СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиОтець Андрій Хім’як: не залишати людей наодинці зі своїм горем
«Найгірше — це самотність, коли ми залишаємося зі своїми труднощами, проблемами не почутими ніким», — зазначив в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News владика Андрій Хім’як, якого нещодавно призначили Єпископом-помічником Київської Архиєпархії. Пригадуючи перші місяці війни, він зазначив, що «це також був час дозрівання довіри до Бога, бо багато із священиків по-геройському пережили цей період окупації».
Для священника єпископське призначення — це завжди виклик, бо передбачає відповідальність за більшу паству та за інших священників. Ця відповідальність стає більшим тягарем в умовах, коли суспільство страждає від війни, коли постійно існує загроза людському життю та свободі, коли переосмислюються загальнолюдські цінності. Цієї осені в Українській Греко-Католицькій Церкві відповідальність духовного батьківства поставлено ще на трьох молодих єпископів, які будуть висвячені найближчим часом. Один з них — Андрій Хім’як, якого на початку листопада призначено єпископом-помічником Київської архиєпархії УГКЦ.
«Цю новину я прийняв з трепетом, тому що це новий виклик для мене як для священика в служінні господньому винограднику, — зазначив він в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News. — Нас в семінарії вчили, як бути священниками, дияконами, але нас ніхто не вчив, як бути єпископами, тому для мене, з одного боку, це є викликом, а з іншого боку, я пройшов певну школу, мешкаючи в одному домі з такими, на мою думку, велетнями нашої Церкви, як Блаженніший Любомир, Блаженніший Святослав і владика Богдан Дзюрах, який 12 років був моїм безпосереднім керівником». Певне хвилювання, як пояснив єпископ-номінат, йому допомагає долати довіра до Бога, яку плекає також через читання Святого Письма.
Щодо теперішніх обставин війни, владика Андрій зазначив, що вона, безумовно, є викликом для кожного українця, і багато людей в усьому світі переживає за цю війну, «бо сприймаємо її не лише як агресію Росії проти України, але й також у контексті духовної боротьби», як протистояння злу і брехні, що намагаються заволодіти світом.
Повний запис інтерв’ю із отцем Андрієм Хім’яком можна прослухати тут.
Час страждання та дозрівання довіри до Бога
Київська Архиєпархія охоплює м. Київ, Вінницьку, Житомирську, Київську, Черкаську та Чернігівську області. Ці терени були одними з перших, які постраждали від повномасштабного нападу російських військ. «24 лютого ми всі прокинулися від того, що почалися бомбардування, — пригадує владика Андрій. — О 05:05 я почув три перші гучні вибухи недалеко від нас. Це був Бориспіль і Бровари. Потім ми поїхали до собору на зустріч з Блаженнішим, і по дорозі бачили, як на Броварському проспекті горить військова частина».
Єпископ зазначив, що багато парафій Київської Архиєпархії розташовані в населених пунктах, які були окуповані на початку війни. «Не було легко ні священикам, ні вірним, — додав він, — деякі з них виїхали, деякі ховалися від бомбардувань. Але це також був час дозрівання довіри до Бога, бо багато з наших священиків по-геройському пережили цей період окупації».
Після звільнення від окупації ситуація в архиєпахії спокійніша, але, як зауважив єпископ-номінат, цей пережитий досвід спонукає до солідарності з Харківським, Донецьким та Одеським Екзархатами, частини яких до тепер переживають окупацію. З іншого боку, Київська Архиєпархія мусить дбати про своїх вірних, бо вони пережили важкі моменти війни і після деокупації «не все залишилося, як було до війни, і ніхто не залишився таким самим, яким був до війни». Мова йде не лише про зовнішні руйнування, але й руйнування в душах людей. «Я думаю, — зазначив він, — потрібен буде не один рік праці, особливо, з тими людьми, які пережили досвід війни, щоб їх духовно повернути до звичайного способу життя».
Матеріальна і духовна підтримка
«Перш ніж говорити з людьми про щось духовне, потрібно щоб вони не були голодними», — зазначив владика Андрій Хім’як, розповідаючи про допомогу постраждалим від війни в архиєпархії. Він додав, що разом з єпископом Степаном Сусом та з сестрами Служебницями Непорочної Діви Марії вони відвідували звільнені населені пункти на Чернігівщині, куди везли матеріальну допомогу. В архиєпархії активно діють осередки благодійних організацій «Карітас України» та «Мудра справа».
Другий вимір цієї супроводу людей в час війни, за його словами, — це духовна підтримка, особливо, тих людей, які пережили втрати в своїх родинах, чи мають родичів, які втратили здоров’я. Владика зазначив, що найперша допомога полягає в тому, щоб бути поруч, молитися разом, спілкуватися з ними. Кожна парафія архиєпархії по різному конкретизує цю спільну мету: деякі збирають родини загиблих, інші — родини тих, що воюють, «щоб разом перебувати в молитві, щоб не залишатися наодинці з теперішніми викликами». «Бо найгірше — це самотність, — підкреслив він, — коли ми залишаємося зі своїми труднощами, проблемами не почутими ніким. Тому ми потребуємо багато людей, не лише священиків і монахинь, монахів, але й також активних мирян, які би допомагали Церкві опікуватися тими людьми і допомогти простягнути їм руку допомоги і руку дружби в той час, коли нам треба єдності».
Церква і суспільство мусить почути молодь
41-річний єпископ-номінат Андрій Хім’як є одним наймолодших єпископів не лише УГКЦ, але й усієї Католицької Церкви. Його вік, безумовно, дозволяє йому краще розуміти переживання і духовні потреби молодих людей. «Мені здається, що тепер молодь переживає певну кризу авторитету — ділиться він, — тому що часто, насправді, бракує тих людей, слова яких могли би бути для них дороговказом чи законом. Тому, з одного боку, важливо щоб і Церква, і суспільство дарували такі авторитети для молоді, щоб вони могли на них взоруватися і щоб хотіли бути подібними на них. Я знаю, що для молоді таким був Блаженніший Любомир, який збирав великі групи людей, молодих людей, для того щоб просто з ними бути, ділитися тим, ким він є. Це стало спонукою для заснування молодіжної організації „Покоління Любомира“, яка хоче наслідувати його життєві постулати. Тому, сьогодні нам слід, з одного боку, бути самими собою, тобто бути правдивими, бути тими, хто живе так, як говорить; а з іншого, вміти чути молодих людей, тому що тепер наша молодь освічена і розумна, і їхній голос в суспільстві і в Церкві має бути почутий. Молодь слід розглядати як дозрілих людей, особливо тепер, коли вони в цей час війни беруть на себе відповідальність за відбудову нашої країни. Тому Церква мусить їх почути і вийти їм назустріч, на їхні потреби».
Владика Андрій зауважив, що, коли ми приходимо до лікаря, перед тим, як приписати нам ліки, він спочатку слухає нас. Так само і Церква повинна прислухатися до молодих людей, що молодь хоче від Церкви, щоб вона могла їм це запропонувати. Але певні моменти, такі як молитва і читання Божого слова, за його словами, залишаються незмінними, бо на них будується духовне життя. Тому важливо молитися разом з молоддю зрозумілою для них мовою, зрозумілими молитвами, і також вивчати Святе Письмо, «бо Боже слово — вічне, і на ньому будується все наше життя».
Передавати віру в родинах і пояснювати вчення Церкви
Ентузіазм, який відчувався в голосі єпископа-номіната, коли він говорив про молодь, спонукав поцікавитися, чи ця сфера буде однією з пріоритетних в його єпископському служінні. «Знаєте, я ще не відійшов від новини про призначення, ще не будував пріоритетів і ще не робив жодних заходів щодо майбутньої хіротонії, — відповів він. — Але, звичайно, ми розуміємо, що якщо Церква не буде наповнена молоддю і дітьми, то за кілька років вона буде порожньою. Тому дуже важливо, щоб, з одного боку, батьки і бабусі з дідусями передавали віру в своїх родинах, так як це було і в моєму випадку: мене навчили молитися не в церкві, а вдома мої батьки і моя бабуся. Необхідно, щоб люди не боялися свідчити Христа у своєму житті й передавати віру. А друга важлива річ полягає в тому, що молодь і діти повинні знати, для чого вони йдуть до церкви: не лише через те, що це традиція і Заповідь Божа, а щоб вони відчували потребу, бо сучасна людина не готова щось робити, якщо вона цього не розуміє».
Вдячність сім’ї за виховання до людяності
Пригадуючи про своє виховання і висловлюючи вдячність своїй родині, владика Андрій Хім’як зазначив: «Крім того, що вони навчили мене молитися, вірити в Бога і ходити до церкви, вони навчили мене певних таких засад, які я потім побачив в Блаженнішому Любомирові та які можна підсумувати в словах „бути людиною“. Особливо, на цьому наголошував мій батько, з яким я проводив більше часу, він завжди любив брати мене із собою і багато зі мною говорив. І він завжди заохочував мене бути з людьми правдивим, щирим, добрим, і тоді воно напевно буде повертатися від людей». Єпископ-номінат зазначив, що важливим для нього був також приклад його батьків, «які хоча і не мали вищої освіти, але вони були добрими людьми в житті і багато мене вчили, як робити добро іншим людям».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
