«У своїх домівках наново відкривати цінність любови, без якої все в житті втрачає сенс і значення», — владика Богдан Дзюрах

12 квітня 2020

Нинішнє Євангеліє у світлі тих подій, які переживає світ і ми разом із ним, особисто для мене промовило з новою свіжістю, зокрема, коли я спробував застановитися над запитанням: а властиво, чому у цю неділю, коли ми святкуємо урочистий вхід Христа в Єрусалим, Церква нам читає ще й розповідь про те, як одна сім’я прийняла Ісуса у своєму домі? Справді, сцена у домі разюче відрізняється від опису входу Христа в Єрусалим, де буде масовий наплив людей, ентузіазм, веселий гамір, святкове вбрання, процесія-хода. Натомість прийняття у Витанії сповнене родинним затишком, спокоєм, тишею, сердечністю. І в центрі цієї сердечності і безпечного перебування разом — Він, Христос, Учитель і Господь. Насправді, ця сцена в домі аж ніяк не є зайвою, як могло б видаватися на перший погляд. Бо ця перша розповідь виявляє те, чого забракло в другій сцені: справжнього прийняття Христа як Господа і Владики життя людини, спільноти і народу. Здається, численний натовп вибіг назустріч Христові, спонуканий скоріш за все просто людською цікавістю, бо люди у всі часи бувають такі спраглі видовищ і сенсацій! Невипадково Євангеліє, неначе між іншим, зауважує, що мешканці і гості Єрусалиму вибігли на дорогу не лише заради Христа, але й щоб подивитися на Лазаря, якого Ісус напередодні воскресив.

Натомість тут, у цьому домі, у цій родині, яка живе на передмістях Єрусалиму, Ісуса зустріли і прийняли так, як Він цього бажав. Прийняли вірою, адже напередодні, перед воскресінням Лазаря, Марта виявила свою віру, заявляючи Ісусові серцем і устами: «Вірую, що ти єси Христос, Син Божий, який гряде у світ цей». А тепер вже її сестра Марія, неначе довершує визнання віри вчинком милосердної любові: вмиває ноги Спасителеві, вшановуючи Його цим простим, але зворушливим і великодушним домашнім жестом умивання ніг.

І, сказано у нинішньому Слові Божому, що їхній дім наповнився пахощами мира. Ці пахощі — це аромат нового життя, життя, основою якого є автентична віра, а душею — щира любов. Про це нове життя, яке приніс Христос і яким прагне поділитися із нами, своїми учнями, св. Павло казав: «Бо ми для Бога — пахощі Христові, серед тих, що спасаються, і серед тих, що гинуть» (2 Кор. 2, 15).

Наші домівки у ці великопосні дні мають наповнитися саме такими пахощами. Не трупним запахом страху, тривоги, роздратування, зневіри, безнадії. Цей нинішній Великий піст, який добіг до свого кінця, і цей Великий Страсний тиждень, на порозі якого ми стоїмо, кличуть нас наново відкрити цінність віри і життєдайність Божої любові.

Наші доми — це не гроби, де нас живими поховали, замкнули нас на замок суворих правил карантину. Наші доми — це передовсім простір нашого життя, де Бог перебуває з нами, а наші родини — це у духовному плані — домашня Церква, яку ми покликані сьогодні відродити, наповнивши свій дім і своє життя пахощами Божого Духа, духа живої віри і діяльної любови. Бо остаточно цей Великий піст даний нам для того, щоб ми зустріли і прийняли в правді Божій самих себе, нашого Бога і наших ближніх.

Отець Раньєро Канталамесса, проповідник Папського двору, слушно зауважив кілька днів тому, що вистачило мініатюрної матеріальної частинки, якогось вірусу, щоб людина і людство нараз позбавилося небезпечної ілюзії про самих себе, а саме про свою самодостатність і всемогутність та пригадало собі про свою смертність. Цей вірус пригадав людині, що вона не є Богом, а тільки Божим створінням, беззахисним, слабким, скінченним. Бо ось раптом виявилося, що ані високі технології, ані матеріальні статки не можуть гарантувати повної безпеки, здоров’я, захисту, спасіння. Загрожені усі: багаті і убогі, близькі і далекі, чиновники і підлеглі.

І ось це болісне усвідомлення крихкості нашого буття слід відчитати як запрошення і спонука до зустрічі із Тим, Хто є джерелом і ціллю нашого життя, Хто є єдиним гарантом нашого спасіння і нашої безпеки. «Я — воскресіння і життя, — говорить Христос до Марти і Марії і до кожного із нас, — Хто в мене вірує, той навіть і вмерши — житиме! Кожен, хто живе і в мене вірує, — не вмре повіки. Віриш тому?».

Чи ти віриш? Чи справді віруєш? А може ти давно вже підмінив свою віру набором певних ритуалів, обрядів, зовнішніх практик, які позбавлені сили духа, а тому не здатні подарувати тобі повноту життя, надії, радості? Цих ритуалів так багато і ми так звиклися із ними в контексті релігійних свят: посвячення пасок, святкові вишиванки, щедрі застілля, пікніки на природі? А якщо цього року від тебе все це заберуть, то що залишиться в сухому залишку з твоєї віри? Чи ти, готуючись до Пасхи, подбав про те, щоб справді прийняти Його, Христа, як Джерело і ціль твого життя? Якщо так, то Він до тебе прийде, де б ти не був — чи в храмі, чи на церковному подвір’ї, чи в домі, на молитві із родиною. Якщо ти, за словами апостола Павла, будеш думати і пильнувати того, що «правдиве, чесне, справедливе, чисте, любе, шанобливе і похвальне», то можеш бути певний, що «Бог миру» буде з тобою і з твоїми близькими всюди і завжди (див. Флп. 4, 8–9).

Можливо, нині для нас знову настав час усвідомити ключову роль сім’ї і родини в плеканні і передаванні живої віри, так як це було ще зовсім недавно, коли за стінами домівок лютувала пандемія атеїзму, храми були зачинені, проте наші батьки і матері у затишку рідних осель приймали Христа Воскреслого, знайомили із Ним своїх дітей, відкривалися до Його присутності живою вірою і свідчили про Нього щирою взаємною любов’ю.

І ще одна цінна нагода, яку дарують нам теперішні обставини, — це відкрити шлях до нашого ближнього через прості щоденні жести зичливості, любови, доброти. Бо похиляючись над іншою людиною і служачи їй у любові, ми віддаємо шану і приймаємо самого Господа, Який сказав: «Усе, що ви зробили одному з братів моїх найменших, ви мені зробили… Я був чужинцем і ви мене прийняли до свого дому, я був голодний і ви мене нагодували, спраглий і ви мене напоїли, хворий, і ви прийшли до мене…» Бо, може, часто ми трактували наших найближчих як «чужинців», хоч жили, а радше перебували з ними під одним дахом, проте були байдужими до них, не маючи для них і крихти часу, співчуття та зрозуміння! Як рідко ми засідали спільно до трапези, щоб без поспіху розділити між собою скромну, але приправлену любов’ю домашню страву (ніякі фаст-фуди чи ресторанна їжа не зрівняються зі стравами, щедро приправленими материнською любов’ю!) Як часто ми не зауважували, що хтось поруч нас хворіє, — на брак нашої уваги і любови, на самотність!

Тепер Господь бажає, щоб саме в домі ми вчилися не тільки плекати і передавати віру, але і вчилися любити, наново відкривати цінність любови, без якої все в житті втрачає сенс і значення.

Нам слід вистерігатися отого світського вірусу, який каже дивитися на ближнього лише крізь призму долара чи гривні і оцінювати його за критеріями продуктивної чи споживацької спроможності. Бо Юда лише прикривався словами про убогих, але насправді він був злодієм і йому ішлося виключно про власне збагачення. Він наживався навіть на святому, на приязні з Христом. Тепер це все мало скінчитися! Скільки то в наших часах є таких людей і структур, які бачать світ і своїх ближніх лише і виключно крізь призму матеріальних статків! Вони готові наживатися навіть в період лихоліть і пандемій!

Як сказав той самий отець Канталамесса, після того, як минеться це світове лихо, ми і світ не можемо залишитися такими самими, якими були дотепер. Якщо б це сталося, то це був би направду небезпечний і загрозливий для всього людства рецидив! Світ мав би перестати покладатися на себе самого, завзято женучись лише за матеріальними достатками, пригноблюючи по дорозі слабких та полишаючи вмирати немічних, старих і незахищених. Пригадаймо, як боляче і страшно нам було читати в новинах, що лікарі в деяких країнах змушені були обирати, кому підключати апарат штучної вентиляції легень, а кого залишати помирати! «А за яким критерієм приймалися ці рішення?» — дозвольте запитати. І хто дав право визначати, кого слід рятувати, а кого — прирікати на загибель?

І чому на кожного мешканця земної кулі «вистачає» снарядів, бомб і снайперських куль, але ще й досі не вистачає апаратів вентиляції легень?

Зрештою, подібне в нашому світі відбувалося вже і раніше, хоч, може, не в таких відвертих формах, а в більш укритих, проте не менш негідних, як-от вбивства ненароджених абортами, або ж «солодка смерть», а насправді — брутальне вбивство-евтаназія людей похилих віком чи важко хворих! Така цивілізація позбавлена майбутнього! Чи не потрібно було б радше скерувати ці безмежні ресурси, які світ нині інвестує у непогамовне збагачення невеликої групки багатіїв, або ще гірше — в зброю — так звану «конвенційну», а потім — ядерну, хімічну, бактеріологічну, — чи не краще було б інвестувати ці ресурси у те, що нинішні обставини показали як критично і життєво необхідне: у справжню турботу про людське здоров’я і життя, у харчування малозабезпечених і голодуючих, у боротьбу з убогістю, в захист довкілля…

І навіть якщо наш світ після цих нинішніх подій вже не мав би бути заможнішим і багатшим матеріальними ресурсами, він конче мусить стати багатшим на любов і людяність, на солідарність і на милосердя.

Отож, відкриймо двері нашого життя і наших домівок для Ісуса. Нехай з Його приходом і з Його присутністю між нами наші серця і наші домівки знову наповняться пахощами Христовими, пахощами живої віри і милосердної любови. Тоді і наші святкування Великодніх Свят стануть для нас направду унікальними і неповторними. Цього я вам і собі від душі бажаю! Амінь.

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ