СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Свята Софія в Римі — прообраз Софії Київської, центр духовного життя української діаспори», — владика Йосиф Мілян про автобіографічну книгу, міграцію та два собори УГКЦ
Під час урочистостей з нагоди 30-річчя Незалежності України в Римі нам вдалося поспілкуватися із владикою про нову книгу, міграцію та про два собори УГКЦ— Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві та собор Святої Софії в Римі. До слова, всі кошти з продажу книжки скерують у фонд, з якого владика Йосиф Мілян допомагає дітям, молоді та підтримує соціальні проєкти.
У житті кожної визначної постаті, незалежно від роду покликання й професійної діяльності, приходить момент, коли вона прагне поділитися своїми знаннями і життєвою мудрістю із оточуючими. Певно, настає розуміння того, що корисної життєвої інформації назбиралося стільки, що її необхідно передати іншим, аби й вони могли щось для себе почерпнути, а, можливо, і застерегти від земних ям, в які можна легко впасти. Попри те, що сучасна цифрова ера ставить нові виклики й перед Церквою, зокрема, простежуємо активну Нову Євангелізацію в Інтернеті, тим рідкіснішим й ціннішим стає друковане слово. Бо, попри нескінченний потік інформації у світовій мережі, саме друковане видання потребує більшого зосередження, глибшого поглиблення в текст й поваги до клопіткої праці команди редакторів та поліграфістів, які працюють в індустрії книговидавництва.
Коли говоримо про церковних мужів, то знаємо численні друковані видання Очільників УГКЦ та єпископів, збірники їх послань та свідчень, роздумів та звернень до люду. Не виключенням й стало нове автобіографічне видання в УГКЦ «З нами Бог!» владики Йосифа Міляна, єпископа-помічника Київської архиєпархії УГКЦ.
Під час урочистостей з нагоди 30-річчя Незалежності України в Римі нам вдалося поспілкуватися із владикою про нову книгу, міграцію та про два собори УГКЦ — Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві та собор Святої Софії в Римі. До слова, всі кошти з продажу книжки скерують у фонд, з якого владика Йосиф Мілян допомагає дітям, молоді та підтримує соціальні проєкти.
Владико Йосифе, чому саме зараз Ви вирішили видати автобіографічну книгу?
Зазначу, це не художня книга, а збірник виголошених мною промов на конференціях, моїх звернень із різного приводу. Левова частка видання — це документи Пасторально-міграційного відділу УГКЦ (ПМВ), який я очолював, кілька проповідей і подячне слово на моїй хіротонії (у 2009-му році). Ідея книги виникла, власне, перед десятиріччям моєї єпископської хіротонії, річниця якої була в червні 2019-го, але ми не встигли її підготувати до цієї дати. Завдяки старанням о. Юстина Бойка, синкела у справах монашества Львівської архиєпархії УГКЦ, і його команди, вдалося зібрати необхідні матеріали для видання, Книга вийшла друком у видавництві «Колесо» п. Олени Гижої. Вона структурована на розділи («Монашество», «Провідник молоді», «Громадянин», «Отець для мігрантів», «Пастир Христового стада», «Будівничий собору», «Хіротонія») і в ній вміщені світлини. Однак, переконаний, сам контекст наповнення книги потрібно судити вже читачеві.
Ви представляєте книгу в двох парафіях УГКЦ в Римі. На Ваш погляд, для українського мігранта чим може бути цінним це видання?
Українські мігранти повинні усвідомлювати, що Церква протягом своєї історії ніколи не забуває своїх дітей: мігранти вперед, а Церква — за ними! Вона є тим важливим осередком, де наші люди збираються, формують товариства. Церква — це не лише нагода для духовного життя, а це ще й «цементуючий матеріал», який збирає українців в одне ціле. Я часто відвідую громади на поселеннях і зауважую, що ми любимо нарікати на все і на всіх. Коли ми провели Форум українських мігрантів у Фатімі (Португалія, 2016 рік), тоді Лілія Гриневич, тодішній Міністр освіти і науки України, розповіла скільки коштів із державного бюджету виділяють на розвиток українських шкіл, на друк книг і так виглядало, що більшість присутніх не знали цієї інформації. Брак діалогу суспільства із державними структурами, близького діалогу мігрантів із Церквою, свідчить, що українці на поселеннях почувають себе самотніми. Це не так! З ними Церква, яка прагне наблизити до них Бога, вказуючи, що в Ньому наш розвиток і наша єдність, наше майбутнє.
Вас називають «будівничим» Патріаршого собору в Києві, а ось нині Ви святкуєте річницю Незалежності України в патріаршій катедрі Святої Софії в Римі…
В умовах відсутності Української державності наша Церква часто виконувала функцію державних структур. Вона ніколи не служила державі, але була державотворчою. Коли Патріарха Йосифа Сліпого видворили за межі України в часи Радянського Союзу, то для української діаспори (в той час міграції, як такої, не було), він уособлював державтворчу особу. Він почав будувати Католицький університет імені святого Папи Климента, будував Святу Софію на прообраз Софії Київської, як центр духовного життя діаспори. Цей храм — символ єдності українців, аби у Святій Софії, (тут я маю на увазі Cвята Софія, як Премудрість Духа Божого) розбудувати Україну на поселеннях… Патріарший собор Воскресіння ГНІХ в Києві — храм усіх українців на земній кулі, бо ми, як євреї, розкидані по світу. Із гордістю мушу визнати, що ми є найбільш організованим народом, хоча й сваримося, але коли йдеться про ідею, то ми вміємо об’єднати свої зусилля.
Ви душпастирювали в різних ділянках: праця із молоддю, душпастирство мігрантів, будівництво собору. Як Вам вдавалося це?
Я не є геніальним в усьому, однак поручені мені завдання в Церкві старався робити якнайкраще. Покладаючись на Божу благодать, людина може дуже багато. І, таким чином, я теж вчився вірити, бо я ж ніколи не був «будівельником», аби будувати собор. Церковні структури, які я очолював, не були обрані мною особисто, адже я вихований в студитській формації, яка відрізняється харизмою скромності. Я ніколи не шукав високих посад, а те, що мені було доручено, старася робити якнайкраще.
Скільки країн Ви відвідали під час свого служіння в Пасторально-міграційному відділі УГКЦ?
Дуже багато, зокрема, я відвідував ОАЕ, і навіть Південно-Африканську республіку. Під патронатом ПМВ було 44 країни, близько половини із них ми відвідали і заснували там парафіяльні громади.
Щоби Ви порадили українським мігрантам? Як їм не втратити своєї віри в умовах, де вони на відстані від своєї родини і Батьківщини?
Нам бракує адекватної християнської духовності. Часто ми відчуваємо себе християнами лише в неділю і свята. Християнин — той, хто вірить і любить Бога щодня. Ми боїмося смерті, боїмося що нам в чомусь не поталанить, не будуть благословенні наші діти і внуки, пропаде робота, а Бога потрібно просто любити безумовно. Якщо ми любимо Бога лише в неділю і тоді, коли просимо про щось в Нього, то ми ще не починали бути християнами.
Розмовляла Руслана Ткаченко для пресслужби релігійного Товариства «Свята Софія»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
