Кардинал Микола Бичок: Ми мусимо робити все можливе від себе, а те, чого не вистачає, — Господь додасть

2 жовтня 2025

Кардинал Микола Бичок, який понад п’ять років очолює душпастирство українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, завітав до Філадельфії. Архиєпархія не є йому чужою — адже він раніше п’ять років служив сотрудником у Нью-арку.

Кардинал Микола Бичок: Ми мусимо робити все можливе від себе, а те, чого не вистачає, — Господь додасть

У розмові з Мар’яною Карапінкою для Служби комунікації Філадельфійської архиєпархії кардинал розповів, як поєднує роль пастиря для розкиданих по цілому континенту громад із численними адміністративними обов’язками, як пандемія та війна в Україні вплинули на життя вірних та душпастирську місію, і як призначення кардиналом принесло нові виклики та можливості. Він також поділився своїм рецептом, як полюбити нове місце й нових людей і, попри відстані та труднощі, залишатися близьким до своїх громад.

Як для Вас минули перші п’ять років Вашого душпастирювання в Австралії, Новій Зеландії та Океанії?

Ці п’ять років були унікальними, адже припали на час ковіду. Було дуже важко потрапити до Австралії. І справді, це був непростий період. Інколи доводилося перелаштовуватися: ще вчора ти священик, місіонер, редемпторист, відповідаєш за конкретну парафію, знаєш своїх вірних, а тут ти вже єпископ. Тепер ти відповідаєш не тільки за людей однієї громади, а за всі парафії, за всіх священиків, дияконів, також за сестер-монахинь. Потрібно дуже багато подорожувати, бо вірні розкидані не лише по Австралії, але й по Новій Зеландії та Океанії. Єпископ має бути поруч із людьми, але водночас бути в офісі й управляти єпархією. Це також і справи побутові: страхування, юридичні питання, адміністративні дрібниці. У нас немає великого офісу чи численного штату. Коли я приїхав, то фактично працював сам на повний день. Тільки двічі на тиждень приходила секретарка-бухгалтер. Через брак священиків навіть протосинкел не міг бути поруч, бо жив у Сіднеї. Синкел у справах духовенства є у Перті, що за чотири тисячі кілометрів.

Ситуація змінилася після того, як мене призначили кардиналом. Я отримав певні кошти, маю тепер персональну асистентку, протосинкел також переїхав до Мельбурна, ближче до катедри. Тож сформувалася команда, яка допомагає не лише в моїй місії кардинала, а й в управлінні єпархією. Бо праці стало значно більше: із призначенням кардиналом з’явилися нові запрошення, нові обов’язки. Потрібно дуже багато допомоги, щоб гідно виконувати місію, яку доручила мені Церква.

Мене часто запрошують до римо-католицьких структур, на конференції, події. Не можу бути всюди, але часто відгукуюся на запрошення. Наприклад, промовляв перед сиромалабарською молоддю — зібралося понад 500 осіб, чи вичтупав для Catholic Services of Australia — дуже цікава конференція. Це нагода не лише говорити на їхні теми, але й підсвічувати ситуацію в Україні, зокрема війну. Це виклик для мене як кардинала, але водночас і можливість — бути голосом нашої Церкви на тих далеких просторах, як слушно зазначив Блаженніший Святослав.

Скільки часу Ви проводите в подорожах?

Багато. У перші роки навіть Google Maps присилав мені статистику, що я облітав Землю півтора чи два рази. За останній рік я пролетів понад 100 тисяч кілометрів, навіть більше. Лише дорога до Європи й назад — це вже 32–33 тисячі кілометрів. А якщо додати перельоти й поїздки Австралією, то виходить дуже багато.

У перші місяці пандемії я майже не рухався, адже заборонялося віддалятися більше ніж на пять кілометрів від місця проживання. Але з січня 2022 року почав відвідувати наші парафії. І вдавалося протягом року об’їхати всі громади: ми маємо 10 парафій та 11 місій. Це означає, що кожні два тижні треба вирушати в дорогу. Подорожі — це не тільки Австралія, а й Нова Зеландія. Там відвідини тривають тижнями: по 10 днів на Північному острові, потім на Південному. Це справжня місійна праця: інколи ти приїжджаєш не на гучну зустріч з короваєм, а просто як священик, який служить людям, навіть якщо їх кілька.

Після призначення кардиналом графік збився: я й далі відвідую громади, але мушу також більше часу проводити в офісі. Основне моє покликання — бути єпископом для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії. А місія кардинала — додаткова.

А які вірні в Австралії, Новій Зеландії, Океанії, Тасманії? Як би Ви їх описали?

Зараз близько 52 тисяч людей в Австралії асоціюють себе з українцями. До нашої Церкви належать від 7 до 10 тисяч. Як і всюди, на Різдво й Пасху в храмах більше людей, а в будень — менше.

Більшість наших людей приїхала в 1950-х роках, після Другої світової війни. Хтось емігрував до Америки чи Південної Америки, хтось — до Австралії чи Нової Зеландії. Тоді прибуло приблизно 20 тисяч українців. У 1970-х роках була невелика хвиля, ще трохи — у 1990-х, під час війни в Югославії. Тоді приїхали українські боснійці. У нашій катедрі близько 40 % вірних — саме вони. Це цікава група людей. Їх ще в XIX столітті переселили до Боснії, обіцяли землю, а там виявилося самі камені. Митрополит Андрей дуже їм допомагав. Вони збудували церкву, школу, громаду. Українців часів незалежності приїхало небагато: Австралія дуже далека, а її імміграційна політика більше орієнтована на Азію. Тому обличчя нашої Церкви — це люди 60+, старше покоління. Наші храми не є переповнені, ми радше як перші християни: нас небагато, але ми вірні.

Кожен штат має свою громаду й голову, а вони входять у Союз українців Австралії. Це окрема юридична особа, яка представляє інтереси українців і активно працює на благо України.

Під час війни приїхало приблизно 15 тисяч українців, але половина вже повернулася. Австралія надала гуманітарні візи на три роки: з дозволом на працю, медичним забезпеченням. Багато хто вже отримав статус постійного резидента. Це близько 5 тисяч людей.

Маємо осередки СУМ і Пласт. Я стараюся відвідувати їхні табори. У вас зима, а в нас літо. Тож після Різдва якраз починаються табори. Я їду на кілька днів до сумівців, кілька — до пластунів. Там зустрічаю молодь, служу Літургію, проводжу духовні розмови серед природи, де бігають кенгуру і літають папуги.

Зараз усі наші парафії мають священиків, крім Нової Зеландії, де є близько 2 тисяч вірних. Їх кілька разів на рік відвідують священики з Мельбурна. Під час війни я висвятив трьох священиків, тож загалом маємо вже чотирьох нових душпастирів.

Ви згадали про біль війни. Як Ви, перебуваючи так далеко, її переживаєте?

Перші місяці були дуже тяжкими. Я не міг спати, мав проблеми зі здоров’ям. Навіть римо-католицькі єпископи підходили й казали: «З тобою щось не так, треба подбати про себе».

Моя ситуація унікальна: я один український католицький єпископ на цілий континент. В Україні, Європі чи Америці є митрополії, є кілька владик, а я тут сам. Тому стараюся тримати контакт із римо-католицькими єпископами й іншими східними: сиромалабарцями, маронітами, халдейцями, мелхітами. І ця братерська підтримка дуже допомогла.

Війна ранить не тільки Україну. Багато австралійців теж не можуть зрозуміти, як у XXI столітті можливе таке зло. Весь світ бачить, хто агресор і хто жертва, але часто мовчить.

Австралія, дякувати Богу, надає всебічну підтримку. Вона — одна з лідерів поза НАТО у допомозі Україні. Хоч нас небагато, громада дуже активна. Є фонд Future Ukraine, який співпрацює з «Карітасом».

Наші новоприбулі українці часто відчувають провину, що залишили батьківщину. Тим людям також треба допомагати, пояснювати, що вони можуть відчувати себе зрадниками, якщо сидять без діла, але якщо вони представляють інтереси України, це вже значуща праця — навіть якщо це невеликі дії: розповідати сусідам, що відбувається, волонтерити або просто молитися.

Кожен із нас мусить докладати свою частинку до цієї мозаїки, і саме це стає нашою великою перемогою. В Австралії ми представляємо інтереси України, пропагуємо нашу культуру, віру та традицію. Наш народ має велике надбання та тисячолітню історію. Колись світ не знав, де розташована Україна; тепер же, хоч і через страшні обставини, всі розуміють, що це не Росія і не її частина. Сьогодні існує ясність, що таке Україна, і багато людей захоплюються нашою силою духу.

Київ показує, як можливо залишатися продуктивним, навіть коли щодня доводиться тікати, недосипати і переживати небезпеку. Але Бог дає силу та надію, і наші люди розуміють: ми мусимо боротися, не можемо здатися. І оскільки ми хочемо жити, працювати потрібно не лише тим, хто в Україні, а й усім українцям по цілому світу.

Ви часто змінювали місце служіння: Прокопівськ, Івано-Франківськ, Львів, Америка… Як полюбити нове місце і нових людей? Чи є якийсь рецепт?

Рецепт дуже простий: ти маєш прийняти ту дійсність, що там, де ти є, там і твій дім. Іноді це буває непросто. Я думаю, що на перших переїздах з одного місця на інше ти ще відчуваєш чужість, дискомфорт, невпевненість. Але з часом, маючи певний бекграунд і досвід, ти починаєш розуміти, що там де ти є, це і є твоє місце. Так, я народився в Тернополі, але в 1997 році виїхав і вже 28 років живу поза Тернополем. Більшу половину свого життя я провів у інших містах, інших країнах.

Тому перше, що потрібно зробити — прийняти своє нове місце. Для мене зараз це місто Мельбурн. Коли я туди повертаюся, я повертаюся додому. Тут у мене вже є друзі, я розумію, що Господь послав мене сюди, і я мушу якнайкраще сповнити цю місію саме тут, у Мельбурні, у нашій катедрі, для українців в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.

Також, треба бути максимально зайнятим. Але водночас час від часу потрібно знаходити момент для відпочинку — це моя порада, перш за все, самому собі. Я стараюся дотримуватися цього.

Моє нове служіння (кардинальство) змінило багато, це впливає не лише на мене, але й на людей навколо — на працівників, на наших священиків. Потрібно бути доступним. Кожен священик має мій номер телефону і може зателефонувати або зустрітися будь-коли, навіть вірні можуть це зробити.

Треба бути простим, відкритим і розуміти, що це саме місце твого служіння, до якого тебе покликав Господь. Я дав згоду — і тепер треба йти повним ходом вперед, не озираючись, щоб не стати, як жінка Лота, соляним стовпом. Я рухаюся вперед, усвідомлюючи, що я не сам.

Я справді відчуваю цю підтримку. Вже понад п’ять років я є єпископом в Австралії, Новій Зеландії і Океанії. Скоро буде річниця, як Папа проголосив мене кардиналом. Бог у цьому діє. Я інколи сам не можу пояснити, яким чином. Але це не означає, що можна нічого не робити. Ми мусимо робити все можливе від себе, а те, чого не вистачає, — Господь додасть.

Розмовляла Мар’яна Карапінка для Служби комунікації Філадельфійської архиєпархії
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ