«Отче, в Твої руки віддаємо його духа»: проповідь Папи на похороні Венедикта XVI

ПРОПОВІДЬ

Святішого Отця Папи Франциска на похороні Венедикта XVI

(5 січня 2023 року, базиліка Святого Петра, Ватикан)

«Отче, в Твої руки віддаю мого духа» (Лк. 23, 46). Це останні слова, сказані Господом на хресті; можемо сказати — його останній подих, здатний підтвердити те, чим було позначене все Його життя: постійне вручення Себе в руки свого Отця. Руки прощення та співчуття, оздоровлення та милосердя, руки помазання й благословення, які спонукали Його вручити Себе також в руки Своїх братів. Господь, відкритий на історії, які зустрічав на Своїй дорозі, піддався гравіруванню Божою волею, беручи на Себе всі наслідки та труднощі Євангелія, аж до того, щоби побачити Свої руки проколеними задля любові: «Поглянь на мої руки», — каже Він Томі (Ів. 20, 27), а також кожному з нас. Поглянь на мої руки — проколені руки, які виходять назустріч і не перестають жертвуватися, щоби ми пізнали любов, яку Бог має до нас, та увірували в неї (пор. 1 Ів 4,16) [1].

«Отче, в Твої руки віддаю мого духа», — це заохочення та програма життя, що надихає та прагне формувати немов гончар (пор. Іс. 29, 16) серце пастиря, аж доки в ньому не пульсуватимуть ті самі почуття, що й у Христі Ісусі (пор. Фил. 2, 5). Вдячне посвячення себе служінню Господеві та Його народові, що випливає з прийняття повністю безкорисливого дару: «Ти належиш мені… ти належиш їм», шепоче Господь; «ти перебуваєш під покровом моїх долонь, під захистом мого серця. Перебувай у пригоршнях моїх рук і віддай мені твої руки» [2]. Це Боже сходження та Його близькість, спроможна вкластися в слабкі руки Його учнів, щоби живили Його люд і разом з Ним казали: прийміть і їжте, прийміть і пийте, це моє тіло, що приноситься у жертву за вас (пор. Лк. 22, 19). Цілковите synkatabasis Бога.

Молитовне посвячення, яке мовчазно формується та вдосконалюється на роздоріжжях і суперечностях, які пастир повинен долати (пор. 1 Пт. 1, 6–7) і сповнене довіри доручення пасти стадо (пор. Ів. 21, 17). Як Учитель, він несе на собі втому заступництва та виснаження помазання задля свого народу, особливо там, де доброта повинна боротися, а братія бачить загрозу своїй гідності (пор. Єв. 5, 7–9). У цій зустрічі заступництва Господь породжує лагідність, спроможну зрозуміти, прийняти, надіятися та підноситися понад нерозуміння, яке це може викликати. Невидима і невловима плідність, яка народжується з усвідомлення того, в які руки вкладено довіру (пор. 2 Тим. 1, 12). Молитовна й адораційна довіра, спроможна інтерпретувати дії пастиря та пристосовувати його серце та його рішення до Божих часів (пор. Ів. 21, 18): «Пасти означає любити, а любити означає також бути готовими страждати. Любити означає: давати вівцям справжнє добро, поживу Божої істини, Божого слова, поживу Його присутності» [3].

Це також посвячення, підтримуване розрадою Святого Духа, Який завжди випереджує його в місії: у захопливому старанні переказувати красу та радість Євангелія (пор. Ап. нап. Gaudete et exsultate, 57), у плідному свідченні тих, хто як Марія, різними способами залишаються біля підніжжя хреста, в цьому болісному, але міцному мирі, який не атакує і не підпорядковує; і в надії, впертій, але терпеливій, на те, що Господь сповнить Свою обітницю, як обіцяв нашим батькам і Своєму потомству навіки (пор. Лк. 1, 54–55).

Також і ми, міцно поєднані з останніми словами Господа та свідченням, яким було позначене Його життя, хочемо як церковна спільнота йти Його слідами та ввірити нашого брата в руки Отця: нехай же ці руки милосердя зустрінуть його світильник палаючим з єлеєм Євангелія, яке він поширював і свідчив протягом свого життя (пор. Мт. 25, 6–7).

Святий Григорій Великий наприкінці «Книги пастирських правил» заохочував і напоумляв приятеля надати йому наступний духовний супровід: «Серед бурь мого життя мене втішає уповання на те, що ти підтримуватимеш мене на плаву колодою своєї молитви, а якщо тягар моїх провин придавить і принизить мене, ти підтримаєш мене своїми заслугами та підведеш». Це усвідомлення пастирем того, що він не може сам нести те, що в дійсності ніколи не зміг би витримати сам, а тому вміє ввірятися молитві та піклуванню народу, який йому був ввірений [4]. Це вірний Божий люд, згуртувавшись, супроводжує та ввіряє життя того, хто був його пастирем. Немов євангельські жінки при гробі, ми прибули сюди з пахощами вдячності та єлеєм надії, щоби ще раз виявити йому любов, яка не втрачається; хочемо зробити це з тим же помазанням, з тією ж мудрістю, делікатністю та посвяченням, якими він зумів обдаровувати нас протягом свого життя. Хочемо сказати разом: «Отче, в Твої руки віддаємо його духа».

Венедикте, вірний дружбо Нареченого, нехай же твоя радість буде досконалою, коли остаточно й навіки почуєш Його голос!

† Франциск