Різдво на межі війни та миру. Навіщо львівські студенти їздять з вертепом на Схід

30 січня 2020

Шостий рік поспіль учасники й учасниці проекту «Вертеп на Схід» на Різдво вирушають з дому, щоб проїхати 1400 кілометрів до Станиці Луганської. Саме тут вони показують перший вертеп на пункті пропуску до окупованої території — на ринку перед знаменитим врешті відбудованим мостом. За наступний тиждень автобус з волонтерами та волонтерками подолає ще 400 кілометрів до Маріуполя. Вертеп виступатиме перед місцевим і у військових, у старих будинках культури та на полігоні в оточенні військової техніки. LB.ua розповідає про те, як на межі війни та миру святкують Різдво, нащо львівські студенти їздять на Донбас і хто на них чекає на фронті.

Різдво на межі війни та миру. Навіщо львівські студенти їздять з вертепом на Схід

У 2016 році фронт проходив через Красногорівку, містечко за 3 кілометри від Донецька — прямо по дорозі, що впиралася у гуртожиток аграрного технікуму на околиці. Зараз позиції українських військових пересунулися на 500 метрів далі за місто, ще за 500 — окопи «ДНР». До серцевини війни — 10 хвилин пішки.

«Найкраще — але і найстрашніше — вночі. Красногорівка, що має 5 тисяч населення, ніби вимирає. Якщо стати біля залишків технікуму, видно блимання Донецька — ніби новорічна гірлянда».

Поруч з ним — терикони і стовбур шахти, порожні будинки, звідки час від часу цілять снайпери. Навколо — дерева з рваними ранами від снарядів, залишки окопів та вирви. Подивишся вгору — а між зір безпілотники.

Вікна колишніх двох гуртожитків, їдальні і поліклініки забиті фанерою, дошками, затягнуті чорною плівкою. Заросле подвір’я, бур’яни й кількарічні деревця посеред кімнат — природа тут швидко взяла своє. Лиш в одному приміщенні подекуди блимає світло — там на першому поверсі живе охоронець гуртожитку Фелікс*.

У його розпорядженні ― п’ять поверхів, де вікна й балкони зсередини до половини закладені мішками з піском. На дах виходити зась — надто видна позиція як для будинку, звідки коригували вогонь. Біля чорного входу мішки з піском прикривають вхід до підвалу. А у крилі, що не виходить вікнами на Донецьк — пластикові склопакети і двері, що замикаються на ключ. Там досі живуть студенти та студентки, але цілу зиму вони на канікулах. Опалювати приміщення за кілька кілометрів від шахти нічим.

Коли ж студентство повертається, живе за правилами воєнного часу. Двигтить скло — і чимшвидше до підвалу, понад стіною, не визираючи у вікна. Кожен третій з трьохсот п’ятдесяти носить у тілі осколки.

Феліксові платять мало, та він не жаліється — має власний город і сад. Його робота — охороняти гуртожиток від безхатьків і озброєних зайд, а коли починається обстріл — закликати дзвінком до підвалу. Поки гуртожиток порожніє, доглядає за великим білим псом Умкою. Зрідка — приймає гостей. Частіше на Різдво — колядники із Заходу доїжджають навіть до фронту.

500 метрів

Сьогодні у гостях у Фелікса ― «Вертеп на Схід» зі Львова. Поки хлопці переносять ліжка (а радше металеві каркаси з сіткою і брудними матрацами) дівчата чекають в припаркованому автобусі. Ліля, що сидить біля вікна, всю дорогу до Красногорівки виглядала вогні нічного Донецька. Лілі 18 і вона з Донбасу.

― У мене ніколи не було поняття «Україна», ― пригадує. ― Я просто знала, що є Слов’янськ і Донецьк, де можна вболівати за «Шахтар» і їздити в цирк з класом.

Так вона починає розповідь про дім. Коли почалася війна, Лілі було 14. Той час вона пам’ятає фрагментами. 11 квітня сепаратисти захопили Слов’янську міську раду ― тоді дівчина з батьками була на дачі. Побачили по телевізору, як містом літають гелікоптери і спускають прапор України, без поспіху зібралися, поставили кілька банок у стареньку зелену «Таврію» і поїхали через блокпост.

Потім були обстріли, сирени, сховки у підвалі, перші смерті. Вікна Лілиної кімнати виходили на центр міста, тож на Новий Рік під звуки вибухів салютів родина збиралася біля них дивитися на шоу ― а тепер під ці звуки тікали у коридор. Ліля не боялася за себе ― тільки за бабусю, життя якої почалося з Другої світової, а закінчувалося цією війною. Її батьки теж не надто перестрашилися ― вони не підтримували Україну.

Мама Лілі ― вчителька історії, українка, народжена в Росії. Вона виписувала атестати про завершення 9 класу під обстрілами. Тато ― столяр, що все життя прожив у Слов’янську і до міста має таку ж прив’язаність, як до старенької «Таврії». У родині завжди розмовляли російською, і вперше українську мову Ліля почула вже після звільнення Слов’янська у 2015 від організатора БУРу Юрка Дідули.

― Йшов вулицею назустріч і мовив щось на зразок «будь здорова, чорноброва». А я до того українську чула тільки з телевізора і на уроках у школі, академічну і не живу. Тож тоді трохи злякалася, ― пригадує Ліля.

Знайомство з Юрком стало її першим кроком до знайомства з Україною. Волонтери показали Лілі, що життя може бути інакшим.

Коли прийшов час обирати місто для навчання, Львів пріоритетом для дівчини не був ― мріяла про Харків. Та після суперечки з мамою вирішила з упертості поїхати до Львова ― вступила туди на філософський факультет. Провчившись рік, зрозуміла, що це не для неї. Тепер вивчає історію в Українському католицькому університеті.

Українську Лілі не відрізнити від львівської говірки решти студентів у вертепі. Вона так само природно вживає слова «канапки» й «шкари», знає напам’ять усі можливі колядки, хоча до переїзду заледве могла заспівати хоча б одну. Додому Ліля приїздить зрідка ― відстань бере своє, та й постійні суперечки через її погляди на винних у війні не вщухають. Тож на Схід вона їздить переважно з проектами ― такими, як «Вертеп».

Хата на краю села затягнута маскувальною сіткою, навколо ― порожньо. За металевими дверима прибудованого гаража зібралися розвідники. Обличчя закриті балаклавами, погляди тривожні ― до приїжджих з «великої України» тут не звикли.

На стінах ― фото Василя Стуса з вимогою посадити за грати Віктора Медведчука, портрет Степана Бандери і табличка «Обережно, міни!». У сусідній кімнаті рядочком лежать три міни на брезенті, поруч до стіни притулені автомати. На ялинці ― традиційні блискучі кульки і саморобні іграшки з презервативів.

Вертеп ― це власне актори та хор, що виконує колядки. Усе по-справжньому ― альти, сопрано, баси, хтось задає ноту, хтось вистукує ритм на барабані й дзвониках. Співають а капела, але відчуття, ніби навколо все наповнюється музикою ― у вільний час хористи й хористки співають у церковному хорі університету. Сам вертеп ― історія про народження Ісуса. За сюжетом Ірод і Чортиці, серед яких і Ліля зі Слов’янська, намагаються вбити малюка.

Смерть відмовляється виконувати наказ Ірода, натомість забирає його до пекла за скоєні злочини. Попередні вертепи мали більше політичної сатири, але й тут можна впізнати Путіна й ознаки російсько-української війни.

Військові дивляться виступ стримано, ба більше ― здаються наїжаченими. Та все ж коли вистава закінчується, аплодують і незграбно йдуть до спільного фото, тримаючи при собі зброю. Юрій, організатор вертепу, що грає одного з трьох східних Царів, мовчки спостерігає ― за п’ять років поїздок на Схід він навчився розпізнавати емоції і вдячність за вдаваним брезентом байдужості. Тож навіть у найбільш суворих помічає легку звологу очей ― особливо коли їх обіймають і кажуть коротке «дякую». Це ― його улюблений момент, коли вкотре озуміє: не дарма почав справу.

1200 кілометрів

«Вертеп на Схід» народився у Братстві УКУ ще до війни. Юрій Мурин прийшов до організації у 2011 році і за правилами мусив курувати один з проектів. Так він взявся за «Вертеп» і на початку 2012 організував поїздку до Одеської області. Взимку 2014 планували їхати у Донецьк, але ще до Нового року вирішили, що вертепу не буде ― багато учасників та учасниць поїхали на протести до Києва. Та 28 грудня керівництво УКУ запропонувало зробити вертеп для Майдану.

― У нас нічого не було ― 28 грудня ж! Ні людей, ні костюмів, ні сценарію, ні грошей. Ще й винні були б, якби не вдалося, ― пригадує Юрій загальне обурення.

«Разом з друзями він вийшов на перекур ― через нервовість ситуації переводили все на сміх. І от хтось недбало кинув: „А Яник був би Іродом“. Гурт засміявся, та той жарт мимохідь виявився початком вертепу. «

Наступного дня Юрій зустрівся з Мар’яною Савкою, а вже за три дні вони мали готовий сценарій з Іродом-Януковичем і Царями-лідерами партій. Після трьох днів репетицій ― перший виступ у Львові, плацкартний потяг і, зрештою, виступ на сцені Майдану.

― Уже на сцені телефон розривався від повідомлень, бо знайомі дивилися у прямому ефірі, ― пригадує Юрій несподіваний успіх проекту, створеного за кілька днів. ― Наступного року ми вирішили підтримати хлопців на Сході.

Перша поїздка була короткою ― тільки Слов’янськ і Краматорськ, кілька виступів для жертводавців УКУ в Києві. Наступного року організатори познайомилися з харківською волонтеркою Ольгою Різніченко ― це стало початком поїздок на фронт. Тогорічне Різдво вони провели у дорозі від Станиці Луганської до Маріуполя.

Поїздки 2016–2017 року були найбільш небезпечними. У 2017 році автобус вертепу обстріляли на «Дорозі життя». Її довжина ― усього два кілометри, але навколо ― відкритий степ. Їхали ввечері, після виступу у військових, і чутно було, як вилітають снаряди. Посеред порожньої дороги автобус на півсотні людей з вимкненим світлом здавався ротаційним транспортом військових.

Юрій пригадує, що тоді ніхто не розумів, що відбувається. Натомість військові, від яких щойно поїхав вертеп, перехопили розмову окупантів і, почувши про прицільний вогонь, вистрілили ― так вони виказали власні позиції і переманили вогонь на себе. Автобус проскочив.

― Страшно, але хтось мусить це робити. Багато людей на мирній території не відчувають війни, але важливо, щоб про неї не забували. Так, ми наражаємося на небезпеку, але військові наражаються ще більше. Ми мусимо робити щось для спільної справи тут, якщо не зі зброєю на фронті, ― пояснює Юрій

Після спільної ночівлі у військових, спільного холоду, польової кухні і вечірніх інструкцій на випадок обстрілу волонтери й волонтерки вертепу відчувають війну інакше.

«Виступи ― це завжди вишиванка поверх термобілизни і часто хустка поверх пуховика. Сцена ― і столова військових, і старі будинки культури, і в закинуті заводи, і полігони.»

Іноді Юрієві й студентській організації «Україна ― єдина», що працює над вертепом, хочеться все кинути, але врешті вони бачать результат. Найдорожче ― реакція глядачів після останньої колядки. Військові, часто відірвані від мирного життя, впізнають в учасниках і учасницях вертепу своїх рідних і цінують, що заради півгодинного виступу кілька десятків людей долають у свята більше тисячі кілометрів замість того, щоб бути з власною родиною. Вони плачуть, обіймаються або ж мовчки відвертаються, щоб ніхто не помітив розчулення ― але всім усе зрозуміло.

Двадцять чотири кілометри

За біблійною легендою, східні царі принесли Ісусові в дар золото, ладан і миру. Юрій, Павло і Богдан, що грають їх у вертепі, вивантажують з автобусу утеплювач, чоботи й медівники ― це їхня гуманітарна допомога добровольцям. Дари із Заходу.

Від військової бази під Мангушем до Азовського моря ― 10 хвилин ходу. Вертеп кілька років поспіль виступав тут, але цьогоріч виходить на сцену місцевого будинку культури.

Доброволець Центр* на виступі вертепу не плакав. Він разом з хлопцями мовчки слідкував за тим, як Ірод з Чортицями намагається вбити Ісуса, а сам думав про власного сина і про полеглих побратимів. Війна змінила його ― за останній рік він на власні очі бачив і початок, і закінчення людського життя.

Центр прийшов на війну у 2015 році у ЗСУ, та вже за рік перейшов у добровольчий батальйон. Цьогоріч добровольців вивели з окопів, та свою базу вони не полишили ― так само тримають оборону в регіоні, але почали ще й займатися культурними проектами. Наприклад, організували в Маріуполі фестиваль колядок.

― Звертають увагу переважно про Маріуполь, бо це велике місто. Але варто залучати і менші міста, адже там живуть тисячі людей, ― пояснює Центр таку зміну. ― Вони мусять зрозуміти, що Україна в їхніх руках. Не треба звалювати проблеми на владу ― месії там немає.

База добровольчого батальйону ― триповерховий колишній санаторій. На дверях кожної кімнати наліпка з гаслом підтримки української армії або ж супроти ворога. На стінах коридорів ― дитячі малюнки, передані волонтерами. Нерівні тремтячі лінії, дзеркально написана літера «Я», багато знаків оклику і «ми на вас чекаємо» ― такі ж малюнки заліплюють стіни в кожній військовій частині. Вони ― частина подяки й надії, яку так важливо відчувати на війні.

― Для продовження будь-якої справи необхідно знати, що комусь це потрібно, ― каже Центр. Ми сидимо в штабі ― м’які дивани, різьблені крісла, дипломи і прапори на стінах. ― Якби нікому більше не треба була б Україна, ми вже давно поїхали б за кордон, щоб нас тут, як псів, не перестріляли.

На базі мінімальні умови комфорту. Та все ж є гарячий душ і туалет для кожної кімнати окремий, а не у хиткій будці на вулиці. Коли Центр має час, їздить до родини в Мангуш ― це 15 хвилин на авто. Так само зробив цьогоріч на Святвечір ― то було їхнє перше спільне Різдво. Спершу, звісно, відсвяткував з хлопцями на базі: волонтери з Хмельницького привезли через усю країну кутю, капелан приїхав з дітьми, що заколядували.

Але таким Різдво на війні буває далеко не завжди.

― Святвечір без сім’ї― це відчуття самотності. Та ми можемо створити тут затишок. У 2015–2016 до нас під кулями приїжджали волонтери ― вони проживали Різдво в бліндажі й підвалі разом з нами, замість того, щоб бути з родиною. Бо знали, що присутність завтра вже не матиме того значення, ― пригадує доброволець.

До війни Центр сприймав Різдво хіба що як «червоний день календаря» ― черговий привід зібратися. Тільки на Донбасі він дізнався про західноукраїнські традиції. Каже, що дух свята тепер такий, що до нього можна заледве не торкнутися. Місце для Бога на Різдво з’явилося саме в окопах.

― Те, що відбувається на війні, не сумісне з Богом. Але наша кінцева мета ― захистити людей від антилюдського. Ми на власній землі ― тому й смерть наша інакша. І ми робимо добру справу навіть тоді, коли вбиваємо. ― За вікнами ніч: жодного вогника, жодного звуку. Зазвичай добрі й веселі очі Центра опускають погляд додолу.

І коли він дивиться на вертеп, то думає про народження свого сина. Думає про те, що на сцені, нехай і не по-справжньому, народжується людина, яка потім буде ладна померти за власні слова. Врешті, думає про те, скільки його побратимів і посестр загинули на цій війні, але смерть усе одно не здолала їхньої справи. Людина без віри на війні ― ніщо. Навіть якщо це не віра в Бога.

Різдво на війні означає дещо більше, ніж просто народження Ісуса і його перемогу над Смертю.

Центр пригадує, що раніше ці свята в окопах дратувати ― хотілося якнайшвидше перемогти. Натомість тепер ще одне Різдво на війні означає стійкість проти ворога. Означає: «ми ще тут, ми тримаємося» ― з року в рік. Нагадує: є речі сильніші, ніж смерть.