СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиПапа Франциск: через культуру самодостатності почуваємося нещасливими
«Ісус Христос — наша надія», — така тема циклу повчань, які Папа Франциск приготував на середові загальні аудієнції у Святому Році. Друга частина цього циклу «Життя Ісуса. Зустрічі» присвячена деяким зустрічам, описаним в Євангеліях. Четвертою такою зустріччю є зустріч з багатим чоловіком, про яку йдеться в 10-й главі Євангелії від Марка. В середу, 9 квітня 2025 року, катехизу поширила пресслужба Святого Престолу, адже ще триває період одужання Святішого Отця й зустрічі з прочанами не проводяться.
Дорогі браття і сестри, сьогодні ми зупинимося на ще одній зустрічі Ісуса, про яку розповідається в Євангеліях. Цього разу, однак, людина, з якою Він зустрівся, не має імені. Євангелист Марко представляє його просто: «якийсь чоловік» (10,17). Йдеться про людину, яка з юності дотримується заповідей, але, незважаючи на це, ще не знайшла сенсу свого життя. Він його шукає. Можливо, це той, хто не визначився до кінця, незважаючи на те, що виглядає як цілеспрямована людина. Справді, попри те, що ми робимо, чим жертвуємо чи досягаємо успіху, для того, щоб бути щасливим, дійсно важливим є те, що ми носимо в серці. Коли корабель має вийти з порту у відкрите море, а це може бути чудовий корабель, з прекрасним екіпажем, коли він не підніме баласт та якорі, які його утримують, він ніколи не зможе вирушити. Цей чоловік збудував собі розкішний корабель, але він залишився в порту!
У той час, коли Ісус ішов дорогою, цей один підбігає до Нього, стає перед Ним на коліна і запитує: «Учителю добрий, що мені робити, щоб успадкувати життя вічне?» (10,17). Звернімо увагу на дієслова: «що маю робити, щоб мати вічне життя». Оскільки дотримання Закону не дало йому щастя і впевненості у спасінні, він звертається до Вчителя Ісуса. Вражає те, що ця людина не знає лексики безкорисливості! Йому все здається заслуженим. Все є обов’язком. Вічне життя для нього є спадком, чимось, що отримується по праву, через ретельне дотримання зобов’язань. Та в житті, прожитому таким чином, нехай навіть і заради чогось доброго, яке місце може залишитися для любові?
Як завжди, Ісус виходить за межі видимого. У той час як цей чоловік виставляє перед Ісусом своє хороше резюме, Ісус сягає далі і зазирає всередину. Дієслово, яке вживає святий Марко, є дуже показовим: «заглянувши в нього». Саме тому, що Ісус дивиться всередину кожного з нас, Він любить нас такими, якими ми є насправді. Що він побачив усередині цієї людини? Що бачить Ісус, коли дивиться всередину нас і любить нас, незважаючи на нашу розсіяність і гріхи? Він бачить нашу вразливість, але також і наше прагнення, щоб нас любили такими, якими ми є.
Подивившись у нього, як каже Євангелія, Він «полюбив його» (10,21). Ісус любить цього чоловіка ще перед тим, як запросити його йти за Ним. Він любить його таким, яким він є. Любов Ісуса є безкорисливою: це повна протилежність логіці заслуг, якою керується ця особа. Ми по-справжньому щасливі, коли усвідомлюємо, що нас люблять саме так, безкорисливо, з благодаті. І це також стосується наших стосунків між собою: доки ми стараємося купити любов або жебрати прихильність, у таких стосунках ми ніколи не почуватимемося щасливими.
Пропозиція, яку Ісус робить цьому чоловікові, полягає в тому, щоб він змінив свій спосіб життя і взаємин з Богом. Бо Ісус визнає, що в ньому, як і в кожному з нас, є нестача. Йдеться про бажання, яке ми носимо в своєму серці, щоб нас любили. Існує рана, яку ми носимо в собі як люди, рана, через яку може пройти любов. Щоб заповнити цю нестачу, не треба «купувати» визнання, прихильність, схвалення; натомість треба «продати» все, що нас обтяжує, щоб зробити вільнішими наші серця. Не допоможе і далі збирати для себе, краще віддавати вбогим, зробити доступним, поділитися.
Врешті, Ісус запрошує цього чоловіка не залишатися самотнім. Він запрошує його йти за Ним, перебувати у зв’язку, жити в стосунках. Тільки так можна вийти з анонімності. Ми можемо чути своє ім’я лише в стосунках, в яких нас хтось кличе. Якщо ми залишаємося на самоті, ми ніколи не почуємо, як хтось звернеться до нас на ім’я, і ми будемо й надалі залишатися «якимось», анонімними. Можливо, сьогодні, саме тому, що ми живемо в культурі самодостатності та індивідуалізму, ми почуваємося більш нещасливими, бо більше не чуємо свого імені від когось, хто безкорисливо нас любить.
Цей чоловік не приймає запрошення Ісуса і залишається на самоті, бо баласт його життя тримає його в порту. Смуток — це знак того, що він не зумів виплисти. Іноді ми думаємо, що це багатство, а насправді це лише тягар, який нас гальмує. Надія полягає в тому, що ця людина, як і кожен з нас, рано чи пізно зможе змінитися і прийняти рішення вийти в море.
Сестри й браття, ввіряймо Серцю Ісуса всіх тих, хто сумує і не визначився, щоб вони відчули люблячий погляд Господа, Який зворушується, з лагідністю дивлячись всередину нас.
† Папа Франциск
