СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Страсний четвер під час війни»: Проповідь Блаженнішого Святослава
Жест умивання ніг виявляє нам зміст священничого служіння. Бог похиляється над зраненою, розгубленою людиною. Він сам хоче торкнутися її ран і своїми ранами її зцілити. Тож ми беремо участь у священстві не людини, а самого Бога, який є вічним. Рани загояться, силою благодаті Духа Святого війна закінчиться… Дай Боже, щоб ми всі глибоко пережили в умовах війни відповідь на запитання: що означає бути священником для українського народу в часи його Голгофи?
то й ви повинні обмивати ноги один одному»
(Ів. 13, 14)
Преосвященний владико!
Достойні всечесніші, всесвітліші та інші за чином
мої співбрати в Христовому священстві!
Дорогі отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!
Слава Ісусу Христу!
Ми щойно пережили один із найглибших, найбільш інтенсивних моментів усього літургійного року. Вхід у страсті нашого Спасителя в контексті подій Великого четверга представляє нам образ, через який Ісус Христос розкриває перед людиною всю глибину свого божества, а перед своєю обручницею Церквою — усю глибину Божого слова, Христового Євангелія. Господь розкриває нам глибину таїнства людини в Божому задумі.
Страсний четвер під час війни. Цими днями ми вже чимало разів чули, як люди різного віку, віруючі та невіруючі, вчені та невчені, питали вас, дорогі отці: де є Бог, коли на нас падають бомби? Де є Бог, коли нас убивають? Де є Бог, коли палять наші будинки, нищать наші міста і села? Де є Бог, коли знущаються з найслабших? Де є Бог, коли вмирає людина? Кожен із вас намагався відповідати на ці питання, слухаючи Боже слово, шукаючи у Священному Писанні якоїсь думки, відповіді. Вважаю, що сьогодні маємо унікальний момент, щоб почути, що нам відповість сам Христос.
Так стається, що коли людина страждає, коли вона поранена, коли ламається її світ, життя, тоді відкриваються найглибші таємниці її серця. Коли настають важкі чи трагічні часи або обставини, зриваються всі фальшиві образи, які людина сама про себе вигадала і сама в них повірила. Коли людина страждає, розкривається глибина людської істоти.
Узявши на себе безодню людського терпіння, Христос входить у свої страсті. Він сам стає стражденною людиною, — стає тим, кого продав найближчий учень за тридцять срібняків, кого суспільство відкинуло і несправедливо засудило на розп’яття. Спаситель сам хоче померти і лягти в гробі. У Його розп’ятому, розтерзаному тілі ми бачимо, з одного боку, глибину крику людини за Богом, а з іншого — тайну самого Бога.
Сьогодні ми разом з Ісусом Христом сіли за Тайну вечерю. Ми всі не раз бачили її жести, самі їх повторювали. Переслухаймо їх сьогодні ще раз, пригляньмося до них.
Першим жестом євхаристійної трапези є розламаний хліб, що символізує розламане життя, поранене тіло людини. Під час ламання хліба ми бачимо всі його нутрощі: свіжість, цвіль або черствість. Спаситель показує себе присутнім у тілі якраз на межі розламаного людського життя. Коли сьогодні людина питає, де є Бог, то сам Христос каже, що там, де найбільше людського болю і страждання. Де найбільша рана — там найглибше розламаний євхаристійний хліб Його Тайної вечері.
Божественний Учитель сьогодні подає своїм учням чашу своєї крові. Ця чаша є ще одним глибоким жестом. Випити спільну чашу — це стати чимось одним, із двох одним тілом, життям, а ще це означає прийняти щось, що ти сам собі надумав і вибрав. Про цю чашу Він буде молитися перед своїми страстями в Гетсиманському саду, кажучи: «Отче, коли Ти хочеш, віддали від Мене цю чашу, тільки хай не Моя, а Твоя буде воля!» (Лк. 22, 42). Христос п’є чашу людського терпіння, мук і смерті. Це означає, що Він показує повноту Божественного життя там, де людина думає, що Бога нема: у чаші страждань людина отримує відкритий простір живого богоспілкування, доступ до участі в Його божестві. Коли ми питаємо, Боже, де Ти є, — почуймо серед війни Його голос: Я тут!
Ми, люди, маємо побачити, відчути Його присутність. Бог є там, де плаче, страждає людина. Тому Його сьогодні знову в Україні продають, розпинають, вбивають і кидають до масових, братських могил, які стали великою трагедією війни. Він є у своєму розламаному хлібі і зі своїм зраненим народом.
Сьогодні ми святкуємо свято установлення Христового священства. Можливість присутності Бога серед найбільшого болю, ран, страждання і приниження розкриває нам зміст і мету покликання до священства. Бо кожен священник запитує: куди мене кличуть, вверх чи вниз, вправо чи вліво? Ми бачимо, що Христос нас кличе так глибоко, низько і далеко, як цей світ принижує, ранить і вбиває людину.
Жест умивання ніг виявляє нам зміст священничого служіння. Бог похиляється над зраненою, розгубленою людиною. Він сам хоче торкнутися її ран і своїми ранами її зцілити. Тож ми беремо участь у священстві не людини, а самого Бога, який є вічним. Рани загояться, силою благодаті Духа Святого війна закінчиться… Дай Боже, щоб ми всі глибоко пережили в умовах війни відповідь на запитання: що означає бути священником для українського народу в часи його Голгофи?
Я вчора повернувся з Чернігова. Бачив рани цього древнього українського міста. Мав можливість обійняти наших отців, монахів, які там похиляються над ранами свого народу. Міг обійняти тих, які збирають своїх овечок серед розрухи.
Побував також у нашому геройському Славутичі, що розташований за дванадцять кілометрів від білоруського кордону. Служіння там нашого співбрата — це досконалий і правдивий образ Христового священника третього тисячоліття, який показав людям Бога, не покинув їх у скрутний час. Запитуючи, де є Бог, коли падають бомби, вони відчували: якщо поруч із ними їхній священник, то є і Бог.
Тому сьогодні мені достойно і праведно було, дорогі отці, стати на коліна і вмити вам ноги. Ви пережили жахіття війни в лоні нашої Київської архиєпархії, починаючи звідси, із Патріаршого собору та його крипт, у яких ми зігрівали, лікували, годували сотні людей, котрі повірили, що Церква їх врятує, коли падають бомби. Я дякую вам за це!
Достойно і праведно було мені сьогодні стати на коліна перед вами, отці, які пішли служити Божественну Літургію в столичне метро. Мабуть, за тисячолітню історію Києва такого ніколи ще не було. Ви зі мною ділилися своїми переживання, зокрема розказували, наскільки люди відчули світло надії, те, що вони не самотні у своєму горі.
Достойно і праведно було мені стати на коліна і вмити ноги тим отцям, які умивали ноги своїм співбратам, які мусіли тимчасово покинути палаючі міста. Ви відкрили перед ними свою домівку, коли вони були в дорозі з порожніми руками, ви їх нагодували, прийняли, умили їм ноги в той спосіб, у який їм було потрібно.
Достойно і праведно було сьогодні вмити ноги вам, отці, які показали, що Церква є зі своїм народом, що вона не тільки говорить про добро, а й чинить його. Бо це у ваші руки Христос сьогодні дав ліки на рани народу. Це святе миро, яке ми посвятили тут, у Патріаршому соборі, розійдеться по всіх клітинках нашого церковного тіла: від Києва до Австралії, Південної і Північної Америки та Європи, скрізь, де воєнне лихоліття розкидало наших людей.
Це через ваше священниче служіння здійснюється сьогодні гасло нашого Патріаршого Собору: «Твоя Церква завжди і всюди з тобою». Завжди і всюди — чи ти перебуваєш у безпечній Західній Європі, чи в палаючому Харкові, чи в зраненому Чернігові, чи в окупованому Херсоні. Блаженний той священник, який ніколи не почувається безробітним і якого вічна печать священства спонукає до праці, молитви і жертви за свій народ.
Вітаю вас, отці, із цим великим святом, від імені всієї вашої Церкви як її Глава. Схиляю голову перед єпископатом, духовенством, дияконами, семінаристами за геройське свідчення служіння самого Бога українському народові, яке ви звершуєте в ці трагічні часи.
Блаженний той народ, який має таких священників і відчуває, що сила Божа відкривається нам у своїй повноті саме тоді, коли ми найбільше її потребуємо, коли найбільше почуваємося зраненими, покинутими і безсилими. Його сила виявляється у нашому стражданні та безсиллі. Думаю, що це є слово Святої Євхаристії, яке дарує нам Христос на Тайній вечері сьогодні, у цей Страсний четвер.
Нехай Господь Бог благословить усіх вас! Дякую також вашим дружинам, родинам, адже під бомбами ви не самі. Дякую всім тим, які моляться за своїх священників і єпископів.
Прошу всіх наших вірних привітати своїх священників із цим днем. У цей Страсний четвер дайте їм відчути, що ви їх потребуєте, поважаєте, любите і підтримуєте. Тоді справді матимемо відвагу разом із Христом увійти в ці страсті, не втікати від них.
Апостол Павло каже нам не соромитися Христа розп’ятого. Чому? Тому що саме в Ньому є наша сила і перемога. Саме Він виведе нас до Воскресіння.
Сьогодні ми переживаємо страсті як Церква і народ. За страстями йде свято Пасхи, яке буде нашою перемогою у війні. До перемоги нехай виведе нас наш Господь і Спаситель! Амінь.
Отець і Глава Української Греко-Католицької Церкви
