СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиМитрополит Борис Ґудзяк: спілкування з Богом і з ближнім — матриця нашої стійкості
В інтерв’ю для ватиканських медіа митрополит Борис Ґудзяк підбиває підсумки діяльності Філадельфійської архиєрапхії за останній рік і розповідає про результати роботи фонду «Зцілення ран війни», який від початку повномасштабної війни спрямував $12 млн на допомогу Україні та біженцям у Європі. Ієрарх розповідає про відвідини єпархій в Україні, підкреслюючи стійкість і солідарність людей. У розмові йдеться також про психічне здоровʼя та про та роль Церкви у плеканні внутрішньої сили в часи війни.
«Коли ми є людьми воскресіння, коли даємо життя, плекаємо й захищаємо його, то ми є життєдайними», — зазначає в інтерв’ю для ватиканських медіа Філадельфійський митрополит УГКЦ владика Борис Ґудзяк. Архиєпископ аналізує річний звіт Філадельфійської архиєпархії, розмірковує над тим, як українцям за кордоном зберегти своє коріння, відкриваючись також на місійність, а також розповідає про свої відвідини України минулого літа і ділиться думками про внесок Церкви у дбання про ментальне здоров’я людей, що страждають від війни. Про це пише українська редакція «Vatican News».
Прозорість і життя архиєпархії
«Я вважаю, що прозора система, коли відкриті двері, відкриті вікна і відкриті книги, творить довіру і єднає людей», — підкреслює наш співрозмовник, коментуючи публікацію двомовної брошурки під назвою «Річний звіт Філадельфійської архиєпархії 2025–2026». За сім років, відколи владика Борис очолює Філадельфійську архиєпархію, вони вже видали чотири таких звіти. Мета цих звітів — забезпечувати поінформованість вірних. «Люди знають, що відбувається, які є перспективи. Також вони розуміють, який фінансовий стан, які наші проблеми. Ми стараємося про ці речі говорити прямо, чітко», — пояснює він.
У документі наведено детальну статистику щодо життя архиєпархії та душпастирського служіння. За оцінками митрополита, в Америці мешкає приблизно 400 тисяч хрещених греко-католиків, із яких приблизно 55 тисяч є практикуючими вірними. Безпосередньо у Філадельфійській архиєпархії зареєстровано близько 12 тисяч вірних. Водночас владика Борис зауважує, що чимало людей, зокрема новоприбулих з України, з різних причин — як-от вагання чи невизначений статус документів — поки що не подають своїх даних.
Сьогодні архиєпархія об’єднує 64 парафії, де служать 50 діючих священників. Окрім активного духовенства, в архиєпархії є 11 священників-пенсіонерів, а також на емеритурі перебуває вислужений митрополит Стефан Сорока.
Окрему увагу в звіті приділено стратегічному плануванню. Архиєпархія, яка тривалий час перебувала в фінансовому дефіциті та відчувала брак душпастирів, змогла вирівняти ситуацію. Покращився не лише числовий, а й якісний та інтелектуальний склад духовенства. «Протягом сорока дев’яти років у нашій архиєпархії ніхто не захищав докторської дисертації. За останні три роки ми вже мали два захисти, до нас долучився один отець-доктор, і зараз маємо трьох докторантів, які пишуть праці на дуже актуальні теми», — ділиться владика Борис.
У звіті також представлено роботу гуманітарного фонду «Зцілення ран війни», заснованого спільно всіма чотирма єпархіями митрополії. Завдяки цій ініціативі вже спрямовано понад 12 мільйонів доларів на реалізацію більш ніж 300 проєктів. Допомога охоплює не лише різні куточки України, а й підтримку біженців у Польщі, Італії та Франції. «І не всі люди в нашій архиєпархії про це все знають, — зауважує митрополит. — Тому ми хочемо їм про це донести. Ну і, очевидно, ми запрошуємо до участі, ми нагадуємо: приходьте на зустрічі планування». Він додає, що без зустрічей, без таких звітів, без дискусій і конференцій парафії лишаються «немовби окремими острівцями в якомусь архіпелагу», і нема спроможності діяти разом. Тому для Філадельфійського митрополита важливо, з одного боку, сприяти співпраці між парафіями архиєпархії, а з іншого боку, підтримувати звʼязки з римо-католиками та з іншими конфесіями, а також з ширшим американським суспільством.
Вихід за межі своєї «бульбашки»
Водночас, аналізуючи пройдений шлях, митрополит Борис звертає увагу на глибокий внутрішній виклик, який стоїть перед українською громадою та Церквою в діаспорі. Від початку масової еміграції у 1870-х роках українці, втікаючи від економічних скрут та політичних катастроф, прагнули передусім зберегти своє: мову, культуру, віру та тотожність. Проте цей природний захисний імпульс із часом сформував певний консерватизм. «Нам треба не лише зберегти, а й виходити з цієї „консерви“, з „бульбашки“ і нести Боже слово до людей, до сусідів — афроамериканців, китайців тощо», — наголошує архиєпископ. Він переконаний, що найбільшим викликом для Церкви в Америці сьогодні є подолання суто етнічних меж без втрати власної ідентичності. Яскравим прикладом такого служіння є діяльність архиєпархіальної комори «Доброго самарянина» у Філадельфії, в рамках якої близько сотні волонтерів щотижня готують та роздають понад 200 обідів для безхатченків і наркозалежних, а також двічі на тиждень забезпечують потребуючих харчами й одягом. Серед тих, хто отримує допомогу, — не лише новоприбулі українські біженці (яких до США після початку повномасштабного вторгнення прибуло близько 350 тисяч), а й місцеві мешканці афроамериканського та китайського походження. Для митрополита це служіння — не просто соціальна робота, а спосіб свідчити про Христа ширшому світу. «Я вважаю, що найбільшим викликом нашої Церкви, зокрема в Америці (але, я думаю, не тільки), є вихід з цих етнічних параметрів, — підкреслює він, — щоб ми ділилися цим скарбом з сусідами і зі всіма людьми доброї волі, зберігаючи свою тотожність. Я народився не в Україні. Мої батьки зберегли українську мову, діти мого брата говорять українською. Це можна зберегти, але нам треба також виходити місійно назовні — і це великий виклик».
Архиєпископ і митрополит Української католицької архиєпархії Філадельфії Борис Ґудзяк молиться на могилі загиблого українського воїна на військовому кладовищі поблизу міста Запоріжжя, Україна, 6 вересня 2024 року. Фото: OSV News / Джина Крістіан.
Візити в Україну під час війни
Окремою важливою сторінкою душпастирського служіння митрополита Бориса залишаються його регулярні поїздки в Україну. Минулого літа він відвідав батьківщину двічі: спершу для участі в Синоді Єпископів УГКЦ, а згодом — для підготовки до нового навчального року в Українському католицькому університеті. Окрім офіційних заходів, владика Борис відвідав 12 єпархій та екзархатів, щоб на власні очі побачити реалізацію проєктів гуманітарного фонду архиєпархії та підтримати людей на місцях. До таких поїздок митрополит свідомо залучає тих, для кого Україна стає одкровенням. Цього разу його супроводжував священник із США, який служить нащадкам українських емігрантів у шостому поколінні і у свої шістдесят з гаком років ще ніколи не був в Україні. «Приїзд в Україну відкриває перспективи і дає натхнення», — переконаний владика.
Пояснюючи мету своїх візитів у часі війни, архиєпископ виділяє три ключові прагнення. Перше — це побачити на власні очі дивовижну солідарність українців, які демонструють справжні євангельські чесноти. Як приклад, владика наводить той факт, що понад 4,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб в Україні не живуть на вулицях чи в таборах для мігрантів, бо їх прийняли ті ж українці. «Я звернув на це увагу, приїхавши з України в Нью-Йорк, бачачи людей, які лежать на асфальті. А в Україні цього не побачиш, — ділиться митрополит. — Наше багатство — це не американські блискучі якісь там „цяцьки“. Наше багатство — євангельське, і воно пов’язане з тим, що веде нас до вічності». Друга мета — це виявлення дієвої солідарності. «Ми розуміємо, що коли падають бомби, — ділиться він, — то важливо, що хтось до тебе приїжджає, не боїться і каже: „Ви не самі“. Але не тільки говорить. Бо ми також проводимо збірки і підтримуємо, як можемо. Це не є багато, і це не вирішує глобальних проблем, але любов має бути від людини до людини. Можна казати: „Я всіх люблю“, але якщо ти нікому не простягаєш руки, то є багато питань». Третім виміром поїздок є прагнення зрозуміти Божий промисел у сучасній історії. На думку владики Бориса, ця війна впливає на кожного українця в світі, і сьогодні важливо розпізнати: «Бог промовляє до нас тут і тепер. І питання є: що ми чуємо і як ми будемо на це реагувати?».
Згадуючи численні поїздки відвіданими єпархіями, владика Борис зауважує, що кожне місто та ініціатива залишили свій глибокий слід. Проте особливим зворушенням для нього стали відвідини Трускавця на Дрогобиччині, де реалізують унікальний проєкт підтримки українських захисників під проводом місцевої їмості. У межах цієї ініціативи спеціально підготовлені діти опікуються ветеранами, які зазнали важких фізичних та психологічних травм. Вони систематично відвідують військових у шпиталях, спілкуються з ними, дарують обійми й увагу та намагаються принести бодай краплю домашнього затишку. «Ці діти були відповідно підготовлені, вони не бояться цих травм, вони переступили цей поріг і приносять неймовірну радість. Там є спілкування — воно автентичне, спокійне», — розповідає митрополит.
Турбота про ментальне здоров’я
Не менш гострим викликом сьогодення, поруч із матеріальною та душпастирською допомогою, є турбота про ментальне здоров’я людей, які щодня проживають жахіття війни. Напередодні нашої розмови владика Борис узяв участь у міжнародній конференції у Римі під назвою «Присутність, що зцілює: покликання Церкви до служіння у сфері психічного здоров’я». Захід був покликаний подолати упередження щодо ментальних проблем та збігся із молитовним наміром Папи Лева XIV про молитву за людей, які потерпають від таких недуг. Організатором конференції виступила Міжнародна асоціація католицьких душпастирів ментального здоров’я, заснована дияконом Едом Шоенером зі Скрентона, який після особистої трагедії — втрати доньки — присвятив життя цій місії. Сьогодні асоціація об’єднує близько дев’яти тисяч членів із 70 країн, допомагаючи душпастирям усвідомити межу між їхнім покликанням супроводжувати людину та фаховою працею психологів чи психіатрів.
Аналізуючи масштаби проблеми, митрополит наголошує на тривожній статистиці: якщо в США від ментальних розладів щороку потерпає понад 23 % дорослих, то в Україні через війну ситуація набула колосальних масштабів. Від 15 % до 40 % українців відчувають симптоми ПТСР, понад половина має порушення сну, а дев’ять із десяти громадян пережили прямий контакт із ракетними ударами чи втратили близьких. За умов такої загальної травматизації жодна медична система не матиме достатньо фахівців для індивідуального лікування кожного, а тому ключову роль має відіграти зміцнення внутрішньої та суспільної стійкості. На думку архиєпископа, превентивна «ментальна медицина» Церкви починається з повернення людині її справжньої тотожності. «Травма і небезпека вселяють у нас сумнів: „Хто я?“. Тобто я є той, на кого насуває заглада. А наша християнська тотожність каже: „Ні, ти — возлюблений син, возлюблена донька Божа“. І коли ми знаємо, ким ми є, ми стаємо сильнішими», — пояснює владика Борис. Він додає, що ця сила не народжується в самотності, а гартується в стосунках — у родині, парафіяльній спільноті та суспільстві, через відкритість до Божого благословення та взаємну солідарність.
Реалістично оцінюючи тривалість війни, яка за часом вже перевищила Другу світову і для багатьох дітей стала єдиною відомою реальністю, митрополит закликає не впадати у відчай. Він ділиться особистим досвідом своєї родини: його батьки підлітками пережили лихоліття Другої світової війни та роки поневірянь у таборах біженців, проте завдяки вірі й церковній спільноті змогли зберегти цілісність духу, збудувати сім’ю та виховати дітей. «Це можна пережити й бути плідним. І це має бути нашою перспективою, нашим баченням — давати один одному надію. Божа правда переможе, — наголошує владика Борис. — Війна колись завершиться, і Україна буде вільною. Звісно, втрати є колосальними, але ми маємо всі шанси вижити й потім процвітати. І це має бути нашою Благовістю».
Долати невизначеність через солідарність
Ще одним викликом, який складно розв’язати у часи війни, є жити в умовах постійної невизначеності, адже багатьом людям надзвичайно важко дається втрата контролю над власним майбутнім. Коментуючи цю тему, митрополит Борис Ґудзяк зауважує, що відчуття непевності сьогодні стає глобальним явищем: від непрогнозованості політичного життя в США до понад пів сотні збройних конфліктів у світі та мільйонів біженців. На думку архиєпископа, це коріниться у людському гріху та намаганні загарбати чуже, що завдає людству глибоких травм.
Проте, не пропонуючи спрощених рішень чи моралізаторства, владика Борис указує на прості й водночас спасенні речі, які вже тримають українців у ці важкі часи. Насамперед це взаємна солідарність і щоденна допомога тим, хто поруч. «Ти ніколи не помилишся, якщо комусь допоможеш. І якщо ми щодня будемо простягати руку — так, це, можливо, виснажливо, але це ліки, це нас самих збагачує. Як свічка: коли ми запалюємо іншу, світла в кімнаті стає більше, а сама свічка нічого не втрачає», — наголошує співрозмовник. Другим незамінним джерелом сили є молитва та живе спілкування з Богом, адже власної людської спроможності зазвичай недостатньо, щоб подолати такі випробування. Необхідно робити все можливе для захисту держави, підтримки Збройних сил, бездомних та сиріт, але водночас залишатися відкритими на Божу ласку. «Спілкування з Богом і з ближнім є тією матрицею нашої стійкості та нашого визначення, — підсумовує владика Борис. — Коли ми є людьми воскресіння, коли ми даємо життя, плекаємо й захищаємо його — ми є життєдайними. Коли людина віддає від себе життя, ділиться ним, її життя лише збагачується. Так що тримаймо один одного за руки, благословляймо одне одного! Йдімо до добра і чинімо добро — і це добро дасть нам силу».
Розмовляла: Світлана Духович для української редакції «Vatican News»Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
