Слово Блаженнішого Святослава до гостей благодійного вечора УКУ

15 грудня 2018

Ми відчуваємо, що Небесний Отець творить історію й нові обставини, але тільки ми, Предстоятелі українських Церков, спадкоємці Київського християнства мусимо бути на висоті наших великих попередників та йти накресленими ними дорогами.

Слово

Глави і Отця Української Греко-Католицької Церкви Блаженнішого Святослава

до гостей благодійного вечора УКУ,

15 грудня 2018 рік

Ваші преосвященства, всечесні отці, дорогі друзі, жертводавці,

приятелі Українського католицького університету,

шановні пані та панове, шановні гості!

Слава Ісусу Христу!

Я думаю, ви вже, мабуть, зуміли зауважити, що у вечір доброчинного бенкету Українського католицького університету в Києві відбувається надзвичайно особливий історичний момент для України, зокрема для християн України, спадкоємців хрещення святого рівноапостольного князя Володимира. Дехто з вас мені говорив: «Як ви так вгадали?». Для людей часом видається, що певні події збігаються. У людей трапляється збіг обставин. Проте у Творця є провидіння, яким Він веде історію до її вінця.

Дозвольте мені з усією нашою громадою сердечно привітати наших братів-православних з історичним Об’єднавчим Собором! Від себе та від усієї Української Греко-Католицької Церкви, а також від усіх присутніх дозвольте мені привітати новообраного Предстоятеля Автокефальної Української Православної Церкви, Митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

Я звик, що довгі роки я був наймолодшим Предстоятелем Церкви не тільки в Україні, але й у світі. Проте часом Господь робить свої повороти. Владики на Об’єднавчому Соборі вибрали архиєрея, який на 10 років молодший від мене, як свого Предстоятеля й очільника.

Я хочу дуже подякувати учасникам і делегатам Собору, які прибули на цей доброчинний бенкет із собору Святої Софії. Серед них є делегат та наш гість — Віктор Андрійович Ющенко. На мою думку, у цей вечір ми відчуваємо, що Господь творить абсолютно нові історичні обставини, які ми ще не до кінця глибоко розуміємо, для України, її дітей та християн.

Я бажаю поділитися двома спостереженнями. Перш за все, у мене є відчуття, що ми переживаємо подібні часи, які існували у Києві в період Митрополита Петра Могили і Йосифа Велямина Рутського, — двох святих великих мужів. Один з них очолював нашу Церкву, а інший — Православну. Вони заклали солідні фундаменти єдиного патріархату української Помісної об’єднаної Церкви. Окрім цього, вони поставили перед нами історичну ціль, яку свого часу озвучував і про неї молився Митрополит Андрей Шептицький, Патріарх Йосиф Сліпий. Патріарх Йосиф мріяв про єдиного патріарха об’єднаної Церкви; він мріяв не тільки про об’єднане православ’я, а об’єднання католицької і православної гілки Київського християнства. Ба більше, він заповів бути похованим у Святій Софії, коли цей історичний святий день настане.

Інше спостереження: в останніх роках мого служіння як Предстоятеля УГКЦ я почав розуміти, що в певний момент Москва узурпувала право ексклюзивного голосу, право говорити від імені усіх православних України. Тож коли почалася війна в Україні, саме голос УГКЦ був єдиним голосом українського християнства, який говорив до Вселенського християнства, до світової спільноти: міжнародної та християнської. Тоді наші опоненти говорили про те, що в Україні існує війна між католиками і православними. Я пригадую, як у 2014 році офіційно було сказано, що «уніати» та «розкольники» вбивають православних на Донбасі.

Зараз Всевишній творить нові обставини, бо УГКЦ відчуває, що з України починає доходити до світового православ’я ще один голос, який буде в унісон разом з голосом УГКЦ говорити правду про те, що в Україні немає протистоянь і війни між православними й католиками, а в Україні є війна між Україною та Росією.

Тому в цей історичний момент я хочу простягнути братню руку від імені нашої Церкви до новообраного Предстоятеля і до усіх братів-православних. Відтепер ми буде йти разом в історію, разом до єдності, разом до правди! Адже від того, наскільки ми, діти Київської Церкви, будемо вміти бути разом (як це засвідчили православні брати перед обличчям Оранти Софії Київської), настільки ми будемо вміти долати все те, що нас роз’єднує, а також шукати те, що нас єднає. Адже від цього залежить майбутнє Церкви в Україні, нашого народу і нашої незалежної, вільної, європейcької Української Держави. Перед нами є багато праці. Я вважаю, що й перед молодим Предстоятелем об’єднаної автокефальної Української Православної Церкви теж є багато праці, як консолідувати свій єпископат, своє духовенство, своїх вірних. Проте мені було надзвичайно приємно почути, що у свої першій промові Митрополит Київський і всієї України Епіфаній говорив про розвиток богословської освіти.

Ми хочемо разом виконувати цю місію богомислія Київського християнства перед історичною долею, покликанням нашої Церкви. Мені приємно, що саме Український католицький університет є іконою цієї відкритої Церкви, яка водночас є помісною та глобальною; Церкви, яка глибоко вдивляється в таємниці Божої премудрості; яка дарована князем Володимиром Великим в постаті храму Софії Київської, але водночас дивиться у серце сучасного українця, в спосіб мислення і діяння сучасної людини, вглядається в майбутнє.

На мій погляд, у цей вечір відкривається окрема місія перед УКУ, який не є вузькоконфесійним університетом, а майданчиком зустрічі, спільної праці, наукової чесності, а також майданчиком нової євангелізації і проповіді Євангелія в сучасних історичних обставинах. Ми розуміємо, що сучасне українське суспільство очікує від Церкви не зміни вивіски, чи нової канонічної форми їхньої внутрішньої організації, а очікує нової якості церковного буття, душпастирства, проголошення Святого Євангелія сучасній людині; проголошення того, що може зсередини трансформувати, освітлити, звільнити, відкрити усьому світові душу українського народу.

Я хочу сердечно подякувати усім, хто в соборний спосіб долучається до розвитку УКУ, двері якого є відкритими перед усіма православними, католиками, протестантами, юдеями, мусульманами, а також до тих, хто можливо, ще не знайшов своєї дороги до Бога.

Спасибі усім, хто вірить в те, що УКУ є інструментом будування єдності Київського християнства, волю до якого у цей день засвідчив український народ. Щиро вдячний усім тим, хто підтримує УКУ, довіряєте йому. УКУ буде здатний сповнити все те, до чого його кличе Бог; чого очікує від нього українське суспільство; що очікуємо від нього ми; чого очікуєте від нього ви, дорогі друзі та жертводавці.

Я хочу вас запевнити, що УГКЦ — спадкоємниця Київського християнства та Церква, яка носить у своїй історичній місії Софію — Премудрість Божу, у вигляді цінностей, які ми отримали від наших хрестителів і просвітителів.

Нехай Всевишній благословить Україну, нехай ніколи не зупиняється внутрішній духовний рух до об’єднання консолідації наших Церков і нашого народу! Хай Господь благословить дітей України!

Слава Ісусу Христу! Слава Україні!

† Святослав