«Те, що переживають зараз люди в Україні, не лікується на людському рівні — цілителем є і буде Господь», — владика Венедикт Алексійчук

2 серпня 2022

Владика Венедикт Алексійчук очолив Чиказьку єпархію УГКЦ у 2017 році. Це одна з найбільших єпархій Церкви територіально (переліт з одного її кінця в інший займає шість годин), і одна із найстрокатіших: до єпархії належать як українці різних хвиль еміграції, так і американці, які не мають українського коріння взагалі.

«Те, що переживають зараз люди в Україні, не лікується на людському рівні — цілителем є і буде Господь», — владика Венедикт Алексійчук

Владика Венедикт відомий своїми книгами і відеоблогом, де викладає духовні роздуми та методики: це для нього — один із способів донести слово про Бога, один із каналів комунікації із ширшою, нецерковною аудиторією.

Про Чиказьку єпархію, війну в Україні, молитву і життя у Бозі, про місійність і синодальність — в інтерв’ю владики, яке ми записали під час Синоду Єпископів УГКЦ в Перемишлі, що проходив з 7 по 15 липня цього року.

Про Чиказьку єпархію, місійність і синодальність

Владико, минуло п’ять років вашого служіння у Чиказькій єпархії святого Миколая. Якими були ці п’ять років — що, з того, що задумувалося, вдалося зробити, і що, можливо, ще ні?

Я б сказав, що нічого не задумував, коли їхав до Чикаго. Мене тоді питали — які у мене плани, які ідеї і думки. Знаєте, моя перша освіта — медична, і це завжди має відбиток у моєму житті. Отож, в медицині треба спочатку діагностувати, а потім лікувати, не можна без діагностики будувати якісь стратегії і візії. Тому для мене було важливо приїхати в Чикаго, відчути життя єпархії, запізнатися зі священиками, відвідати парафії, і тоді випрацювати якусь візію діяльності. По-друге, на моє розуміння: ситуація постійно змінюється, і те, що було актуальним вчора, неактуальне сьогодні, а що актуальне сьогодні, не буде актуальним завтра. Тому для мене завжди важливо вслухатися в Господа — і самому особисто, і як цілій єпархії, і тоді приймати відповідні рішення. Ось така у мене візія.

Одним із стовпів стратегії Живої парафії УГКЦ до 2020 року був місійний дух. Як це реалізується на прикладі вашої єпархії? Адже ми декларуємо, що наша Церква має що запропонувати і з чим прийти до американців та інших народів, які населяють Американський континент.

Якось я роздумав над буттям нашої Церкви, і усвідомив, що Церква — це 99 % мирян і 1 % священнослужителів — єпископів, монахів, монахинь, священиків, усіх разом взятих. Як єпископ чи священик, я звертаюся до людей, які і так приходять до Церкви: колись краще скажу, колись гірше, але люди і так приходять і слухають.

Але оці 99 % мирян так чи інакше контактують з людьми, які до Церкви не ходять. Тому, коли ми говоримо про місійність, маємо бути щирими: ми, як священнослужителі, реально не є місіонерами, тому що ми контактуємо з людьми, які уже є у Церкві. Правдивими місіонерами у нашій Церкві можуть бути лише миряни. Але — миряни не готові до цього. От спитайте у мирянина — хто є Церква? І типовою відповіддю буде: та, звісно ж, священник! У них немає почуття, що і вони відповідальні за несення Доброї новини, а не лише священнослужитель.

Так, наші миряни, певною мірою, є побожними, мають свої стосунки з Богом, але вони не навчені ділитися з іншими цим досвідом Бога, свідчити і говорити про це.

І у нашій єпархії ми пробуємо розбудити цей місійний дух — ми створили інститут, який називається Місійним. Цей інститут має три рівні — чи напрямки. Перший — це постійна формація священників. Ми розуміємо, що формувати мирян мають, в першу чергу, священники. І вони повинні постійно зростати у цих своїх знаннях, ділитися досвідом місійності один з одним.

Другий рівень — формація мирян, школа євангелізації, щоб вони розуміли, як нести це Слово, мали це почуття, відчуття і розуміння.

І третій рівень — спеціалізована підготовка, так званий богословський курс, який триває чотири роки. На цьому курсі ми вишколюємо дияконів, катехитів і християнських лідерів. Щодо дияконів — зрозуміло: у нашій Церкві мало постійних дияконів, бо диякон — це, все-таки, такий транзит до священства, який триває кілька місяців, до року. Ну, немає у нас постійних дияконів, тому ми працюємо над цим. Зараз у нас є десять дияконів, вже є близько 18 кандидатів на дияконство. Дай Боже, щоб за десять років ми мали ще 10 нових дияконів.

Друге: ми зрозуміли, що повинні мати добрих катехитів. Ті, хто у нас зараз є, часто не мають відповідної освіти і підготовки. І третє: є різні організації та християнські спільноти, але їхні лідери не знають, як провадити євангелізацію, тому ми запровадили для них цей курс.

Нам непросто розвивати місійну свідомість, бо в УГКЦ важко знайти осіб, які були б місіонерами у прямому розумінні. Тому ми по крупицях, як бджоли, збираємо цей досвід по цілій Церкві. Слава Богу, що тепер є такий добрий інструмент, як Zoom, і можна стягнути людей з цілого світу, які могли б ділитися досвідом свого місіонерського служіння.

Владика Венедикт Алексійчук на Синоді Єпископів УГКЦ, який проходив у Перемишлі з 7 по 15 липня 2022 року

Головна тема Синоду Єпископів УГКЦ, який відбувся у Перемишлі — тема всієї УГКЦ і Папського синоду на 2023 рік: синодальність. Як ви розумієте синодальність, і як цей принцип позначається на житті єпархії?

Знову звернуся до медицини: що в людському організмі є найголовнішим, який орган? Хтось дуже побожний скаже — душа. Але я кажу — душа не є частиною організму, і тоді починають вгадувати — серце, мозок… Але в людському організмі кожен орган є важливим і має своє особливе призначення, кожен працює по 24 години на добу. При цьому серце не може виконувати функцію нирок, а печінка — підшлункової.

Коли ми говоримо про синодальність, то це — про важливість розуміння свого призначення там, де поставив Бог, свого покликання і своєї відповідальності. Дуже важливо мати це відчуття. І Церква — гарний і показовий приклад того, як це працює: у світі сучасного управління і бізнесу до цього поступово приходять лише тепер, а у Церкві цей принцип діє вже дві тисячі років. На цьому феномені синодальності будуються і наші парафії, які є самодостатніми — священнослужитель, якому дарована влада служіння, і християнська парафія, яка функціонує у конкретному місці, але, в той же час, вони є частиною глобальної Церкви.

Дуже важливо відчувати, що те місце, де ти є і де поставив тебе Господь, — це найкраще місце для твого освячення, спасіння і свідчення. Це стосується не тільки священника, а кожної людини: священник не потрапить до столярного цеху чи школи, тому там це відповідальність мирянина — свідчити Бога своєю вірою і своїм життям.

Про війну в Україні

В Україні триває активна фаза війни з Росією. Ваша єпархія далеко, через океан, але як торкнулася її ця війна?

Сучасна війна не має кордонів: через засоби комунікації ми всі є причетними до неї, всіх це торкається. Питання, звичайно, у якості інформації, тому в одному із послань до наших мирян я просив дотримуватися інформаційної гігієни — не сидіти в соціальних мережах цілодобово і не читати все підряд.

Для себе я визначив три напрямки у цьому плані, які для мене були важливими. Перший: Бог поставив мене на цьому місці, щоб я щось робив, і тепер потрібно виконувати свої обов’язки ще краще і ревніше. Другий: чим я можу допомогти як християнин? Передусім, молитвою: вона не має границь і має величезну силу. Якщо я не можу щось зробити сам, то прошу Бога, і щодня молюся за мир в Україні. Третє: волонтерство, допомога Україні різними способами. От ці три речі для мене важливі: моє волонтерство, моя молитва і праця на тому місці, де я є.

Коли говорити про допомогу Україні у масштабах нашої єпархії, то ми зрозуміли, що дуже важливо дотримуватися принципу субсидіарності чи делегованості. Ми сказали парафіям: у своєму середовищі ви краще знаєте, кому можна допомогти безпосередньо, бо у когось в Україні — сестра з нашої парафії, у когось із наших парафіян брат чи чоловік у ЗСУ. Ми побачили, що це краще і у фінансовому плані, і мотиваційно. Тому ми не централізували цю допомогу, а навпаки: чим більше парафії можуть допомагати безпосередньо, тим краще. Деякі наші парафії мали збірки до двохсот-трьохсот тисяч доларів чи й більше.

У самому Чикаго, де є велика українська громада і велика мережа громадських організацій, ми домовилися, хто відповідає за медикаменти, хто — за бронежилети, хто — за гуманітарну допомогу і переселенців тощо.

У нас є парафії чисто англомовні, де нікого з України немає: одна з таких парафій зібрали 80 тисяч доларів, вони передали ці кошти до єпархії, і тоді ми комунікували на рівні капеланів в Україні, які знали кому направити цю допомогу. Ще один рівень, куди ми направляємо допомогу — Глава Церкви і Патріарша курія, наші екзархати в Одесі, в Донецьку, в Харкові.

27-28 липня 2022 року владика Венедикт відвідував Харків

Після кожної війни, якою б вона не була, приходить мир. Яким, на вашу думку як священнослужителя, цей мир повинен бути для України?

Мир завжди є від Бога, це прикмета Божа, те, що походить від Нього. А Бог — це правда. І знову повертаємося до медицини: коли хтось серйозно хворий, а йому кажуть, — та нічого страшного, все добре, заспокойся, це добро? Інколи потрібно робити операцію, яка врятує людське життя, потрібне серйозне лікування. Тому, якщо повернутися до нашої війни: до миру приведе та боротьба, яка триває, бо ми боронимо і захищаємо свою землю, свої цінності, те, без чого нас не буде.

Нинішня війна в Україні — це війна двох світів, двох світопоглядів: України, яка відчула смак свободи, дарованої Богом, хоче цю свободу зберегти і за це бореться, — і іншої сторони, росії, яка не знає, що таке свобода, це ментальність авторитарного підходу. Цей світоглядний конфлікт постав дуже давно.

Я цілковито переконаний, що президент росії і всі, хто за ним стоять, боялися, що демократичні переміни, цінності людської свободи і гідності, які є в Україні, прийдуть і туди. У них був страх, що вони втратять вибудувану ними і їх попередниками авторитарну систему, і почали війну з Україною. І ще одне: чому вони не почали війну з Прибалтикою чи Польщею, а саме з Україною? Тому що росія вийшла з України, ні російська церква, ні російська держава не мають свого історичного коріння.

Завдання Церкви — допомогти Україні вистояти у цій війні. Але уже зараз ми говоримо про те, що і Церкві, і суспільству доведеться дуже довго гоїти рани війни. Як, на вашу думку, це краще робити? І, ще одне, болюче питання — як прощати ворогів, чи можливо це?

Важкі запитання… Почнемо з питання про прощення. Ми, християни, коли кажемо про прощення, часто сприймаємо це так, що щось треба забути чи толерувати, прийняти. Я б не казав, що це так. Для мене швидше у контексті нашого прислів’я, що Бог є високо і бачить далеко, чи молитви Христа в Оливному городі: «Отче, нехай буде воля твоя». Йдеться про те, щоб великий біль, велику кривду, яка є понад людську силу, віддавати Богові. Зуміти у своєму серці сказати: «Господи, віддаю Тобі себе і цей свій біль. Знайди для мене зцілення, навчи, що мені зробити і як повестися». Ми хочемо знайти рішення і зцілення на рівні інтелекту, пережиттів, але те, що переживають зараз люди в Україні, ця зранена чутливість, не лікується на людському рівні.

У вашому питанні про зцілення є і відповідь: цілителем є Господь. Коли Бог на першому місці — все стає на свої місця. Христос казав: «Шукайте найперше Царства Небесного — все інше вам додасться». Тому наше життя в Господі, наближення до Господа дає нам сили преобразитися.

Владика Венедикт під час молитви в нижньому храмі катедрального собору Святого Миколая у Харкові, 28 липня 2022 року

Як донести слово про Бога

Ви ведете відеоблог з духовними роздумами і маєте свій канал на YouTube. Навіщо це вам? Чи потрібно це робити всім священникам і як? Адже коли бачиш, що мало переглядів, можна подумати, що це нікому не цікаво…

Я вже згадував, що ми, священнослужителі, проповідуємо людям, які й так є в Церкві. Треба розуміти, що ми маємо досить обмежене коло комунікації і впливу для того, щоб донести людям Боже Слово. Для мене цей відеоблог — нагода промовити до людей, які, можливо, й не бувають в Церкві. Один із подвижників казав: дав Бог сіяти, дасть Бог і зілля. Тому сію, де можу, і це — ще один із каналів комунікації, нагода ділитися Словом Божим у такий спосіб, в Інтернеті. У Церкві, коли я проповідую серед тижня, може бути 5, 20, 30, 40 людей. Запишу відео — подивляться 100, 200 чи 1000 людей. Для себе сприймаю цей відеоблог як обов’язок, який потребує зусиль, витривалості, регулярності.

Як це витривати? Думаю, якщо усвідомити собі, що це — місце і нагода, яку тобі дає Бог, щоб ти це міг робити, це дає завзяття продовжувати. Чи щось мене знеохочує? Я просто кажу собі, що відчуваю це як свій обов’язок. Я не отримую великого задоволення, коли там більше лайків чи більше переглядів, не маю ступору, коли тих переглядів менше. Просто собі кажу: я сію Слово Боже, і, може, воно когось торкне.

Часто важко зрозуміти, чим люди можуть зацікавитися. Але, я вважаю, ми маємо шукати нагоду і способи ділитися. Як кажуть у священнослужителів, якщо твоє слово не промовляє тобі самому, то воно не промовить і до інших, не заторкне їх. Звичайно, живе безпосереднє спілкування для мене набагато цінніше і важливіше. Одна з моїх книжок так і називається — «Таємниця зустрічі». Але, в той же час, коли слово про Бога можна донести і в такий, віртуальний, спосіб, чому б ні?

Як, на вашу думку, доносити Боже Слово до молоді?

Думаю, не треба боятися говорити на теми, які є достатньо складними, і які справді турбують людей. Це важливо, бо часто ми говоримо самі для себе у своєму середовищі.

Повернуся до нашої єпархії: ми, крім іншого, маємо дві комісії — молодіжну і комісію мирян. І комісія мирян час від часу влаштовує каву зі священником чи владикою — це зустрічі з людьми, які дуже рідко приходять до Церкви, і ці посиденьки є саме для того, щоб їх привести до Церкви.

Часто ми в Церкві говоримо термінами, яких люди не знають і не розуміють: для порівняння — це як розмова айтішників між собою, коли сторонньому це розуміти важко. Ми говоримо добрі і гарні речі, у нас мудрі священники, але часто ми говоримо незрозумілою людям мовою. Тому треба навчитися говорити так, щоб донести певні речі людям, які шукають Бога. Кожна людина, свідомо чи несвідомо, шукає Творця, і наша відповідальність — у конкретній культурі, у конкретному середовищі донести Слово про Бога зрозумілою цьому середовищу мовою.

Про молитву

У вашому відеоблозі був курс про молитву — Школа молитви. Це зараз дуже актуальна тема: багато людей хоче молитися, але не знає, як це робити, яку молитву підібрати. І питають: чому молишся, просиш — і не отримуєш?

Ну, діти, які щось просять у батьків, теж не завжди це отримують. Я в житті не раз пересвідчувався: якщо Бог чогось не дав, виходило на добро. Не хочу вдаватися в деталі, але дуже важливо бачити, що за всім, що стається, є Господь. Коли навіть Бог чогось не дає — це з любові до нас. Бо те, що я собі уявляю, що мені щось потрібно, — це моє уявлення, мій стереотип і погляд, який далеко не завжди є правильним. Тому важливо вслухатися у Господа і придивлятися. Коли Бог щось не дає, можливо, воно мені й не потрібне.

Є такий вислів — популярний, хоч, може, не дуже побожний: «вимолити щось»…

Так, є, і це теж правда: людина мусить бути наполегливою. Думаю — хоч це мій особистий і трошки єретичний погляд: інколи, коли ми просимо, і це не є добром для нас, але ми вперті, Бог може це дати. Він чинить, як люблячий тато щодо дитини: якщо вже так хочеш і прагнеш, ну то на! Тому я завжди дуже обережний з тим, аби щось вимолити, бо ти не знаєш напевно, чи це на добро.

Прикладом для нас у цьому, як і в іншому, є Ісус Христос: в Оливному городі Він же не вимолив, щоб Отець забрав від нього чашу, правда? Він показав людську поставу, сказавши: «Отче, забери від мене ту чашу. Але хай буде воля Твоя». Це дуже важливо додавати — оце «хай буде воля Твоя».

Так, я можу мати якесь своє бажання, переконання, і це важливо сказати Богу. Я вважаю, що однією з проблем є те, що ми перед Богом граємо роль, не до кінця є щирими. Але ми маємо говорити Йому, чого хочемо, чого потребуємо, що відчуваємо. Не маємо боятися сказати: «Боже, я злий на свого сусіда, я не можу витерпіти ту чи іншу особу. Але я віддаю цю ситуацію і ці почуття Тобі».

Знову згадаю про медицину: коли ми приходимо до лікаря, ми ж не граємо роль, не додаємо і не замовчуємо якихось симптомів, а кажемо те, що є. І в стосунках з Богом також маємо бути правдивими, чесними. Коли нам чогось хочеться, кажемо: Боже, я цього хочу, але хай буде воля Твоя. Коли чогось не хочеться: Боже, я цього не хочу, але хай буде воля Твоя.

Як бути людині, яка хоче чогось досягти, а не досягає? Може бути, що це не її покликання чи завдання? І як це зрозуміти, щоб відступити чи навпаки, спробувати ще раз?

Як на мене, критерієм є два інструменти. Перший — це молитва, буття з Богом. У Бога є відповіді на все. Наша голова завжди обмежена нашими знаннями, досвідом, стереотипами, успіхами, невдачами — ти завжди маєш якісь упередження, позитивні чи негативні. А буття з Богом розкриває тобі ширшу картину.

Друге — це уважність, бо Бог говорить не тільки безпосередньо через молитву, а й через обставини. У наших богослужіннях ми часто промовляємо: «Будьмо уважні». Важливо бути уважними до свого життя. Ці два аспекти є важливими: перший — аспект твого життя у Господі, і другий — вдивлятися в обставини свого життя, бо Бог завжди промовляє через ці обставини. Але ми Його часто не чуємо і не бачимо.

Розмовляв о. Ігор Яців
Над текстом працювала Оксана Козак
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ