СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПапа Франциск: Прикрості в житті священика — це нагода наблизитися до Отця
У своєму житті священики можуть переживати різні прикрощі, але їхнє покликання полягає в тому, аби, досвідчивши примирення, примиряти інших. На цьому наголосив Святіший Отець у своєму зверненні до священиків Римської дієцезії, яке їм зачитав кардинал Анджело Де Донатіс.
«Прикрості в житті священика» — такою є тема роздумів Папи Франциска, якими він поділився зі священиками Римської Дієцезії, що зібралися на покутниче богослужіння в папській базиліці святого Івана на Латерані в четвер, 27 лютого 2020 року. Папське звернення зачитав священикам кардинал Анджело Де Донатіс, Вікарій Папи для Римської дієцезії, оскільки Святіший Отець, як повідомив Ватиканський прес-центр, не зміг прибути на цю зустріч внаслідок легкого нездужання.
Роздуми, до яких спонукали зустрічі з духовенством
На початку свого послання Єпископ Риму зауважує, що ці роздуми ґрунтуються на його зустрічах і розмовах з різними священиками й семінаристами, але не стосуються якоїсь конкретної ситуації. Папа додає також, що незважаючи на тему послання, більшість священиків, яких він знає, задоволені своїм життям і служінням, ставлячись до прикрощів як до частини життя.
Наступник святого Петра наголошує, що дивитися в обличчя прикрощам допомагає священикам усвідомлювати власну людськість, пам’ятаючи, що вони «не покликані бути всемогутніми», а усвідомлювати себе грішниками, що отримали прощення й місію.
«Дозвольмо, щоб також і ці „прикрості“, вказували нам шлях до більшого поклоніння Отцеві й допомогли наново досвідчити силу Його милосердного помазання. (пор. Лк 15, 11–32)», — додає він.
Перша причина прикрощів: проблеми віри
«Ми сподівались, що це Він», — посилаючись на цей вислів, який пролунав з уст Христових учнів по дорозі до Емаусу, Папа Франциск зазначає, що причиною їхньої прикрості була невиправдана надія. «Але потрібно замислитись, чи Господь нас розчарував, чи це ми переплутали надію з власними очікуваннями», — зауважує Папа, наголошуючи, що християнська надія не розчаровує. «Надіятися не означає переконати себе, що все піде краще, а що все, що відбувається, має смисл у світлі Пасхи, — пояснює він, — Але для того, аби надіятися по-християнському, потрібно, як писав святий Августин в листі до Проби, жити життям справжньої молитви. Бо таким чином можна навчитися розпізнавати очікування й надії».
Відкритість у стосунках з Отцем
Папа Франциск наголосив, що ми часто відчуваємо прикрість, бо незадоволені своїми стосунками з Богом, що, в свою чергу, випливає з того, що ми нещирі перед Ним. Справжній протест зрілої людини, за його словами, — це не протест проти Бога, а перед Ним, бо народжується в довір’ї до Нього.
Пояснюючи відмінність між очікуваннями й надією, Наступник святого Петра зазначає, що надія народжується тоді, коли людина визнає свої обмеження та розуміє, що не все залежить тільки від неї. Надія священика, за його словами, ґрунтується на обітниці Бога в день ієрейських свячень про те, що його життя буде повним, матиме смак Блаженств, нелегким, але гарним. Життя має смак тому, що досвідчуємо Пасху, а не тому, що все йде так, як ми хочемо.
Друга причина прикрості: проблеми з єпископом
Святіший Отець зауважує, що не варто звинувачувати в усіх проблемах настоятелів, бо це — кліше, що не має підґрунтя. За його словами, всі мають більші чи менші недоліки й обмеження, але вони стають очевиднішими, коли людина виконує відповідальне служіння. Папа зазначає, що проблема не полягає в існуванні розбіжності думок стосовно проблем управління чи душпастирських стилів, а в тому, що не приймають тих, хто має відмінну думку. Він підкреслює, що в своєму «Статуті» святий Венедикт радив абатові, перед тим як прийняти важливе рішення, радитися зі всією спільнотою, включно з наймолодшими. Святий Венедикт, як наголошує Папа, не ставив під сумнів авторитет, бо саме абат повинен відповідати перед Богом за провід монастиря, але в своєму рішенні він повинен бути «поміркованим і справедливим».
Третя причина почуття образи: проблеми між нами
Вселенський Архиєрей зазначив, що останніми роками фінансові й сексуальні скандали завдали удару авторитетові священиків. Звідси випливає тенденція до погіршення взаємостосунків та до підозр. У контексті скандалів з’являється також спокуса сприймати Церкву як місце, зарезервоване для безгрішних, а той, хто помилився, повинен відійти. Папа закликає уникати фальшивих концепцій войовничої Церкви в так званому «церковному пуританізмі», що Наречена Христа є полем, на якому до другого пришестя Христа росте пшениця і кукіль.
Папа Франциск підкреслив, що в атмосфері недовіри одні до одних важко будувати тривалі й міцні взаємини. І мова не йде про самотність, бо християнська самотність, за його словами, є благословенням, якщо вона є нагодою перебувати з Отцем.
Різні форми ізоляції
Єпископ Риму зазначив, що ще однією проблемою душпастирів є ізоляція, що відрізняється від самотності. Ізоляція вказує не так на зовнішні обставини, як на внутрішній стан священика. Папа вказав на три форми ізоляції: починаючи від найглибшої до зовнішньої, тобто видимої.
Глибока форма ізоляції, за його словами, — це ізоляція від благодаті, коли священика поглинає світськість, коли він тільки «знає» про віру, але не живе нею.
Друга форма ізоляції — це відмежування від історії Божого люду. В цьому випадку душпастир вважає, що все починається й завершується на ньому. Він нездатний продовжувати те добро, яке започаткували інші перед його приходом.
Третя форма ізоляції — це відмежування від інших, що вказує на нездатність налагоджувати довірливі стосунки з іншими. Коли людина ізольована, їй здається, що її проблеми непереборні й що ніхто не може її зрозуміти та їй допомогти. «Хто затаює свої гріхи, той не матиме щастя-долі, а хто, признавшись у них, їх покине, той зазнає ласки» (Прип 28, 13), — процитувавши ці біблійні слова, Єпископ Риму зазначив, що диявол не хоче, аби людина ділилася своїми проблемами, тому важливо мати доброго духовного провідника, здатного супроводжувати на духовному шляху.
Папа додав, що в ізоляції, в спільноті без єднання не зароджується співпраця, а суперництво, а тоді виникає бажання отримати визнання, відсутня радість святості, розділеної з іншими.
Провідники, здатні вказати на джерела солодкої води
На завершення Святіший Отець пригадав уривок із старозавітної Книги Виходу, в якому ізраїльський народ після триденної мандрівки пустинею без води, прибув до Мери, де була вода, але не міг втамувати спрагу, бо вода була гіркою. Тоді народ почав нарікати на Мойсея, який звернувся з молитвою до Бога й Він перетворив гірку воду на солодку. (пор. Вих 15, 22–25). Папа зазначив, що Божий люд знає своїх пастирів і супроводжує їх молитвою.
«Додаймо до їхніх молитов також і наші, — закликав Наступник святого Петра, — і просімо Господа перетворити наші прикрощі в солодку воду для Божого люду. Просімо в Господа, аби дарував нам здатність розпізнавати те, що завдає нам прикрості, щоб ми, таким чином, дозволили перетворити себе й були примиреними людьми, що примиряють, умиротвореними, що умиротворяють, повними надії, які вселяють надію. Божий люд очікує від нас, аби ми були вчителями, здатними вказати на криниці солодкої води серед пустелі».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
