СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«На війні моляться всі, навіть ті, хто вважав себе атеїстом», — боєць
Близькість смерті змінює сприйняття реальності, кажуть військові і священники.
Навіть затятий атеїст стає на війні віруючою людиною. Постійна небезпека смерті, відповідальність за свого бойового друга заставляє переосмислити життєві цінності. Про це у матеріалі Галини Терещук для «Радіо Свобода».
Львів’янин Юрій неодноразово був у зоні бойових дій, але кулі його оминали. Смерть бачив зблизька, це цілковито змінило його ставлення до життя.
Юрій прийшов в армію, вважаючи себе віруючою людиною, але не фанатичною, почасти богослужіння у церкві видавались йому надто довгими. Але війна, каже, змінила не лише його, але й офіцерів, які були далекі від віри. Вони сивіли на очах.
«У військовій частині були деякі люди, які казали, що байдужі. Так вони казали, що до релігії байдужі. Але потрапивши у зону ООС, почувши запах смерті вживу, це змінює свідомість людини» (Юрій, боєць).
«На війні моляться всі, навіть, хто ніколи цього не робив і вважав себе атеїстом, — поділився своїми відчуттями український боєць. — У військовій частині були деякі люди, які казали, що до релігії байдужі. Але потрапивши на війну, почувши запах смерті вживу, це змінює свідомість людини. Смерть ходить від життя недалеко, вона зовсім поруч. Лише у світському житті ми цього не бачимо, не задумуємось. А коли все відчуєш на власний присмак, на власні очі побачиш, відчуєш кожною точкою свого тіла, з яким відбуваються на війні страшні речі, то цілком змінишся».
На шиї у Юрія — вервечка. Загалом має їх чотири. Усі передали люди з різних містечок. «Це настільки сильною робиться віра, ці всі вервечки люди освячували для нас, — розповідає чоловік. — Зі мною служив хлопець із Києва, дуже модний, такий навіть мажорний. Просив, мовляв, дай мені вервечку. Я ніколи від нього цього не очікував. На війні є дві крайності — життя і смерть, починаєш вірити лише у Бога, бо крім тебе і Бога ніхто тобі не допоможе…».
Війна відкриває суть людини
Війна — це як лакмусовий папірець, одразу видно суть кожної людини, яка вона насправді з себе, що коїться у її серці. Про це говорить отець УГКЦ Тихон Кульбака, який 12 днів перебував у полоні у сепаратистів. Він, хворий на цукровий діабет, був позбавлений ліків, переніс діабетичну кому. І залишився живий, каже, завдяки молитві і вірі. Тричі отця вели на імітований розстріл. У полоні став ще сильнішим у своїм вірі. За словами священика, війна цілковито перевертає життєві цінності.
«Бабця і мама казали, що треба ходити до церкви. Але людина не розуміла, що у цій церкві шукає, просто виконувала побожну гарну традицію — ходити у церкву. А там, на війні, вони по-новому знаходять Христа» (Тихон Кульбака)
«Якщо у людині було маленьке зернятко віри, то розростеться велике дерево віри. Якщо того не було, то якийсь інший вакуум, але в душі вакууму не буває — там або Господь, або ворог, зло. Багато капеланів кажуть, що дійсно на війні відбувається багато моментів навернення, коли людина була вихована у вірі, бабця і мама казали, що треба ходити до церкви. Але людина не розуміла, що у цій церкві шукає, просто виконувала побожну гарну традицію — ходити у церкву. А там, на війні, вони по-новому знаходять Христа, починають з ним будувати нові стосунки. Це чудово», — говорить отець Тихон.
Відомі випадки, що бійці, які приїздили із зони ООС на відпочинок додому, брали шлюб у церкві з дружиною, з якою вже прожили не один рік і навіть виховують діток. І не тому, що так треба, бо на війні зрозуміли, наскільки це важливо для жінки, дітей, для міцної родини загалом.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
