СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиУкраїнський народ іде кривавим шляхом на Голгофу лише за прагнення бути собою, — Джордж Вайґель
Про реальність війни та духовний вимір зцілення ран, завданих нею, роздумує професор Джордж Вайґель, відомий біограф святого Івана Павла ІІ.
Великий Піст 2022 року і в римському, і у візантійському літургійних календарях збігся з жорстокою війною в Україні.
Цю війну розпочав Владімір Путін з ганебною, імперіалістичною метою. Російські військові реалізували її у спосіб, що нагадує варварство римлян, які розіп’яли 6000 рабів уздовж Аппієвої дороги під час повстання Спартака. Це стара історія. Тирани не можуть терпіти правди про свою тиранію; вони вдаються до терору, щоб зламати дух тих, хто прагне свободи.
На третьому тижні війни католики латинського обряду читали уривок із коментаря святого Августина до псалма 141, який, безсумнівно, лунав істиною у серцях наших східних братів-християн: «О Господи! — до Тебе я взиваю: Поспішись до мене, почуй мій голос, коли до Тебе взиваю!» (Пс. 141, 1).
Це молитва, яку може промовити кожен із нас. Це не моя молитва — це молитва самого Христа. Якщо точніше, це сказано від імені всього Його Тіла. Коли Христос був на землі, Він молився у своїй людській природі і молився до Отця в ім’я свого Тіла; і коли Він молився, краплі крові стікали з усього Його Тіла. Так написано у Євангелії: «Повний скорботи та тривоги, ще пильніш молився, а піт Його став, мов каплі крові, що падали на землю» (Лк. 22, 44). Що ж це за кров, якою спливає все Його Тіло, як не мучеництво всієї Церкви?
Вже вісім тижнів як Христове Тіло, Церква в Україні, стікає кров’ю. Вона тече з тіл чоловіків, жінок і дітей. Українські патріоти полягли, захищаючи рідну землю; російські солдати загинули з невідомих причин, бо їхнє начальство брехало їм про їхню місію. Криваві рани, завдані Тілу Христовому у цій війні, нагадують бичування Господа; бездумна жорстокість, заподіяна мирним жителям, нагадує про садистське коронування Його терновим вінцем. Разом із Христом український народ, що прагне лише бути собою, проходить кривавий шлях на Голгофу, де ті, хто завдають йому страждань, висміюють його претензії на те, щоб бути тим, ким він є.
Рани України, зокрема — місто Маріуполь, нагадують про роздуми святого Бернарда із Клерво, Вчителя Церкви. Це місто назване на знак вшанування Богородиці, зображеної на іконі «Одигітрія». Бездумне знищення російськими військами міста з марійною назвою, зокрема викрадення його мешканців та їхня примусова депортація до Росії, стало гострим нагадуванням про те, чого навчав святий Бернард про мучеництво Богородиці: «Мучеництво Пресвятої Діви викладене як у пророцтві Симеона, так і в реальній історії Страстей нашого Господа. Святий старець сказав про Немовля Ісуса: „Ось цей поставлений для падіння й підняття багатьох в Ізраїлі; він буде знаком протиріччя, та й тобі самій меч прошиє душу, щоб відкрились думки багатьох сердець“ (Лк 2, 34–35). Воїстину, о блаженна Мати, меч пронизав Твоє серце. Бо лише пройшовши крізь Твоє серце, меч міг увійти у тіло Твого Сина. Справді, після того, як Твій Ісус, — який належить усім, але особливо Тобі, — віддав своє життя, жорстокий спис розірвав Його бік. Зрозуміло, що це не торкнулося Його душі і не могло Йому зашкодити, але він пробив Твоє серце. Так жорстокість скорботи прорізала Твоє серце, і ми справедливо називаємо Тебе більше, ніж мученицею, оскільки дія співчуття у Тобі вийшла за межі витривалості фізичних страждань».
Зцілення фізичних, емоційних та духовних ран цієї війни займе багато часу. До цих ран належить і фальсифікація християнської історії східних слов’ян, що є підставою для Москви нищити суверенну націю: таку, яка не становила загрози безпеці Москви, але своїм існуванням кидала виклик фальшивій історії, що її російські лідери — політичні і, на жаль, релігійні — надто довго розповідають своєму народу. Незважаючи на тривалий процес зцілення, у цей Великий Піст Україна пережила більше, ніж Страсті.
З самого початку Верховний Архиєпископ Української Греко-Католицької Церкви Святослав Шевчук та інші правдиві Божі мужі проголошували ту спасенну істину, що Великдень йде за Голгофою. Таким чином, ми можемо нести свої хрести, якими б кривавими вони не були, знаючи, що перемога Христа буде нашою, якщо ми залишатимемося вірними Його справі. Як із простим красномовством висловився архієпископ Шевчук, у «хрестильних водах Дніпра» вірні стали «Тілом Воскреслого Христа, над яким смерть не має влади».
Біографічна довідка
Джордж Вайгель (народився 1951 року в м. Балтімор) — американський богослов, журналіст і католицький громадський діяч. Закінчив Коледж св. Михаїла при Торонтському університеті, викладав у богословській семінарії в Кенморі, працював у Міжнародному науковому центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні. Від 1989 доо 1996 року був президентом Центру етики та громадської політики, в якому й досі працює як старший науковий співробітник. Почесний доктор десяти різних університетів, лауреат папського хреста Pro Ecclesia et Pontifice та золотої медалі Gloria Artis польського Міністерства культури.
Джордж Вайгель багато пише на актуальні теми американської та міжнародної політики, регулярно коментує важливі події і тенденції розвитку Католицької Церкви й християнства загалом, обдумує складні моменти католицького богослов’я в зв’язку із сучасним життям та його проблемами. Часто виступає з коментарями на радіо і телебаченні, готує репортажі про новини з Ватикану для телеканалу NBC, а його щотижнева рубрика «Інший погляд — погляд католика» публікується в шістдесяти різних газетах.
Як автор та редактор Джордж Вайгель опублікував два десятки книг, серед яких «Остання революція: опір Церкви і крах комунізму» (1992), «Правда католицизму: десять суперечливих питань» (2001), «Листи до молодих католиків» (2004), «Вибір Божий: папа Бенедикт XVI і майбутнє Католицької Церкви» (2005), «Віра, розум — і війна проти джихадизму» (2007), «Проти течії: християнство і проблеми демократії, війни та миру» (2008). Його книга «Свідок надії» про життя, ідеї та діяльність папи Йоана Павла ІІ стала міжнародним бестселером і була перекладена багатьма мовами; 2001 року вона лягла в основу однойменного документального фільму, а 2010 року вийшло друком її продовження.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
