Слово владики Богдана Дзюраха до військових капеланів про постать священномученика Омеляна Ковча

27 березня 2019

Привітальне слово вл. Богдана Дзюраха

на початок Міжконфесійного Урочистого семінару
військових капеланів України,
присвяченого 135-річниці з дня народження
та 75-им роковинам мученицької смерті
блаженного свщм. Омеляна Ковча

(Київ, Будинок офіцерів, 27 березня 2019)

Вельмишановний Андрію Васильовичу,
шановні панове офіцери і військовослужбовці,
дорогі організатори і гості цього заходу,
дорогі співбрати у Христовому священстві,
дорогі наші капелани!

Дозвольте передати вам сердечний привіт та побажання Божого благословення від Отця і Глави Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава, як рівно ж від Комітету вшанування пам’яті Блаженного Священномученика Омеляна Ковча, до якого я і тут присутні члени Комітету маємо привілей належати і який виступає співорганізатором цього сьогоднішнього заходу разом з Міністерством Оборони України та Департаментом військового капеланства УГКЦ. Нехай ці години слухання цікавих доповідей, обміну досвідом та братерського спілкування спричиняться до Вашого духовного оновлення, щоб ви з сьогоднішнього дня могли почерпнути натхнення для подальшого служіння.

Гаслом наших капеланів став короткий вислів «Завжди бути поруч». Проте у цьому гаслі міститься глибока істина про відношення нашого Бога до людини. Бо це «буття поруч» остаточно і найбільш повно виражається у «бутті з». Бог приходить на цей світ, щоб бути разом з людиною у всіх обставинах її життя, а особливо там, де людина почувається приниженою у своїх правах, пригнобленою, поневоленою і знедоленою. І ви, наші капелани, виявляєте своєю присутністю поруч з солдатами присутність в їхньому житті самого люблячого Бога — Творця і Визволителя. Справді, наші капелани, навіть на відміну від капеланів інших країн світу, не відсиджуються в тилу, в штабах, далеко від передової. Ви були і є там, де перебуває сьогодні український воїн — захисник Вітчизни: в окопах, під обстрілами, в бліндажах, на дахах чи в підвалах напівзруйнованих будинків. Усюди ви даєте відчути нашим воїнам близькість Бога і Божу благословляючу десницю. За ці приклади відваги, самопожертви і любові вам належить наша і всенародна шана та подяка.

Проте, ваша місія не вичерпується лише простим буттям поруч, хоч яким важливим і цінним воно є. Ваше покликання полягає ще й у тому, щоб вказувати шлях, провадити доручених Вашій духовній опіці воїнів до світла, до правди, супроводжувати їх дорогою любові. Тому Ви є не тільки духовними отцями і наставниками, ви є духовними провідниками. Ви супроводжуєте наших воїнів не тільки дорогами війни, але також дорогою вічності. Такі історії кожен з Вас, мабуть, міг би розповісти з власного досвіду, а я знаю один такий випадок з уст тут присутнього нашого капелана о. Андрія Зелінського, який супроводжував воїна Кирила в поході на нове місце дислокації, а кілька днів потому, коли Кирило не повернувся з бойового завдання, супроводжував його вже бездиханне тіло до місця вічного спочинку. Там, над могилою героя, на одне рамено капелана оперлася дружина, а на друге — мама. Ось — образ вірності аж до кінця, вірності Бога в стосунку до людини і нашої вірності щодо тих, кого Господь поставив на дорозі нашого служіння.

Але для нас важливо, щоб, супроводжуючи інших, ми самі не були «сліпими проводирями сліпих», як застерігає нас св. Євангеліє. Отож, як нам самим не заблукати? Адже ми — тільки люди, на нас впливають обставини, і так легко можна розгубитися, загубитися, втратити духовні орієнтири. Але якщо ми, капелани, втратимо духовні орієнтири, то ті, хто доручений нашій духовній опіці, дуже легко теж зійдуть на манівці. І тоді їхні вчинки не будуть продиктовані любов’ю, але чимось іншим, чого ніяк не можна допустити.

Тож як нам самим триматися правильної дороги, як не втратити духовні орієнтири? В першу чергу, слід дбати про власне духовне життя, про власну близькість з Ісусом Христом, плекати живий, глибокий духовний зв’язок з нашим Господом. Бо Він є Дорогою, Він є Правдою, Він є Любов’ю. І якщо ми хочемо інших провадити дорогами Божими, мусимо самі бути близькими приятелями Бога.

А друга порада, щоб не розгубитися і не заблукати, — це вдивлятися у ваших попередників, які вже пройшли цей шлях і пройшли його правильно, і тому можуть послужити для нас взірцями і порадниками. Цими днями вам буде запропоновано саме такий взірець, один із багатьох, проте, у великій мірі, унікальний. Блаженного священномученика Омеляна Ковча виніс на престоли Вселенської Церкви св. Папа Іван Павло ІІ. Можливо, багато хто з вас сьогодні вперше «зустрінеться» з о. Омеляном, проте, якщо почитаєте чи послухаєте історію його життєвого подвигу, то відразу збагнете, якої величини постать є перед вами, який Божий дар отримали ви і усі українські капелани в особі блаженного Омеляна, — звичайного українського священика з західноукраїнського містечка Перемишляни та с. Коросно, поблизу Львова.

Одним з аспектів його діяльності було служіння капеланом Української Галицької Армії. Там він показував взірці справжньої мужності, посвяти і відваги. Одного разу, коли зголосився виносити з-під куль пораненого вояка, то командир загону відмовляв його від цього, але отець жартома відповів: «Я — свячений, а свяченого, як відомо, куля так легко не бере». Проте, він не був таким собі нерозважним відчайдухом, але був священиком, у серці якого горів вогонь живої віри і любови — до Бога і до ближніх. Йоан Богослов каже у своєму Посланні: «Страху нема у любові, але досконала любов проганяє геть страх» (І Йо. 4, 18). Ось ця сила, яка перемагала у серці блаженного Омеляна страх, і спонукала виходити назустріч небезпеці, рятуючи знедолених… Сьогодні в розсилці на електронну пошту я отримав цитату авторства Йоганна Вольфганга фон Гете, і цей афоризм є доволі доречним до нашої тематики: «Одного разу страх постукав до дверей, відвага пішла відкрити, але там вже не було нікого». Страх не раз стукає до дверей і нашого серця, і це так природньо, бо ми — звичайні люди. Відвага проганяє страх. Але часто самої тільки людської відваги не вистачає. Божа любов. Тільки вона здатна розвіяти морок страху, розпачу, безнадії. Тільки любов здатна перемагати агресію. Я впевнений, що ви це проповідуєте, пригадуєте нашим воїнам. Але сьогодні у спільній молитві і в братерському спілкуванні пригадаймо самим собі ці вічні Божі правди, щоб ними могти ділитися з іншими, щоб думати про Іншого/іншого — з великої і з малої літери. Бо саме це про отця Омеляна Ковча сказав один з провідників єврейської спільноти: «Він справді вірив у живого Бога, тому й був здатний віддати своє життя за ближніх».

Він думав про інших навіть в найбільш загрозливих і небезпечних ситуаціях. То ж на перестороги командування, що, мовляв, на передовій надто небезпечно, він впевнено і переконливо відповідав: «Я маю досвід війни і знаю, що вояк на лінії фронту почуває себе найкраще, коли бачить поруч себе лікаря і духівника». Багато з-поміж вас, дорогі Отці, могли б посвідчити правдивість цих слів блаженного Омеляна Ковча!

Бажаю вам, дорогі Отці, щоб ці години спільного перебування, слухання і спілкування, відновили вас, наповнили ваші серця великою Божою любов’ю, і любов’ю до тих, кого ви провадите до Бога. Нехай для вас усіх священномученик Омелян Ковч у цих днях і впродовж усього вашого священичого життя, буде не лише взірцем до наслідування, але могутнім заступником перед Богом і покровителем та провідником на дорогах вашого служіння!

† Богдан Дзюрах,
Секретар Синоду Єпископів УГКЦ