СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУпокоївся французький філософ Жан Ваньє, засновник спільнот «Лярш» та «Віра і Світло»
Жан Ваньє, засновник спільнот «Лярш», помер 7 травня о 2.10 год ночі в Парижі, де був госпіталізований, у колі найближчих людей. Про це оголосили Елісон Лідсей Кросс та Стефан Поснер, провідники Ляршу Міжнародного.
Життєвий шлях Жана Ваньє
Жан Ваньє народився 10 вересня 1928 року у Женеві. У віці 13 років вступив у Королівський воєнно-морський коледж Британії у Дортмунті. У 1945 році, коли його батько був послом Канади в Парижі, а мати — делегаткою Червоного хреста, Жан був серед групи людей, які зустрічали в’язнів з концентраційних таборів. Його батько, Ґеорґ Ваньє був призначений генеральним губернатором Канади у 1959.
Жан покинув морську справу у 23 роки, «щоб наслідувати Ісуса і працювати для поширення миру». У 1962 році отримав докторат з філософії. У 1964-му, маючи 26 років, Жан вперше зіткнувся зі світом неповносправності завдяки капелану одного психіатричного закладу. Його вразила несправедливість, яку зносили особи з інтелектуальною неповносправністю, тож він залишив навчання і почав працювати з ними. «Я відвідував психіатричні заклади і відкривав великий світ терпіння, якого раніше взагалі не бачив. Раніше я жив у світі морського флоту, який був націлений на ефективність, або ж у інтелектуальному світі навчання. Але відвідуючи ті заклади я опинився у іншому світі, який кликав, і це було для мене потрясінням», згадував про цей час Жан Ваньє.
У серпні 1964 року він запросив Рафаеля Сімі та Філіпе Су, двох осіб з розумовою неповносправністю, залишити інтернат і розпочати життя з ним у невеликому домі у Тролі-Бруіль у департаменті Уаза. Цей дім Жан назвав «L`Arche» (з французької означає «Ковчег»). «Лярш» існував на засадах ділення з ближнім простого щоденного життя, взаємодопомоги та дружби. «З першого ж дня, відколи я оселився у будинку, я мав відчуття наче я в себе вдома, наче закінчилася моя тривала подорож і я досягнув цілі», — казав Жан Ваньє.
У ті часи більшість осіб з розумовою неповносправністю або були сховані у родинних будинках, або поміщені у великі інтернати. Опираючись на свій щоденний досвід, Жан Ваньє свідчив про неочікуваний дар цих осіб, яких суспільство відкинуло. З часом його виступи по цілому світу відкрили їхній цінний та важливий вклад у суспільство та його розвиток. Жан Ваньє зумів використати у служінні для людей з інтелектуальною неповносправністю як в релігійних, так і світських, професійних чи політичних колах силу свого красномовства, інтелігентність, силу духу.
Малий будинок «Лярш» швидко став замалим, аби прийняти волонтерів, вражених виступами Жана, а також осіб з розумовою неповносправністю, які раділи з можливості покинути інтернати, де мучилися у важких умовах. «Вогнища» спільнот помножилися у Тролі, а згодом і у Франції та світі: в Канаді спільнота з’явилася у 1969-му, в Індії — у 1970-му, на Березі Слонової Кістки у 1974-му, на Гаїті — у 1975-му, в Австралії — у 1978-му… Те мистецтво «життя разом» започатковане через Жана Ваньє, Рафаеля та Філіпе, розповсюдилося по всюди — на п’яти континентах, у найрізноманітніших релігійних та культурних контекстах. Сьогодні «Лярш» є Федерацією 150 спільнот у 35 країнах.
Водночас Жан не перестав публікувати свої тексти, говорячи, у такий спосіб, про гідність осіб з розумовою неповносправністю та їх місце у суспільстві.
У 1971-му році Жан заснував «Віра і Світло» разом із Марі-Елен Матьє. Це рух, який щомісяця збирає осіб з інтелектуальною неповносправністю, їхні родини та друзів. Сьогодні існує понад 1600 таких груп у 80 країнах.
У 2000 році Жан створив товариство «Інтеркордія», яке пропонує молодим особам провести рік місії солідарності у міжкультурному контексті. Ця місія має допомогти їм «практикувати мир».
Жан перестав належати до виконавчої гілки керівництва «Ляршу» та «Віра та Світло» у 1981 році. Відтоді присвятив себе місії посередника та свідка братерства з найбіднішими. Приймав у себе чимало гостей з цілого світу, відомих чи маловідомих, бідних або ж багатих, інтелектуалів та тих, які живуть з розумовою неповносправністю, віруючих та атеїстів, тих, які мали потребу розмовляти та рефлектувати з ним. Його вплив набирав ваги у церковних, релігійних та міжурядових інститутах. Його остання конференція в ЮНЕСКО у 2015 році стосувалася теми «життя разом».
Жан регулярно публікував напрацювання, у яких ділився своїми свідченнями духовного філософа, який жив зі слабшими. Його книжки перекладено на 29 мов. В українському перекладі можна прочитати такі його праці, як «Дорога додому», «Потойбіч депресії», «Спільнота: місце радості та прощення», «Бути людиною», «Прийняти дар убогих», «Розбите тіло», «Глибока рана в людському серці», «Я йду з Ісусом»
Жан Ваньє отримав численні нагороди, зокрема орден Почесного легіону, орден Канади, нагороду «Pacem in Terris» у 2013-му році, а також Темпелтонівську премію у 2015-му році.
Україну Жан Ваньє відвідував тричі. Вперше у 1990 році, пізніше в 2002 та 2007. На сьогоднішній день, в Україні є дві спільноти Ляршу у Львові та Тернополі, а також у стані проекту спільнота в Ужгороді. Ідею Ляршу в Україну привезла на початку 90-х років минулого століття Зеня Кушпета, канадійка українського походження. У 1998 році почала свою діяльність перша майстерня у Львові. В 2008 році львівську спільноту прийняли до Міжнародної Федерації Ляршу. Сьогодні це 4 майстерні, одна денна програма для людей з глибокою розумовою неповносправністю, а також будинок підтриманого тимчасового проживання. Загалом Лярш у Львові об’єднує 62 людей з розумовою неповносправністю, яких в спільноті називають Друзями.
Спільнота в Тернополі є дуже молода. Офіційно до Міжнародної Федерації увійшла в 2018 році. Поки що це одна майстерня, яка об’єднує 12 людей з розумовою неповносправністю.
За додатковими коментарями можна звернутись до Лесі Ларікової, провідника спільноти «Лярш-Ковчег» у Львові (098 948 28 19).
Кілька думок Жана Ваньє
«Так лежать вони, безбожно залишені усіма, за критеріями світу вони — ніщо, їх зневажають, від них біжать. Немає в них ні краси, ні виду, Але Христос прийшов до них раніше за всіх інших».
«Якщо наше суспільство не може нормально функціонувати, якщо воно перебуває у постійній кризі, якщо в ньому стільки насильства і страху — чи це не тому, що ми вже неспроможні розуміти, що означає бути людьми, бути людяними? Ми схильні думати, що бути людиною — це нагромаджувати знання, владу, силу, багатство, домагатися суспільного визнання. Ми забули про людське серце. Для нас воно — це лиш місце слабкості, сентиментальності, суб’єктивних емоцій. Ми повинні відкрити серце як місце, де приховане джерело життя — та сила, що дозволить нам вирватись із полону нашого егоцентризму, допоможе зростати, ставати відкритішими до інших, віднаходити первозданну, глибинну красу людини».
«У нашому конкурентному суспільстві, яке занадто акцентує на владі й силі, люди з розумовою неповносправністю програють у кожному змаганні. Але через свою спраглість, свій дар дружби і сопричастя слабкі члени суспільства можуть зворошути і преобразити сильних, якщо тільки ті готові їх почути. У нашому розрізненому, часто розбитому суспільстві, у наших містах, возведених зі сталі, скла і самотності, неповносправні особи можуть відіграти роль цементу, який в’яже людей докупи. Це їхня роль у суспільстві».
«Багаті та успішні не хочуть бачити інвалідів, тому що не хочуть знати істину про себе. Вони не розуміють того, що саме ці безпорадні, нікому непотрібні люди несуть в собі істину про людину. У кожному з нас живуть біль і страх. Кожен божевільний і нікчемний. І тільки зустріч з Іншим, з повнотою жертовної, безмежної любові може відкрити нам дорогу до Світла».
«Зараз мені здається, що досвід, пережитий мною, повністю змінив мене. Я говорю про досвід спілкування, зустрічей і життя з дорослими і дітьми, які були дуже сильно поранені. Я по-справжньому відкрив для себе те, що можна вважати серцевиною людських страждань, — відкинутість, почуття досконалої самотності в цьому світі».
«Заходиш в дитяче відділення якоїсь лікарні і бачиш маленьких дітей, які більше не кричать. Вони знаходяться в такому стані, що все тримають в собі. Вони знають, що їм ніхто не відповість на їхній крик. Мовчати їм здається безпечніше, ніж кричати і не отримувати відповіді. Будь-яка закрита лікарня, будь-яка закрита установа, де утримуються люди — жахливі. Я бачив там жахливо одиноких людей. Знедолених. Думаючих, що вони нікому не потрібні…».
«Кожен з нас десь всередині відчуває себе самотнім і знедоленим. Незалежно від того, чи одружені ми, чи заміжні, ми все одно відчуваємо свою неповноту. Така природа людини. Однак у всіх нас є і неймовірна потреба в любові, в тому, щоб любити і бути коханими. І ця потреба — основа життя людини, його порятунок… «
«Коли перед нами людина, що страждає депресією, то відчуваєш себе, навіть стаєш убогим. Як же поводитися з такою людиною, коли ти сам убогий і впадаєш в депресію, бачачи чужу депресію».
«Депресія — це не ганебна хвороба, яку потрібно приховувати від себе і від інших… Серцеві виразки — це частина нашого життя, і ніхто від них не застрахований».
«Коли ми всі разом сміємося до сліз в животі, ми всі однакові. Ми всі просто сміємося. Деякі з наших людей дійсно божевільні і дійсно смішні. Вони смішні тому, що божевільні, і божевільні, тому що смішні. Це здорово — бути з ними».
«Бажаючи полегшити чиїсь передбачувані страждання, нібито в ім’я співчуття, ми дуже легко погоджуємося на знищення тих людей, яких Бог створив і любить найбільше. Як дивно! Я підозрюю, що відповідь на питання про те, чиє саме страждання ми полегшуємо, абортуючи дітей з особливими потребами, залежить від того, кого ми запитуємо. Дуже рідко наше суспільство намагається запитати самих людей з особливими потребами. Як дивно!»
«Досконала любов проганяє страх, але страх повертає нас всередину себе і відкриває в нас можливість насильства. Як пише про це Хауервас, „страх, який панує в нашому житті, — це в першу чергу не страх ворога, якщо тільки не вважати за ворога кожного з нас. Ні, страх, який породжує насильство, — це страх визнати поранення життя кожного з нас“. „Ковчег»- це місце, де рани кожної людини неминуче видно, тому можуть бути зцілені…“
«Ніжність — це зовсім не сентиментальність і не демонстрація емоцій. Це щедрість, що не несе в собі загрози, і доброта, яка показує іншій людині, що вона для нас важлива і цінна. Ніжність проявляється в жестах, інтонаціях. Це не слабкість, але сильна підтримка, яку передають очі і руки. Ніжність проявляється в дуже дбайливому ставленні до тіла іншої людини. Вона не нав’язує себе і не агресивна, вона делікатна і смиренна. Вона не віддає наказів. Ніжність сповнена поваги. Вона не спокушає. Коли людина слухає іншого і доторкається до нього, це оживляє серце і тіло. Ніжність дає життя і звільняє. Вона дає бажання жити. Ніжність — це як мати, яка купає свою дочку і відкриває їй, яка вона красива. Або доглядальниця, яка торкається до рани з усією обережністю, щоб завдавати якомога менше болю».
«Дуже часто сьогодні у нас є радість без Бога чи Бог без радості».
«Тоді ми запитуємо себе, чим ми займаємося, ми, маленька крапля води в цьому глибокому океані страждань і злиднів. Ми повинні постійно пам’ятати, що ми не рятівники світу, але — маленький знак, серед тисячі інших знаків, того, що любов можлива; що світ не приречений на боротьбу між пригнобленими і гнобителями; що боротьба класів і рас не неминуча; що надія існує. І це тому, що ми віримо, що Отець любить нас і посилає нам Свого Духа, щоб перетворити наші серця і вести нас від егоїзму до любові, тому що ми всі можемо жити в повсякденності як брати і сестри. Сартр помиляється: інший — не пекло; це небо. Він стає пеклом, тільки якщо мене тут уже немає, тобто якщо я замикаюся в своїй духовній убогості і своєму егоїзмі. Щоб він став небом, я повинен повільно здійснювати цей перехід від егоїзму до любові. Мої очі і моє серце повинні змінитися».
«Для того щоб нам зростати в любові, потрібно, щоб узи нашого егоїзму було розірвано. Це включає в себе страждання, постійні зусилля, постійно повторюваний вибір. Для того щоб досягти певної зрілості в любові, для того, щоб нести хрест відповідальності, потрібно вийти з романтичних поривів, з утопій, з підліткової наївності. Мені все більше здається, що зростання в Святому Дусі дає нам можливість покинути наші мрії (а часто навіть ілюзії) заради здобуття реальності; по суті, кожен з нас має свої мрії і свої проекти, які перешкоджають нам бачити і сприймати нас такими, якими ми насправді є, бачити і приймати інших в їх непідробній самобутності. Сильні перепони мрій. Вони приховують наші психологічні слабкості, людські і духовні, які ми намагаємося перенести. А іноді важко відрізнити мрію-прагнення, яка обумовлює і стимулює наше життя від мрії-перепони, яка є втечею і ілюзією».
«Християнство — не теорія, а практика…»
«Деякі люди бояться наближатися до тих, хто знаходиться в стані відчаю. Вони не хочуть ризикувати, щоб їм не поранити свої серця, бо визнати те, що ти поранений — значить визнати зв’язок, увійти в союз. Тоді бідний стає пастирем, який їх же і веде. Говорячи „так“ розп’ятим цього світу, він говорить „так“ Самому Розіп’ятому. Говорячи „так“ Самому Розіп’ятому, каже „так“ розп’ятим цього світу. Ісус ховається в лику бідного. Те, що робиться для самого незначного з Його братів, найменший жест любові, робиться для Нього, Христа. Ісус — голодний, спраглий, в’язень, чужинець, голий, хворий, умираючий. Ісус — пригноблений, бідний. Жити з Ісусом — значить жити з бідним. Жити з бідним — значить жити з Ісусом».
«Ворог нагнітає на мене страх. Я нездатний чути його крик про допомогу, відповідати на його потреби: його агресивна і владна позиція душить мене. Я втікаю від нього і хотів би, щоб він зник. Насправді ж, він дає мені зрозуміти мою слабкість, незрілість, убогість мого внутрішнього змісту. І, може бути, це саме те, що я не хочу помічати. Недоліки, які я засуджую в інших, часто є моїми власними недоліками, в обличчя яких я не хочу дивитися».
«Любов не є ані сентиментальним поривом, ані скороминущим імпульсом чуттєвості. Вона — увага до іншого, поволі стає залученістю в його долю, визнанням зв’язку, взаємної приналежності. Любити — значить слухати іншого, ставити себе на його місце, розуміти його, цікавитися ним. Любити — значить відповідати на його поклик і на його найглибші потреби. Це означає співпереживати йому, страждати разом з ним, плакати, коли плаче по ночах вона, радіти, коли радіє він. Любити — значить також бути щасливими, коли він поруч, сумними, коли його немає; це означає взаємопроникати один в одного, знаходячи притулок один в одному. „Любов є силою, що об’єднує“, — говорить Діонісій Ареопагіт. Якщо любов означає прагнення один до одного, то разом з тим і перш за все вона означає прагнення обох до одних і тих же реальностей; це означає покладати надію і бажати одних і тих же речей, розділяти одне і те ж бачення речей і один і той же ідеал. І разом з тим любов — це бажання того, щоб інший повністю знайшов свою долю на шляхах Божих і в служінні іншим; любити — означає бажати, щоб він був вірний своєму заклику, був вільним від любові до себе самого, яким би чином це не було».
Інтерв’ю із Жаном Ваньє опісля отримання ним Темплтонівської премії за духовне послання свого життя (вручена 18 травня 2015 року)
Це інтерв’ю підготував Шон Селайя SJ. Питання французькою ставила Ізабель Омон. Пропонуємо повну версію розмови з Жаном Ваньє, що вийшла на шпальтах «America Magazine».
15 березня ми довідалися, що ви отримали Темплтонівську премію‑2015. Чому ви хочете передати 1,7 мільйона доларів на лікування людей із розумовими вадами?
Але ж все дуже просто: я виграв цю нагороду завдяки їм. Мене нагородили, бо «Ковчег» та «Віра і Світло» поширилися по цілому світі, а неповносправні змінили інших людей. Цілком очевидно, що я завдячую цією нагородою саме їм, отже, вона має до них повернутися. Таким чином я зможу діяти й надалі: змінювати серця людей і вести їх до Ісуса.
Що можуть дати суспільству особи з розумовим вадами?
Вони мають велике серце, але маленькі голови. Вони не є тими людьми, які хочуть знати більше, пізнавати речі. Усе, що вони хочуть знати, це відповідь на питання: «Ти мене любиш?» Можливо, це саме те, що і ми всі хочемо знати: «Ти мене любиш?» Можливо, це і є основою християнського послання: Ісус нас полюбив, і в цьому — джерело радості. Ось що насправді показують нам неповносправні. Тільки це важливе — показати нам, наскільки міцно Ісус нас любить.
Чим є любов?
Любов показує іншому: «Ти — прекрасний і маєш свою цінність». Це і є секрет любові. Не йдеться про те, щоб робити щось для інших, — у цьому можемо знаходити й свою славу. Секрет любові у тому, щоб показати іншим, що саме вони «цінні» та «прекрасні».
Ви багато говорили про «тиранію нормальності» та про «релігію успіху». Що Ви мали тоді на увазі?
Ми живемо у культурі успіху та здобування, у культурі влади і знань. Коли ми зосереджуємося на знаннях, які мусимо здобути, коли зосереджуємося на нашому індивідуальному успіху, тоді ми дуже часто покидаємо тих, що слабші. Однак Євангеліє показує нам щось абсолютно нове: місія Христа — проголошувати Добру Новину убогим.
Чим є Добра Новина?
У ній не йдеться лише про те, що «Бог тебе любить», але також і про те, що «я тебе люблю». Послання Ісуса мало на меті показати бідним, наскільки вони насправді цінні. Ми, натомість, живемо у суспільствах, що відсувають їх убік.
Перед тим, як створити «Ковчег», Ви були професором філософії у Коледжі св. Михаїла у Торонто. Ви поміняли зручну академічну кар’єру на життя із людьми з розумовими вадами. Що схилило Вас до цього?
Я вважаю, що все доволі просто. Я відчував, що Ісус цього від мене хоче. Я відчував, що мене притягує таємниця цих людей, особливо тоді, коли бачив, як вони розбиті та знищені. Ми всі пам’ятаємо сотні закритих установ у Сполучених Штатах, куди їх поміщали. Дякувати Богові, що там були такі люди, як Вольф Вольфенсбергер та інші. Їхньою місією було відкривати ці заклади. Саме вони допомогли нам побачити, що жінки й чоловіки із розумовими вадами — прекрасні. Маємо також пам’ятати про те, що сказав св. Павло: «Але Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1 Koр 1, 27). Бог вибрав тих, ким найбільше гордують. А якщо Він їх вибрав, то це означає, що Ісус хотів, аби і я був разом із ними.
Яка філософія «Ковчегу»?
Вона дуже проста: важливо показати, що люди, які були відсунені та принижені, насправді дуже цінні. Саме це ми й робимо за посередництвом життя у спільноті: показуємо одне одному: «Ти — цінний!» У спільному проживанні з неповносправними прекрасним є не лише те, що вони змінюються, відкриваючи, що їх люблять. Ми також змінюємося. У цьому і полягає секрет філософії «Ковчегу»: ми всі змінюємося завдяки взаємодопомозі. Ми стаємо більш людяними, більш схожими на Ісуса Христа.
Яку роль у «Ковчезі» відіграє католицизм?
Перше зерно «Ковчегу» було засіяне на ґрунті Католицької Церкви. Однак дуже швидко це стало справою екуменічною та міжрелігійною. Ми приймали людей, які належали до різних конфесій та релігій. «Ковчег» завжди використовував ритуал омивання ніг як універсальний символ того, чим є провідництво у служінні: єдність і спільнота попри різниці. До того ж, «католицька» означає «універсальна». Ісус вчить нас універсальної любові. Віра, релігія чи культура найбільше виражаються через те, як міцно дозволяють нам пов’язати себе з Богом любові та співчуття, котрий дає нам мудрість пізнати відмінних від нас людей як повноцінних осіб. Кожна особа — хоч би якою була її культура, релігія, цінності, можливості та обмеження — цінна і важлива для Бога.
Хто ті люди, з яких ви берете приклад у своїй католицькій вірі?
Справжнім зразком є Христос, якого нам показує Євангеліє. Бачимо, як Він жив, як розповідав притчі. Візьмімо, до прикладу, Притчу про доброго самарянина, де Христос каже: «Йди і ти чини подібно». Отже, Він каже нам співчувати. Ісус — неймовірний приклад! Він навчає нас любити одне одного так, як Він нас полюбив. Достатньо лише дивитися на Ісуса крізь сенс Євангелія, аби побачити, до якого життя ми покликані.
Чого Ви навчилися від життя із особами з розумовими вадами?
Я навчився того, що послання Ісуса — це насправді питання про покірність. Незвичною рисою в Ісусі є те, що Він був із Богом, те, що Він був Богом, але зійшов і став людиною. Більше того: не лише став людиною, а й прийняв своє відкинення і розп’яття. Неймовірно, як ці малі люди вчать нас зростати у покорі! Саме вона є інструментом спілкування з людьми, яких принизили. Це прекрасний шлях, щоб вчитися жити Євангелієм.
Як Ви молитеся?
Дивне запитання. Відповідь на питання: «Як молишся?» залежатиме від відповіді на питання: «Якими є твої відносини з Ісусом?» Адже молитва і є відносини. Це розмова віч‑на‑віч. Йоан, улюблений учень, пригорнувся до Його грудей. Отже, молитва — це перебування з Ним, відпочинок з Ісусом. Дуже важливо залишатися з Ним наодинці, знаходити час на те, щоб Його вислухати. Послухай слів із книги Одкровення: «Я стою біля дверей і стукаю. Якщо хтось почує Мій голос і відчинить двері, Я ввійду в його дім і сяду з ним їсти, а він зі Мною» (Одкр 3, 20). Отож, у певному сенсі, молитва є слуханням Ісуса, прийняттям Його запрошення, або радше запрошенням Його до наших сердець, щоби ми могли стати Його друзями. Молитва, отже, полягає в тому, щоби стати другом Ісуса.
Назва спільноти «Ковчег» походить від ковчегу Ноя. Котрий із фрагментів книги Буття Ваш улюблений?
Думаю, у мене щодня інший улюблений фрагмент. Не знаю, чи я би зміг знайти один такий найбільш улюблений. Серце Євангелія — послання Ісуса: «Перебувайте у Моїй любові» (Йн 15, 9). Тому я не можу сказати, що маю якийсь улюблений фрагмент у Святому Письмі, бо кожний із них улюблений. Звісно, є дні, коли деякі тексти западають у моє серце глибше; є дні, коли менше. Може, одним із таких фрагментів власне і є той, що зосереджує в собі всі інші та закликає тривати у любові Ісуса.
Де у своєму житті Ви знайшли Ісуса Христа?
Він у моєму серці. Є такий надзвичайний фрагмент у Євангелії від св. Йоана: «Коли хтось Мене любить, то й слово Моє берегтиме, і полюбить його Мій Отець, і прийдемо ми до нього, і в ньому закладемо житло» (Йн 14, 23). Отже, віднайти Ісуса у власному серці — це справжній дар. Той зв’язок і присутність повинні мати щоденну поживу через знаходження Ісуса у Божому Слові, у Євхаристії та у Церкві, а також через відкриття того, що Ісус живе у мені, а я в Ньому.
Яке Ваше найбільше прагнення на сьогодні?
Бути вірним Ісусові, жити тим, що найважливіше, — тобто тривати в Його любові. Я потребую Його допомоги навіть у тому, щоб бути вірним і слідувати цим шляхом. З огляду на те, що я стаю дедалі вразливішим — це особливо правдиве. Мені уже 87 років, і завтра я стану ще старшим. Потім ще… Мені потрібна Його допомога, щоб жити тим, до чого я був покликаний у Духові Ісуса. Мені потрібна Його допомога, щоб я був тим, ким Він хоче, щоб я був. Щодня.
Що би Ви хотіли, щоб люди прийняли як послання «Ковчегу»?
Я маю надію, що люди справді відкриють для себе, що неповносправні — прекрасні. Не йдеться про те, щоби для них щось робили; йдеться про справжню дружбу, про те, щоб інші люди стали їхніми друзями. Можливо, це і є серцем євангельського переказу: стати приятелем Ісуса. Серце послання «Ковчегу» — це стати другом неповносправних людей. Коли хтось стає нашим другом — нас це змінює. Ми відкриваємося і бачимо, що кожна особа — цінна.
Якби Ви могли щось передати Папі Франциску, якусь одну річ, що б це було?
«Дякую!»
Які Ваші надії на майбутнє?
Моїм майбутнім є повільне зростання у слабкості. Це час відкривання того, що у серці цієї слабкості є присутність Бога. Крім того, зростання у слабкості пов’язане також зі ще більшою слабкістю. Нею є спочинок в обіймах Бога, коли ми помремо.
Думка на завершення?
Нехай Бог нам усім благословляє!
За матеріалами католицького суспільно-релігійного інтернет-часопису «CREDO»Прес-служба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
