СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиОтець Андрій Максимович: Роль Церкви в розвитку суспільства
Ватиканський дипломат отець-доктор Андрій Максимович в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News наводить паралелі між деякими аспектами історичного розвитку Католицької Церкви та становленням української державності, вказуючи також на роль, яку може відігравати Церква у розвитку українського суспільства.
Що може бути спільного між становленням державності України та розвитком Католицької Церкви, як людської та Божої інституції? Замислитися над незвичним і цікавим порівнянням пропонує отець-доктор Андрій Максимович, багаторічний Ватиканський дипломат і працівник Державного секретаріату Святого Престолу, який дав інтерв’ю для радіо Ватикану Vatican News з нагоди відзначення 29-ї річниці незалежності України.
Кожна людина, яка глибинно переживає факт існування незалежної держави Україна і має причетність до важливої історичної місії реалізації її державності, намагається проводити якійсь власні паралелі на основі свого особистого суб’єктивного досвіду, пережитого в тих чи інших обставинах. Щось подібне хотів зробити і я, порівнюючи українську державність, процес її становлення та народження, із такою унікальною інституцією, якою є Христова Церква, чи в даному випадку, Католицька Церква.
Ми прекрасно розуміємо, що Католицька Церква від початку свого заснування Ісусом Христом у день П’ятидесятниці отримала чіткі орієнтири, чітку мету. Група перших християн була об’єднана єдиною місією, великими амбітними цілями, а саме лаконічним закликом Ісуса Христа: «Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи: христячи їх в ім’я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19). А це — євангелізація в дії. У цьому контексті бачимо, що еволюція Церкви була дуже своєрідною.
Перш за все, її схожість із Українською державою я бачу в тому, що була група людей, був народ Божий, названий християнами (вперше — у Книзі Діянь апостолів), але вони не мали своєї території. Так само й українці. Був народ, була культура, був етнос, цей народ мав всі атрибути державності, але не мав своєї держави, своєї території.
Пізніше Церква, християни, у своїй згуртованості набирають щораз то більшої ваги. Їхній голос чути по всіх околицях Римської імперії і їхня роль, їхній внесок стає дуже-дуже промовистим. Таким чином самі римські імператори визнали християн частиною тогочасного суспільства, дали їм офіційне визнання, легальний статус. І роль християнства як громадського руху набула окреслених форм впливу на тоді існуючу державу — спочатку на Римської імперію, потім на Східну Римську Імперію. Вплив і роль були настільки сильними, що християнам почали делегувати повноваження присутності у державних інституціях. А згодом і сама Церква перебрала на себе повноваження держави.
Отож, бачимо такі перевтілення (які, можливо, по-богословськи не до кінця правильно трактуються), але все ж таки преображення з громадського руху в державний формат існування. Так виникає Папська держава як така, окреслена навіть географічно всіма ознаками держави. Це була форма такого статусу в середньовіччі, що Церква, будучи релігійною інституцією, стала ще й паралельно державою. Це, відповідно, мало свій вплив на культуру, на цивілізаційні процеси, на архітектуру, на всі вияви людського та інтелектуального прояву і функціонування, на процеси, які почалися відбуватися, які, маючи зовнішні атрибути держави, вимагали згодом акцентування на внутрішні процеси, тому що, щоби будь-яка структура удосконалювалася, їй потрібна, перш за все, стійкість, внутрішній стержень, який творить її автентичний вимір.
Тому, проводячи паралелі між Католицькою Церквою, в даному випадку Ватиканом, як державою, становленням Ватикану як держави, чи його трансформації і зміни, які доводилося переживати, можемо, все ж таки, побачити схожі моменти із Україною.
Католицька Церква, зокрема держава Ватикан, вбачала спочатку зовнішні загрози у секуреляризаційних процесах, у становленні поряд інших держав, інших народів, які бажали незалежності, хотіли її встановити і розвивати. Вони, відповідно, почали виявляти до земного управління Церкви свої претензії, мовляв, Церкві, можливо, не слід фокусувати занадто багато уваги на свою земну владу, а зосередитися радше на внутрішньому і якісному вимірах її тому, адже її покликання не так земне, як Боже. Завдяки цьому в Церкві розпочалися почалися процеси внутрішньої дистиляції, тобто очищення.
Проведу паралель з Україною. Ми, будучи народом, не мали своєї державності. Багато поколінь поклали життя за державність, заради того, щоби вона існувала у тому вимірі, в якому ми її сьогодні бачимо. Ми маємо всі необхідні атрибути держави.
Найважливішим, як на мене, зараз є те, що у 29-ту річницю незалежності щораз то більше відчувається, що зовнішня загроза, у великій мірі, стала реальністю через те, що не було внутрішньої стійкості, внутрішнього хребта, монолітного виміру цієї державності. Тобто ми мали атрибути демократії, у нас еволюціонував шлях від диктатури партії, диктатури ідеологічного режиму, безбожно режиму. Пізніше ми почали на ембріональному рівні закладати маленькі цеглинки демократичних основ.
Продовжуючи, варто підкреслити, що Церква, а саме держава Ватикан, переживала дуже складні часи, коли у ній домінантним виміром був «ніпотизм», українською мовою перекладемо як «турбота про племінника», «турбота по близького родича». Офіційно керівники Ватиканської держави не мали прямих спадкоємців, адже не мали формату життя в родині. Натомість вони намагалися делегувати, влаштувати у державні структури Ватикану близьких родичів, потурбуватися про те, щоб дати якомога більше інструменталій, владних повноважень людям із близького родинного оточення.
У нас в Україні маємо також подібні явища. Там ніпотизм, а тут кумівство, яке стало таким атрибутом, що певний час ми навіть хизувалися тим. «Я, — мовляв, — ту чи іншу людину рекомендую, заохочую взяти на роботу тому, що це мій кум». Це було начебто гарантією недоторканості, гарантією якогось певного алібі, доброю потенційною складовою. Це було ознакою також і того, що той кум, чи взагалі кумівство як процес, забезпечить якийсь командний вимір, один одного «не кине», не підставить, можна буде за когось поручитися. Водночас, це створювало кругову поруку та інші відхилення, вади суспільства. Найбільшою вадою все-таки є корупційна складова — турбота про здорове кумівство, автентичне, що кумівство — це не просто привілей, а ще більша відповідальність. Якщо хтось з кимось є кумами, то вони один перед одним немов би мають відчувати ще більшу відповідальність в державотворенні, не можуть один одного підставити, не можуть дати нагоди, щоб хтось постраждав через якусь незаконну діяльність. Кумівство мало б бути солідарністю у спільній відповідальності. Ці явища, які нашому суспільству притаманні — чи кумівство чи сусідство паркан в паркан, — можуть стати підставою до не до кінця коректних державотворчих процесів.
Я думаю, ці еволюційні процеси, як у Церкві (Ватикані), так і в Україні, є багато в дечому подібними. І хоча Церква, яка хоч і не є демократичною за своєю суттю, все ж має форму, близьку до демократії — це плюралізм. Тобто багатоголосся і колегіальність в Церкві, у яких можуть висловлюватися як вірні, так і клерикальна частина суспільства — єпископи. На своїх засіданнях, синодах, соборах вони мають право голосу, право висловитися, тому що голос люду є голосом Божим.
Папа дуже часто наголошує на тому, що Церква, будуючи свій кістяк, свій стержень, повинна турбуватися про те, щоби рівень світськості у Церкві не заразив божественного виміру служіння Церкви.
Українському суспільству також, можливо, потрібен цей фактор справедливості. Фактично, якщо говорити про побудову держави, люди нічого іншого не хочуть від держави, як тільки дві речі: забезпечення справедливості — створити умови справедливого співжиття та функціонування економіки і побутового співжиття. Похідне від справедливості буде також рівноправ’я — щоб кожна людина почувалася, що держава має функцію справедливо регулятора. Держава має не лише дбати за справедливі закони без корупційної складової, способи виконання її норм, але їй також поручається, делегується суспільством функція саме справедливо регулятора, який дбає про потреби і розподіляє функції для всіх інших.
Тому в контексті еволюції як держави Ватикан, так і Української держави, я думаю, ми наближаємося до перехресного моменту, що для держави і для Церкви сьогодні дуже важливо побудувати справедливе суспільство. Церква, зокрема, має ще й іншу місію. Бо держава на тому й обмежується, щоб створити справедливість і з цього велика благородна місія буде вже виконана державними мужами. Перед Церквою, поруч із забезпеченням справедливості, стоїть ще й завдання будувати простір милосердя. Бо для Церкви основним наріжним каменем є милосердя, любов Божа, але, щоб до милосердя, до любові Божої дійти, потрібен інструментарій справедливості. Іван Павло ІІ любив часто говорити, що немає милосердя без справедливості. І тут схожі паралелі як в Українській державі, так і в державі Ватикан, чи в загальному в Католицькій Церкві, як такій.
Церква, безумовно, має великий вплив на суспільство. А яку роль може відігравати Католицька Церква у цей історичний момент розвитку Української держави, підтримуючи одночасно стосунки взаємної Незалежності і пошани одна до одної?
Думаю, що фактор незалежності і допомоги Церкви у побудові української незалежності, перш за все, повинен відштовхуватися від Соціальної доктрини Церкви. Це добре розроблена концепція Католицької Церкви, яка починається ще з папи Лева XIII і його енцикліки Rerum novarum про соціальну справедливість між роботодавцями і робітниками, про захист робітників і про гідність людини, насамперед. Концепція Соціальної доктрини Церкви є досить масштабною, глибоко розробленою, тому що цьому було присвячене не одне десятиліття. У її центрі є людина і гідність людського життя, гідність людської особи. Таким чином всі процеси, всі інструментарії, всі закони, норми нормативно-правова база функціонування суспільства, все повинно обертатися навколо людини, бути на служінні людині. Таким чином жоден закон, жодна норма не повинна обмежувати, дискримінувати людину, її право на життя, право на слово, право на сповідання релігійних переконань.
Існує таке відоме негласне гасло ватиканської дипломатії: «Ніколи байдужість, але завжди нейтральність». Католицька Церква має багато досвіду, як допомогти державі вибудовувати суспільство на основі норм справедливості, які допоможуть вирощувати здорове суспільство у державі. З цього приводу хочеться сказати, що Церква не може бути незалежною від держави і держава від Церкви. По суті, вони опікуються одною і тою самою людиною. Згідно Конституції, це структури, які одна одній не підлягають, структури, які існують паралельно. Але, природно, вони не можуть існувати на двох островах, тому що за об’єкт уваги вони мають людину: держава — своїми критеріями, Церква — своїми.
Найважливіший критерій — це рівноправні партнерські відносини, де держава відчуває роль і вплив Церкви у побудові етичного, справедливого, просвітницького суспільства, де щораз то більший наголос ставиться на вихованні, освіті, формації громадянина, на вихованні слухняного законові громадянина, який виконує закони, сплачує податки. Таким чином мінімізується криміногенна ситуація в тій чи іншій державі.
Я думаю, термін незалежність часто звучить не до кінця повноцінно. Що таке незалежність? Є один мудрий чоловік, який говорив про незалежність так: «Незалежний той, від кого нічого не залежить». Ми всі в тій чи іншій мірі від когось чи від чогось залежні. У дитинстві ми залежимо від батьків, від вчителів, залежимо в побуті від клімату, від їжі, від виховання, від середовища. Всі ми від чогось чи від когось залежні. Я особисто прихильник говорити про те, що фактор волі держави є не фактором незалежності держав від когось, від зовнішніх причин, але фактором свободи, віднайдення волі. Тому, можливо, в моєму розумінні ми святкуємо не 29-ту річницю Незалежності України, а 29-ту річницю віднайдення волі, утвердження свободи у державницьких її формах існування.
Розповідали мені мої приятелі, як вони одного разу відпочивали у Греції. Десь випадково вони побачили, що на зустріч їм ішов Михайло Горбачов, останній президент Радянського Союзу. Вони з ним познайомилися, підійшли поговорити, а він у них запитав, що вони святкують. Вони ж відповіли — День Незалежності! «А незалежність від кого?» — запитав Горбачов. Це дало їм нагоду задуматися.
Звичайно, йдеться про незалежність від Радянського Союзу, від інших агресорів, але практично, я думаю, більш позитивно, більш цілеспрямовано — не стільки незалежність, як відновлення волі і свободи. Бо, якщо ми будемо так триматися, ностальгічно оспівувати, що були залежними, були рабами, це все ж таки негативна ретроспектива. Я пропоную фокусувати увагу на позитивних концепціях, які б будувалися на внутрішніх речах.
Ми чітко розуміємо, що наша незалежність будеш сильнішою, коли буде воля і свобода всередині. Це, по суті, базові речі — чесноти і цінності, які ми називаємо гідністю. Чим більше держава буде на них фокусуватися, а Церква — допомагати в тому, щоби особа виховувалася з гідністю, тим краще. Гідність включає в себе, перш за все, самооцінку свого достоїнства, працю над собою, пошанування інших, пошанування себе і тих всіх чеснот, критерії яких формують людину, дають їй розвиватися до найвищого статусу, який може мати людина в християнстві — це синівство Боже. Роль Церкви полягає в тому, щоби громадянин утверджувався у волі й свободі, щоби зрештою втішався радісною уявою і статусом синівства Божого.
Завдання Церкви в суспільстві, як зазначив наш співрозмовник полягає в тому аби допомагати державі дбати про гідність людини та про дотримання її основних прав. Яку роль може відігравати Католицька Церква у період конфліктів?
Щодо України, дуже часто погляди українців, які відчували, що вони загрожені, погляди були спрямовані до Папи: як буде реагувати Папа, як буде реагувати зокрема Папа Франциск? Згадаймо ті складні обставини, коли Революція Гідності переросла у війну. Разом з тим, пам’ятаймо гасло ватиканської дипломатії: «Ніколи байдужість, але завжди нейтральність». Отож, за понтифікату Папи Франциска була розроблена одна ініціатива. Будучи нейтральним, розуміючи, що в правовому розумінні Ватикан залишається нейтральним, Папа також розумів не може бути нейтрально байдужим.
Ватикан почав реагувати. Папа Франциск, безпосередньо, ініціював через своїх радників, через своїх послів, через консультації з главами Церков, зокрема й нашими церковними достойниками, гарну ініціативу «Папа для України». У кожній католицькій парафії Європейського Союзу була ініційована збірка для України. Були зібрані мільйонів євро для допомоги України, а саме внутрішньо переселеним особам.
Таким чином, це — перша безпрецедентна історія, якої ще не було в історії Європи, щоб на заклик Папи всі парафії збирали кошти конкретно для якоїсь однієї цілі. Це був вимір солідарності. Це була така перша акція, власне, яка засвідчила небайдужість Папи до української проблематики.
Шкода, що залишився майже не зауваженим той факт, що коли Папа мав більш різко виступити, то не особисто Папа, але папський нунцій та інші папські представники з трибун ООН, де Ватикан має статус спостерігача, неодноразово заохочували дотримуватися всіх норм міжнародних договорів і виконувати всі міжнародні закони. Позиція Папи в цьому контексті теж була чіткою, вона була висловлена через його представників. Не з уст самого Папи, однак виступи його представників мали юридичну складову. Це були виступи, які можна віднайти в архівах і побачити та почути, як висловлювався устами нунціїв сам Папа. Ця позиція узгоджена і з дипломатії Святого Престолу.
Кожного разу, коли Папа бачить, що є спроби встановлення перемир’я, він дуже чутливо реагує і каже, що зараз крихка ситуація, крихкий стан, давайте зараз будемо молитися, посилювати молитви, щоби стан перемир’я став фактом, став дійсністю, щоб не було пострілів, не було вбитих, поранених, бо надія є. Надію треба плекати, вона помирає останньою.
Важко переоцінити цінність молитви. А коли до молитви за певний народ закликає Вселенський Архиєрей, то це не тільки об’єднує у молитві всіх християн світу, але й нагадує всім про іноді забуті проблеми страждання і конфлікти.
У Європі є така тенденція, що цей конфлікт на Сході України почали забувати. Наша українська дипломатія, політикум завжди старався цю тему піднімати у свідомості цілого міжнародного суспільства, щоб ця тема активізувалася, щоб не була забута. Тут ми маємо дуже гарний, ефективний інструмент для цього — це голос Папи. Під час благословень «Місту і світу» він періодично повторює про те, що треба молитися за Україну, бо там досі тліє чи розпалюється певними іскорками той конфлікт. Роль Папи є фундаментальною і дуже помічною, дружньою, приятельською рукою допомоги Україні. Сам факт, що Папа постійно пам’ятає про цю проблематику, допомагає, підбадьорює всіх українців у розбудові своєї держави і захисті її кордонів.
Розмовляла Світлана ДуховичЗа матеріалами VaticanNews
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
