СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПапа Лев XIV видав Апостольський лист про священство
Побачив світ Апостольський лист «Вірність, що творить майбутнє» про ідентичність і роль священника, приурочений до 60-річчя декретів «Optatam totius» і «Presbyterorum Ordinis» Другого Ватиканського Собору.
Вірність, що виявляється в смиренному служінні кожній людині, в постійному діалозі з Богом і Його людом через постійне формування, в братерстві між священниками та всією Церквою, в місіонерському та синодальному дусі, що долає будь-яку спокусу самопрославляння. Це деякі з пріоритетів, які Лев XIV хотів би бачити посиленими в житті священників, і які містяться в Апостольському листі «Вірність, що породжує майбутнє», підписаному 8 грудня і оприлюдненому в понеділок, 22 грудня 2025 року. Про це повідомляє українська редакція «Vatican News».
Приводом для цього є 60-та річниця декретів Другого Ватиканського Собору Optatam totius про священниче формування і Presbyterorum Ordinis про життя та служіння пресвітерів, документів, які вважаються «поворотним моментом у роздумах про природу і місію пастирського служіння» і які слід перечитати з новим поглядом, враховуючи те коріння, яке ніколи не слід втрачати з поля зору, наголошує Папа, а саме непорушний зв’язок між Христом і Церквою. Він висловлює побажання, щоб відзначення цих двох річниць породило «оновлену П’ятидесятницю покликань».
Необхідність цілісного формування
За словами Святішого Отця, зберігати живу пам’ять про ці два документи означає, перш за все, повернутися до голосу Святого Духа, Який від самого початку підтримує прагнення до цього пастирського покликання, «вільного і безкорисливого Божого дару». Папа заохочує підтримувати ініціативи постійного формування священників і наголошує на тому, що семінарії повинні бути «школою почуттів», яка повинна виховувати до такої стабільності, в якій кожна людська і духовна складова будуть добре інтегровані. Таким чином можна бути здатним до «справжніх стосунків з усіма» і «прийняти зобов’язання целібату та вірогідно проповідувати Євангеліє».
«Протягом останніх десятиліть криза довіри до Церкви, спричинена зловживаннями з боку представників духовенства, які наповнюють нас почуттям сорому і закликають до покори, — пише Лев XIV, — ще більше посилила наше усвідомлення необхідності цілісного формування, яке б забезпечувало зростання і людську зрілість кандидатів у священники, поряд із насиченим і глибоким духовним життям. Тема формування є також центральною, щоб впоратися з явищем тих, хто через кілька років або навіть десятиліть залишає служіння. Цю болючу реальність, насправді, не слід тлумачити лише в юридичному ключі, вона вимагає уважного і співчутливого погляду на історію цих братів і на численні причини, які могли привести їх до такого рішення. І відповідь, яку слід дати, — це насамперед оновлені зусилля у сфері формування».
Пастир не повинен бути самотнім
Папа дуже наполягає на спокусі самореферентності, якої слід уникати, оскільки сенс священничого покликання завжди має характер стосунків. «Жоден пастир не існує сам по собі!» — наголошує він, підкреслюючи: «Це ніколи не є лише індивідуальний шлях, він зобов’язує нас піклуватися одні про одних. Ця динаміка є завжди новим ділом благодаті, яка охоплює нашу крихку людську природу, зцілюючи її від нарцисизму та егоцентризму. З вірою, надією і любов’ю ми покликані щодня ступати на дорогу слідування за Господом, покладаючи на Нього все наше уповання. Сопричастя, синодальність і місія не можуть бути реалізовані, якщо в серцях священників спокуса самореферентності не поступається місцем логіці слухання і служіння».
Священниче братерство, як читаємо в документі, є не лише ідеалом чи гаслом, а «аспектом, над яким слід працювати з оновленою енергією». У цьому напрямку ще багато чого потрібно зробити, зазначає Святіший Отець. Він торкається конкретних питань: «від економічного врівноваження між тими, хто служить у бідних парафіях, і тими, хто здійснює служіння в заможних громадах», до соціального забезпечення на випадок хвороби та старості, яке в деяких дієцезіях чи країнах ще не налагоджене. «Взаємна турбота, — додає він, розглядаючи її як фундаментальну вимогу, — зокрема увага до найсамотніших і ізольованих співбратів, а також до хворих і похилих віком, не може вважатися менш важливою, ніж піклування про народ, який нам довірено».
Форми спільнотного життя
Папа також згадує про одну з небезпек, яка може зашкодити життю священника: самотність, «яка гасить апостольський запал і може спричинити сумне замикання в собі». Також з цієї причини, слідуючи вказівкам своїх попередників, Лев XIV висловлює побажання, «щоб у всіх місцевих Церквах зародилося оновлене прагнення вкладати зусилля і розвивати можливі форми життя у спільноті» для сприяння духовному та інтелектуальному життю і більш ефективної співпраці у служінні. «У період великої нестабільності всі рукоположені служителі покликані жити сопричастям, повертаючись до суттєвого і стаючи ближчими до людей, щоб берегти надію, яка втілюється в покірному і конкретному служінні. В цій перспективі, насамперед, служіння постійного диякона, на зразок Христа-Слуги, є живим знаком любові, яка не залишається на поверхні, а схиляється, слухає і дарує себе. Краса Церкви, що складається з пресвітерів і дияконів, які співпрацюють, поєднані одним і тим же запалом Євангелія і увагою до найбідніших, стає світлим свідченням сопричастя», — читаємо в документі.
Цінування багатства харизм
Папа рекомендує пізнавати, цінувати та підтримувати дияконат. Він зазначає, що це «непомітне, але надзвичайно важливе служіння». Так само, йдеться далі в Апостольському листі, слід цінувати роль мирян у повністю синодальній переспектиків. У цьому контексті звучить заклик вживати в усіх Церквах «відповідних заходів», щоб священники могли дедалі краще ознайомитися з Кінцевим документом Синоду. «Щоб дедалі краще реалізовувати еклезіологію сопричастя, — наголошує Лев XIV, — необхідно, щоб служіння священника виходило за межі моделі виключного лідерства, яка визначає централізацію душпастирського життя і покладення всієї відповідальності лише на нього, прагнучи до дедалі колегіальнішого керівництва у співпраці між священниками, дияконами та всім Божим людом, у тому взаємному збагаченні, яке є плодом різноманітності харизм, пробуджених Святим Духом. Як нагадує нам Evangelii gaudium, богослужбове священство та уподібнення до Христа-Нареченого не повинні приводити нас до ототожнення сакраментальної сили з владою».
Спокуси ефектності та квієтизму
Священниче покликання, підсумовує Лев XIV, розкривається в радості служіння ближнім. Спостерігаючи за деякими тенденціями, що панують у сучасному суспільстві, насамперед за гіперсполученістю, Папа застерігає від подвійної спокуси: від ефектності як самоцілі, що часто супроводжується надмірним вихвалянням у медіа, та від «квієтизму», тобто, пасивного спокою. Євангелізація, за його словами, не вимірюється кількістю реалізованих проєктів, ані кількістю наданих послуг. З іншого боку, «ледачий і песимістичний» підхід також не є доречним. «У кожній ситуації, — закликає Святіший Отець, — священники покликані дати, через свідчення поміркованого і цнотливого життя, ефективну відповідь на великий голод справжніх і щирих стосунків, який спостерігається в сучасному суспільстві».
«Гармонію між спогляданням і дією слід шукати не у поспішному застосуванні оперативних схем чи у простому врівноваженні діяльності, а приймаючи як центральний елемент служіння пасхальний вимір. Беззастережна самопосвята, у будь-якому випадку, не може і не повинна означати відмову від молитви, навчання, священничого братерства, а навпаки, стає горизонтом, в якому все охоплюється тією мірою, якою спрямоване до Господа Ісуса, що помер і воскрес заради спасіння світу», — нагадує Лев XIV.
Фото: Департамент інформації УГКЦ. Блаженніший Святослав, Отець і Глава УГКЦ, уділяє Святе Таїнство Священства Валенту Рубасі, майбутньому військовому капелану, 15 серпня 2025 року.Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
