СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСліди болю нерозривні з людиною надії: владика Володимир Груца про біль війни
В Україні вже понад два роки триває повномасштабна війна, яка в наш дім принесла дуже багато болю, що так чи інакше торкнувся кожного українця. Біль буває різним і виявляється по-різному. Проте ми, християни, які основою своєї віри маємо надію на вічне життя у Христі та знаємо, що Він у своєму воскресінні власною смертю смерть подолав, маємо чим поділитися з іншими людьми, які ще, можливо, не зустріли Христа у своєму житті і набагато драматичніше переживають страждання.
Розмова про біль складна. Це — «розмова з душпастирем», де стараємося осмислити християнський погляд на біль, вслухатися у Боже слово, віднайти надію, а також навчитися по-християнськи підтримувати один одного разом з єпископом-помічником Львівської архиєпархії владикою Володимиром Груцою.
Християнський погляд на біль
Владико, що таке людський біль із християнського погляду?
Біль має різні виміри й форми вияву. Нікому з нас не чужий людський, фізіологічний, тілесний біль. Кожну людину щось болить: голова, зуб, внутрішні органи… Біль завжди забирає певний ресурс, робить нас неактивними і непрацездатними, відволікає від чогось суттєвого. Набагато глибшим є біль внутрішній. Часто можна почути, що від тої інформації серце рветься чи душа болить. Цього, на перший погляд, не видно ззовні. Тілесному болю можна запобігти. Духовний — це почуття, і через них також виявляється тілесний біль.
Біль можемо розділити на тілесний, емоційний і фізичний. Що таке емоційний біль?
Часто люди кажуть, що емоційно виснажені, бо людина має певний ресурс заряду, сили й енергії. Завжди є межа, яка є запобіжником. Як існує перенавантаження електромережі, так буває з людиною, коли вона не спроможна взяти вищої межі. На цьому етапі не завадить пройти обстеження. Гормональний рівень також може призвести до депресії. Але тут важливо розуміти причину депресії: чи вона з емоцій, чи має фізіологічні причини? Дуже важливо поставити діагноз, щоби знати відповідні кроки терапії та зцілення.
Важливо старатися вкладати свої сумніви чи біль у рани воскреслого Христа
Що в Біблії сказано про біль?
У Святому Письмі є чимало прикладів болю та пригнічення людини. Наприклад, книга Псалмів — надзвичайно чудове місце, у якій відображене наше людське життя. Там стоїть питання загрози людському життю, зради. Псалмопівець говорить про біль зради приятеля, із яким товаришували, ходили до храму. Зрештою, зраду також пережив Ісус Христос від своїх найближчих. Від учнів, Петра та Юди, які були покликані, отримали великий кредит довіри. Також у Святому Письмі, зокрема у книзі Мудрості говориться про неоправдану довіру. Навіть зрада таємниці може завдати людині великого болю. Коли я людині довіряю, то це несе певну відповідальність. Якщо це не оправдано, то воно болить. Також є біль самотності. Якщо це все підсумувати, то нам всім знана подія після воскресіння Ісуса Христа, де апостол Тома також переживав біль з огляду на сумнів. Саме сумнів йому приносив біль і неспокій. Тоді Ісус Христос зробив крок. Він сказав: бери твій палець чи руку та вклади в мої рани. Тут цікаве поєднання з воскреслим Ісусом, який носить на своєму тілі рани. Хоч ми, як християни, стараємося бути людьми надії та оптимізму, стараємося бути пасхальними людьми, але маємо багато болю. Важливо старатися вкладати свої сумніви чи біль у рани воскреслого Христа.
Цікаво, що Христос має рани, а зцілення потребує і отримує в той момент Тома…
Це певна солідарність Бога з людиною. Друга річ — це означає, що сліди болю і терпіння у християнстві не відділені від пасхальної події, тріумфу воскреслого Христа. Людина може ставити собі запитання: за що мені те чи те терпіння? Стараюся жити правильно, ходжу до церкви, молюся та причащаюся постійно. Для чого мені ці випробування і стільки болю? Тут також питання: куди ти цей біль понесеш? Тут є підтвердження того, що сліди болю нерозривні з людиною надії.
Війна — це накинутий біль, в якому людина не мала вибору…
Є вислів: «Ми не знаємо, де точно знаходиться душа, але точно знаємо, як вона болить». Як можна пояснити, що таке духовний чи душевний біль, зокрема у воєнному контексті? Як його можна схарактеризувати?
Біль завжди залишається болем. Є біль, якому можна запобігти. Чисто фізично, якщо ми знаємо, що нам не можна щось їсти, то ми цього не вживатимемо. Але є моменти, на які ми не маємо впливу. Зокрема, йдеться про моменти, коли людина не мала вибору. Війна — це накинутий біль, у якому людина не мала вибору, а була поставлена перед фактом, що в нас триває війна і ми опинилися серед несправедливості та насилля.
Зараз можна почути, що ми ніколи не простимо. Це також неоднозначно. Одне — це питання простити, а інше — забути. Ми не маємо права забути, бо це буде для нас драматично, але людина не може жити у злобі, гніві. Це повільне саморуйнування, і тоді не треба війни. Бо коли людина живе у злобі, вона себе руйнує духовно, емоційно. Це зло також матиме вплив на тілесний рівень, різні хвороби можуть бути також причиною непрощення. Ми теж не можемо кінцево сказати: я не прощу ніколи. Ми не є Богом, щоб остаточно вирішувати, чи буде тій людині прощено, чи ні. Ми не маємо права цього забути, але маємо право і привілей захищати своє життя наскільки можемо.
Біль може мати терапевтичний характер, навіть якщо людині дуже важко
Знаємо, що не кожен біль спроможний вилікувати час. Наприклад, біль від втрати рідних, хвороби, відкинення. І його потрібно витримувати. Ерік Грейтенс у своїй відомій книжці про стійкість каже, що витримати біль — це не означає примусити його зникнути, а обернути на певну мудрість. Що на це кажуть християни? Якою мудрістю це може бути для нас?
Біль може мати терапевтичний характер, навіть якщо людині дуже важко. Наприклад, коли тато чи мама пояснює дитині, що не варто йти, бо впадеш чи поранишся, дитина цього не розуміє. Коли вона впала і вдарилася, тоді це запам’ятовує і тримає у своїй голові, що цього робити не можна, бо там є небезпека. Біль людину вчить на деякі речі вважати і що з тим болем робити.
Чи лікує час? Це залежить, як ми його з болем проводимо. Якщо все ж стараємося запрошувати Бога у своє життя і жити вірою, то час однозначно полегшує біль. Є хвороби хронічні, і вони, на перший погляд, вважаються невиліковними. Але, якщо людина підліковується, то цілком може бути життєздатною і працездатною. Або впадає в розпач і скаже, що ситуація безнадійна і я нічого не робитиму, щоби ставати здоровішою. Ось тут така ж ситуація. Якщо йдеться про рану, то рана має властивість загоїтися і більше не кровоточити. Може залишитися шрам на тілі, але він вже не кровоточить, а лише нагадує про рану. Така людина вважається зціленою.
Буває, людина втрачає сенс життя, навіть маючи рідних. Актуальною постає в Європі тема евтаназії. Питання: чи я шукаю джерело болю? Завжди до чогось є дорога. Формування людини чи підхід до життя. Не стається, що людина в один день залишається в розпачі. Є сумніви, тривога, але якщо є фундаментальне позитивне наставлення до життя, то вихід є.
Для родин загиблих героїв їхні могили — найспокійніше місце в світі
Зараз, у час війни, дуже багато втрат: батьки втрачають дітей, діти — батьків. Вони на все життя залишаться з цією раною. Саме такий біль — це той, якого ми точно не шукали. Він приходить раптово і залишається до кінця життя.
Звичайно, дуже прикро, коли життя іншої людини обривається раптово. Бо по-іншому, коли людина тривалий час хвора і оточення це усвідомлює поступово.
Коли я відвідував могили наших героїв на Личаківському кладовищі, одна жінка мені показувала, що в одному місці похоронений її зять, а в іншому — син. Можна уявити, що є в житті цієї жінки. Але вона каже, що для неї — це найспокійніше місце у світі. Ті слова мене супроводжували, бо цвинтар, якого всі бояться, де є дотик зі спогадами та болем, вона вважає своєю терапією. Вона сюди може прийти, бо тут є її рідна людина. У такий спосіб вона теж йде своєю дорогою зцілення. Бо для більшості цвинтар — це місце страху. Туди не хочуть йти, тим більше ввечері.
Цей біль втрати сина її буде однаково боліти до кінця життя…
Ми не можемо визначити рівень болю, яким він буде. Але люди свідчать, що час усе ж стає терапією і полегшує сам біль. Людина по-різному відчуває на 9-й день після смерті, на 40-й, за рік чи 5.
Біль війни
Провина має бути прощена, але не оправдана
Ми тепер точно знаємо, як болить душа цілого народу. Щоденні смерті військових, втрати мирних громадян, руйнування, біженці, постійні втрати, ракетні обстріли, зруйновані храми, міста і села… Це — біль ран війни. Ми, як Церква, вчимося зцілювати ці рани. Як це робить Українська Греко-Католицька Церква?
Перша річ — фізіологічні зцілення. Це — обов’язок держави. Бо, на жаль, зараз маємо багато людей без кінцівок. Держава має обов’язок щодо громадян і робить це в міру своїх сил. Маємо чимало центрів реабілітації, можливостей поїхати за кордон. Також я би звернув увагу на те, що наша Церква за кордоном відіграє дуже важливу роль. Коли поранені опиняються в цих країнах, то поряд із ними є Церква, наша українська громада. Ці люди часто навіть не розуміють мови, щоб поспілкуватися. Наші люди, коли потрапляють до клініки, потребують наших людей із парафії, які в цьому допомагають.
Назву лише приклад у місті Ганновер (Німеччина), яке я мав можливість відвідати. Якщо сказати в лікарні про українську Церкву, то всі знають, де це є і як туди звернутися. Вона стала цілим штабом у соціальній допомозі. Наші священники і люди приходять до лікарень, щоб їм послужити — перекласти розмову з лікарем, що дуже важливо. Це також вклад Церкви у фізичне зцілення.
Щодо емоційного зцілення — маємо різні програми, зокрема «Зцілення ран війни». Маємо загальні програми, але кожна людина індивідуальна. Тому дуже важливий особистий підхід. Цінно, що в наших парафіях постають консультації, де з людьми працюють на особистому рівні, бо замало виголосити мотиваційну промову перед великою кількістю аудиторії. Дуже важливо бачити кожну людину, як вона сприймає те, що їй важливо в житті.
Коли йдеться про духовний момент, то Церква має великі скарби — це Святі Таїнства, Пресвята Євхаристія, сповідь. Прощати гріхи чи провини може лише сповідь. Людина не завинила в тому, що її поранили. Але навіть відчуття бунту, неспокійного сумління не допоможе людині, якщо її оправдовувати. Людина зривається, коли зранена. Але вона відчуває сама, що це не нормальний стан, бо тоді заходить у конфлікт зі своїм сумлінням. Провина має бути прощена, але не оправдана. Якщо ми її приховали, то рана не зцілюється.
Ми не знаємо, коли помремо, але точно буде мій особистий кінець і ніхто цього не зможе змінити. Важливо бути готовим
Війна несе смерть. Біль втрати дуже сильний. Діти хоронять батьків, матері — своїх дітей, найчастіше синів. Як християнам пережити втрату найрідніших людей? Адже навіть Христос плакав на похороні свого друга… хоч потім сам його і воскресив.
Христос також виявляє свою емоційність, показуючи людський вимір чи свою людську істоту. Він не замикається у своєму болі, а йде до Лазаря, прагне його діткнути, побачити, хоч міг сказати учням: підіть туди і витягніть Лазаря з гробу. Але ні, вони разом йдуть на своєрідну прощу. Це водночас терапевтична дорога для оточення. Він сумує, йде до сестер, створює контекст його повернення до життя, щоб це не було шоком. Бо то би було стресом, якби він помер, його похоронили, а ввечері він прийшов до своєї родини. Христос не хотів за рахунок зцілення когось хоронити інших. Христос знову дарує йому життя. Але Лазар ще не міг ходити. Тоді він каже до присутніх: а тепер ви його розв’яжіть. У християнському розуміння це також може бути прообраз сповіді. Бо прощає гріхи тільки Бог, але за посередництвом сповідника, який їх розв’язує, розрішає. Рано чи пізно Лазар таки покинув цей світ.
Якби не було війни, люди теж помирали б. І зараз є ті, які помирають унаслідок війни, які помирають раптово від різних хворіб, чимало гине в різних ДТП. Це — біль, але кожна людина завжди повинна бути готова до відходу до вічності. Бо ми не знаємо точно, коли це буде, але точно буде мій особистий кінець і ніхто цього не зможе змінити. Важливо бути до цього готовим.
Бути завжди поруч…
Ви також часто звершуєте похорони військових, зустрічаєтеся з їхніми родинами. Які слова підтримки для них знаходите?
У момент похорону дуже важко знайти слова підтримки. Не дуже стараюся це робити безпосередньо. На похороні є завжди слово. Це завжди гарна нагода промовити Боже слово до людей, щоби вони пам’ятали про померлого. Якщо йдеться про родину, то тут не так слова важливі, як присутність, навіть у тиші. В момент похорону людина не дуже може щось запам’ятати, що б я їм не говорив, бо вони емоційно розгублені. Тому, коли я приходжу на цвинтар чи бачу рідних, то не стараюся дуже потішати. Найперше стараюся прийти і постояти в тиші, нічого не кажучи. Ці люди бачать, що я є, можливо, не знають, хто я, але потім, якщо відчуваю, що є християнський контекст, то запитую, чи можемо разом коротенько помолитися. Молитва завжди всім потрібна. Після молитви можу обійняти людей, і тоді здебільшого вони самі починають говорити.
Навіть гаслом військових капеланів є слова: бути завжди поруч. Не питання компетенції, проповідування, навертання. Ні! Завжди поруч!
І це найважче реалізувати…
Із другого боку, якщо ти поруч, то ця людина сама підкаже, як ти можеш їй допомогти.
У перші дні війни для мене було великою підтримкою, коли писали знайомі владики, зокрема з-за кордону, чи навіть зголосилися люди, яких давно не чув. Вони телефонують: як ти там? Чим тобі допомогти? Як твої священники? У тій хвилі ми самі не знали, як воно буде, але було великою втіхою розуміння, що хтось є з нами і при потребі можна звернутися.
Християнська надія в житті, у якому багато болю
Якщо говоримо про смерть, то час війни дуже загострив сенс життя. Також є випадки самогубства. Статистика дуже сумна. Залишаються їхні родини, які, можливо, найсильніше потребують слова надії і підтримки. Вони не розуміють, що з цією людиною далі. Як нам християнам підтримувати родини, які потрапили в таку ситуацію?
Ми не маємо права вирішувати, хто і де має бути. Церква проголошує святих, але у своїй історії вона ніколи не сказала, що хтось є в пеклі. Це не наша справа. Ми ніколи не знаємо, у якому стані людина помирала і якими були її останні секунди. У нашій Церкві є інструкція для похорону самогубців. Я завжди кажу, що людина народилася і її треба гідно похоронити. Найважливіше в цьому підтримати родину, помолитися разом. Наприклад, для мене в таких драматичних подіях дуже помічна молитва на вервиці. Згодом, після похорону, заупокійні моління, на які, звичайно, треба приходити, бо ця особа більше потребує, ніж інші. Певні моменти урочистості відсутні (наприклад хоругви), але вони душі й не допоможуть. Важливо, щоб за людину молилися.
Як по-християнськи підтримати цю родину?
Бути з ними. Бо саме це — завдання душпастиря, того, кому вони довіряють. Прийти ввечері на чай, побути, поставити фотографію, поділитися якимось спогадом, запалити свічку і помолитися разом. Заохотити до прийняття Святого Причастя. Є випадки, що цілі родини переживають навернення. Тут нема шаблонів.
Чи можемо розглядати це як спокусу?
Чому ні? У цей момент, під дією спокуси, людина може бути переконана, що це полегшення для всіх. Про втрату і завдавання болю іншим не думається. Диявольська спокуса — людину від усіх забрати, щоби вона сама залишилася з цією проблемою. Думаю, кожна людина має такі спокуси, особливо, коли все на купу навалиться. Криза, чи навіть депресія, може бути і від перепрацювання. Нема шаблонів — усе залежить від людини.
Життя — це завжди надія
У чому виявляється християнська надія серед драматизму?
Я бачу велику надію в тому, що в болях війни народжуються діти. Бачимо, що є хрещення, створюються християнські родини. Також у болях війни народжуються священники. Життя — це завжди надія. Якщо підсумувати, то великою надією є те, що в болях війни народжується життя.
Християнське співчуття і молитва. Коли доречна підтримка в молитві, а коли може допомогти людське співчуття? Як цю фразу «прийми співчуття» не звести до банальщини і того, що це просто традиція так казати, коли людина переживає втрату…
Я особисто в день самого похорону утримуюся від висловлення співчуття, бо реакція рідних чи близьких може бути різною. Питання: наскільки знаєш людину? Співчуття має сенс тоді, коли знаєш людину добре, розумієш, який вчинок буде справді виявом співчуття. Бо подати людині руку й повторювати «співчуваю, співчуваю…» — це формальність. Мій спосіб — це радше молитовна підтримка. Розумію біль, тому дарую молитовну підтримку.
Як підтримати людину, якщо бачимо, що їй боляче? Мабуть, чоловіки і жінки мають різні потреби, але говоримо про загальнолюдський вимір.
Питання: що саме людину болить і якої помочі вона потребує? Бо ми, наприклад, бачимо людей у лікарнях із болями та своїми обстеженнями. Не є питання всім одразу однаково допомогти. Лікар теж людину питає про те, що її болить і чого вона потребує.
У духовному вимірі так само? Навіть якщо ми говоримо в контексті співчуття чи емпатії? Наприклад, бачимо, як людина плаче, як тоді підтримати?
Часто були такі ситуації, коли бачиш, що людина в церкві молиться і плаче. Було, що раз підійшов, а людина каже, що все добре, що хоче побути в тиші. Не раз не є на часі реальна допомога. Людина може бути ще не готова про це говорити. Є дуже різні випадки.
Тут знову-таки нема шаблону. Як допомогти людині, якій боляче? Я особисто не маю чіткої відповіді. Бо все залежить, наскільки вона відкрита на допомогу. Інколи просто плаче і ще навіть не в стані виявити те, що її болить. Варто пам’ятати, що є також сльози радості чи зворушення.
Ти можеш настільки допомогти людині, наскільки між вами є довіра
Згадаю ще одну тезу з книжки Грейтенса, яка дуже відгукнулася: «Дуже легко ізолюватися у своєму болю. Це також бензин для самовиправдання. Ти уявляєш, ніби твій біль настільки особливий, що ніхто інший не в змозі його осягнути. Проте люди плавають у цілому океані однакового досвіду. Твій біль реальний, але не унікальний». Це дуже велика спокуса всіх відкинути і замкнутися. А інколи досвід людини, яка пережила щось подібне може бути помічним, і навпаки можемо послужити іншій людині, яка переживає те, що пережили ми. Але як для цього знайти сили?
Тут є питання довіри. Ти можеш настільки допомогти людині, наскільки між вами є довіра. Якщо людина не відкривається, то не будеш влазити в її життя. Буває, що людина виснажена, тоді їй варто дати спокій, щоби вона відіспалася. Я не бачу тут шаблонів, що є якась одна метода всім помагати кому щось болить. Я про диспозиційність. За те, щоб людина знала, що вона може на мене розраховувати, і коли настане той момент, коли мені довіриться, вона мені скаже. Чим я тобі можу допомогти? Це найбільше, про що можна запитати.
Які Ваші особисті поради, рекомендації, як витримати і впоратися з болем?
Для мене важливе відчуття солідарності Бога, який присутній на дорозі нашого життя. Він присутній завжди — у радості та терпінні. Але Він може діяти, наскільки, наскільки ми Йому дозволимо. Тому будьмо відкриті на Його цілющу руку допомоги!
Розмовляла Христина Потерейко для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
