням фасаду. Я був замащений, у робочих штанах. Тут дзвонить нунцій. Я не знав причини його дзвінка, але аж ніяк не очікував новини, що папа обрав мене єпископом Мукачівським. У мене затрусилися руки і я сказав нунцію, що приїду до нього до Києва і ми про все поговоримо.
Дорогою до Києва перебирав причини, з яких міг би відмовитися, але зрозумів, що страх — це не причина. Три дні попросив на молитву, щоб дати відповідь і бути певним, що це справді Божа воля. Я відвідав три храми, які в моєму житті відіграли дуже важливу роль: на Крилоській горі, у селі Ямниця, де мене хрестили і де сказав, що хочу бути священником, і на Гошівській горі, де відчув покликання до монашого стану.
Чому Ви стали єпископом саме Мукачівської єпархії?
Тут я служу вже 12 років — відтоді, як завершив служіння в Сибірі у 2012 році. Наш протоігумен мене направив для служіння в Закарпатті, у село Дубове на Тячівщині. Я був задіяний у багатьох пасторальних парафіяльних та єпархіальних проєктах. Від 2017 року є синкелом у справах монашества Мукачівської єпархії.
У чому особливість та історичне насліддя цієї єпархії?
Це єдина єпархія в Україні, яка безпосередньо підпорядковується Святому Престолу. Вона зародилася у Василіанському чині в м. Мукачево. Тепер цей монастир відібрали у греко-католицької громади. Мукачівська єпархія дала витоки Словацькій Церкві, Угорській митрополії, Крижевецькій єпархії в Хорватії, а також в інших місцях. Зараз єпархія займає всю Закарпатську область. Налічує близько 300 священників, які працюють в Україні, і близько 60 священників, що працюють за кордоном для українців-греко-католиків. Маємо єпархіальну семінарію, де навчається близько 60 семінаристів.
Які виклики стоять перед Мукачівською єпархією і як Ви плануєте їх долати?
Тепер є спільний виклик для кожної єпархії, повʼязаний із війною. Закарпаття стало прихистком для багатьох людей зі східних регіонів України, які втратили майно.
З перших днів ми мусіли відповісти на той виклик — прийняли всіх охочих внутрішньо переміщених осіб. Зараз багато говорять про лікування ран війни. Тому ми теж готуємо кілька проєктів для реабілітації не тільки фізичної, а й психологічної та духовної. Це передбачає формування священників і мирян, долучення їх до спільних проєктів, щоб об’єднати наші зусилля.
У семінарії є 60 семінаристів. Чи відчувається криза покликань?
Якщо минулі роки в семінарію вступало 50–60 осіб, то цього року ми прийняли 12. На жаль, цей спад простежується. Також є глибока потреба у священниках, бо є парафії, які не мають свого священника, а один священник обслуговує кілька парафій.
Яка візія майбутнього Мукачівської єпархії?
Я не дуже люблю дивитися в майбутнє, бо воно належить тільки Богові. Я люблю дивитися на сьогодення, але мріяти не шкодить. У Мукачівській єпархії є великий потенціал, бо маємо молоде духовенство. Його середній вік — 39 років. Єпархія дуже розлога й однин із викликів — обʼєднати всі наявні зусилля, зробити так, щоб усе було на службу Богові, людям і Церкві.
Бліц
Чи є у Вас хобі?
Змалку тато привив мені любов до рибалки — сидіти і терпеливо чекати, коли щось зловиться. Останнім часом робив це з моїми вівтарниками.
Любите також їсти і готувати рибу?
Люблю ловити, їсти і готувати. Також люблю лижі і гори.
Чи маєте друзів? Що таке дружба?
Ношу золоту вервичку, яку мені подарували однокласники в день свячень — 16 років тому. Щоразу, коли молюся, згадую друзів дитинства. Їх багато. Є друзі по семінарії, друзі, з якими я вчився в Італії. Є друзі по всьому світу. Наша міжнародна семінарія має священників, які служать по світу. Найближчими є друзі по спільноті — отці Воплоченого Слова.
Дружба — це не тільки спільні інтереси. Дружба — це ділення духовним добром. Дружба — це духовна складова людини. Коли відбувається духовне спілкування, це, напевно, і є дружба.
Чи не створить для дружби дистанцію Ваша єпископська гідність?
Не знаю, але дуже цього б не хотів.
На завершення прошу Вас про слово підтримки, надії чи звернення в контексті війни, того хреста, який наша країна несе на Голгофу.
Напевно, нема людини, яку б не торкнулася війна. Ми всі в той чи той спосіб поранені. Ми почуваємося ослабленими. Мені на думку спадають слова Ісуса Христа, який каже, що Царство Боже є у вас, тобто всередині нас.
Точно кожен має всередині себе дуже велику силу, яку ми прийняли у Хрещенні, яку черпаємо зі спілкування з Господом Богом. Я бажаю кожному, щоб цю Господню силу, яка є в кожному з нас, ми розкрили в собі. Вона дає дуже велику надію і потіху у складні часи, які нам доводиться проживати.
Розмовляв о. Ігор Яців для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
