СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиСестри Служебниці Непорочної Діви Марії у часи підпілля. Шлях таємного милосердя
Саме 8 березня 1946 року у Львові відбувся псевдособор під час якого радянська влада зробила зловісну спробу ліквідати УГКЦ. Після цієї події Українська Греко-Католицька Церква продовжила активне життя, але вже у підпіллі. Сестра Служебниця Ореста Боршовська розповіла «Духовній величі Львова», як жили черниці у підпіллі, де працювали та як без монастирських стін все одно продовжували бути вірними чернечим обітам та своєму поликанню, де знаходили сили беззастережно слідувати за Христом.
«Коли у 1946 році радянська влада утвердилася тут, ми знаємо, що Греко-Католицька Церква була змушена піти у підпілля, зокрема і Сестри Служебниці. Мушу сказати, що на той час наше Згромадження було найбільшим серед усіх греко-католицьких Згромаджень жіночих довоєнних. Трошечки статистики — тримаю у руках наш каталог довоєнний, за 1938 рік — це фактично перший і останній каталог до війни, думаю, якби не радянська влада, то таких каталогів було би і більше. Отже, Сестри Служебниці на Галичині налічували 92 доми, це означає, що вся Галичина, містечка, села — всюди були Сестри Служебниці. І однією з рис Згромадження було заснування захоронків (дитсадків, ред. примітка).
Радянська влада ліквідувала усі садочки, якими опікувалися Сестри і всі їхні доми
Було таке правило, що при всіх домах сестер (менших чи більших) мали бути оці захоронки. І у середньому у захоронках було від 30 до 50 чи 60 дітей, тобто це дуже багато. Сестер було всіх на 38 рік в Україні 446 монахинь і 48 новачок, це значна цифра. Ми також мали сиротинці: 15 сиротинців, 4 інтернати, і 76 отих садочків. Ми працювали у всіх семінаріях греко-католицьких. Тобто праця велася колосальна, але й сестер було дуже багато. Коли прийшла радянська влада — вона ліквідувала усі садочки, всі доми. І садочки сестер називали «завєдєніями»і передали тих всіх дітей у інтернати радянські.
Очевидно, що сестри були змушені скинути чернечий одяг і шукати якісь прості помешкання та влаштовуватися на роботу. Це було також досить важко, але черниці виходили із цієї ситуації, працювали на різних роботах. За статистикою, найбільше сестер працювали медсестрами, вони відвідували курси, які тривали або рік, або кілька місяців. А ще навіть до війни багато сестер зналися у медичній справі, але очевидно, щоби йти у лікарні, треба було мати і певну освіту, принаймні державну. І багато сестер влаштовувалися у лікарні Івано-Франківська, Львова. До речі, найбільше Служебниць влаштовувалося у Львові, бо тут бул найлегше знайти собі працю та ще можна було відвідувати римо-католицьких костел, який був відкритий. А у селах, всюди греко-католицькі церкви були закриті.
Завідувачі відділень знали, що у них працюють… монахині і дуже цінували їх
Дуже часто бувало, що лікарі, зокрема завідувачі відділень знали, що у них працюють монахині. Траплялося, що у одному відділі працювало 6–7 сестер і завідувач розумів це. Втім сестер дуже цінували, бо вони були фактично найкращими працівниками.
Якщо інші могли десь халтурити, то сестри дуже ретельно ставилися до своєї праці. Але також сестри при потребах, наскільки це було можливо приводили священика, особливо у реанімації до маленьких дітей. І було так, що коли ті діти помирали, чи були на межі між життям і смертю, то сестри просто охрещували тих дітей самі. Бували також випадки, що затяті атеїсти зверталися і просили сестер привести священика. Не раз просили і Московського православного священика, сестри приводили і його. Але дуже часто приводили саме греко-католицьких священиків, які власне готували людей Сповіддю до зустрічі з Богом. Звісно отців приводили завуальовано, під призмою того, що це родич пацієнта.
Коли ж сестри бачили, що людина відкрита на Бога, то потихеньку починали з нею говорити. І траплялися випадки, коли після того люди брали шлюб, і бували не раз такі колосальні навернення у тих лікарнях. Сестри працювали у різних лікарнях, зокрема у туберкульозній лікарні, де було і небезпечно працювати.
Сестри працювали і санітарками, і медсестрами, і прибиральницями, одна наша сестра навіть працювала завідуючою харчоблоку у готелі «Дністер». Деякі сестри жили на відлюддю у селах. Працювали у колгоспах, і ще раз пригадаю, що у селах не було дуже можливості ходити до церкви, то вони слухали Радіо Ватикан.
За матеріалами Оксани Бабенко, Духовна велич Львова
