#Ісповідники_віри. «Злочин і покарання» протоігумена Віталія Градюка

30 серпня 2024

30 серпня 1961 року упокоївся в Господі ієромонах Віталій Градюк, ЧСВВ, довголітній протоігумен Галицької провінції Найсвятішого Спасителя. Сьогодні, в день його відходу до вічності, пропонуємо коротку статтю про його арешт і ув’язнення.

#Ісповідники_віри. «Злочин і покарання» протоігумена Віталія Градюка

Передподії. 8 квітня 1945 року на шпальтах львівської газети «Вільна Україна» вийшла стаття «З хрестом чи з ножем» авторства якогось Володимира Росовича — кровожерний антирелігійний памфлет, мішенню якого стали «вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священників», а передусім уже покійний Митрополит Андрей Шептицький та «загадковий о. Й. С.» [1]. Хоча яка там загадка — будь-який галичанин міг завиграшки здогадатися, що йшлося про наступника Шептицького, нинішнього Митрополита Йосипа Сліпого. Можливо, ніхто б і не звернув уваги на словоблуддя «товаріща» Росовича, адже радянський «хрестовий похід» проти УГКЦ почався ледь не одразу після повернення радянської влади у 1944 році і супроводжувався навалою тріскучих, мов сибірські морози, газетних фраз, але наступного дня статтю зачитали на львівському радіо, а 10 квітня передрукували в столичному виданні «Радянська Україна».

Шарж на Ярослава Галана в журналі “Перець”

Під машкарою Володимира Росовича (недовго) ховався не надто вдатний письменник, проте здібний радянський пропагандист Ярослав Галан. Якось у листі до Юрія Смолича сам Галан назвав себе «асенізатором», який «чепився українського фашизму, як п’яний плота» [2]. Він і справді не гребував нічим, аби вислужитися перед радянською владою — тією самою владою, що в серпні 1937 року розстріляла у Харкові його дружину Анну. Згодом дослідники доведуть, що Галан писав цю статтю на замовлення НКДБ, послуговуючись наданими йому матеріалами. Проте і в квітні 1945 року багато хто здогадувався, до чого йде і хто насправді визирає з-за плеча автора. Як згадував у своїх споминах о. Йосип Сліпий: «Після появи кровожадної статті Я. Галана „З хрестом чи з ножем“ всі побоювалися найгіршого» [3]… 11 квітня кордони НКВС і міліції оточили Святоюрську гору і собор. Арештували Митрополитаі чотирьох єпископів — Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Григорія Хомишина та Івана Лятишевського. Лише впродовж наступних п’яти днів радянська влада ув’язнила щонайменше сотню греко-католицьких священників, висуваючи усім кальковані звинувачення: «агент Ватикану, організатор антисовєтської роботи уніатського духовенства, німецький шпигун». Ці події стали початком ліквідації УГКЦ в окупованій Україні.

Митрополит Йосип Сліпий. Фото під час затримання

31 травня у Жовкві заарештували п’ятьох ченців, зокрема й ігумена, о. Модеста Пелеха (редактора, а згодом цензора закритого більшовиками у 1944 році греко-католицького часопису «Місіонар») та о. Маркіяна Когута, що дописував до цього ж часопису статті «антирадянського характеру» [4]. Їхні справи об’єднали зі справами інших василіанських ченців, серед яких був 73-річний уродженець Кристинополя о. Віталій Градюк — протоігумен Галицької провінції Найсвятішого Спасителя оо. Василіян.

Фото з кримінальної справи з відбитками пальців

Арешт. 28 серпня 1945 у минулому учень сільського кравця, пакувальник, мастильник ножів та учень на фабриці сталевих виробів [5], нині генерал-лейтенант і начальник УНКДБ Львівської області, а згодом автор ідеї масової депортації українців 1947 року Алєксандр Воронін, він же агент «Макар», підписав постанову про арешт Віталя Градюка. Того ж дня оперативний уповноважений УНКДБ, молодший лейтенант Копнін отримав ордер на арешт старого і хворого ченця. Цінних речей при підозрюваному не виявилося, та й звідки їм взятися, якщо усі немалі заощадження протоігумена, якого поза очі називали скупим, що мали піти на друге крило Львівського монастиря з бібліотекою, девальвували з приходом більшовиків ще 1939 року? Потертий металевий годинник, радянський паспорт, кілька особистих листів — от і все майно, виявлене в «служителя культу».

29 серпня Градюка заарештували.

Ордер на арешт з кримінальної справи

Він ще не знав, який саме «злочин» учинив (єдиним його «злочином» була відданість Церкві), але передчував, що на нього чекає чергове випробування віри…

Коли 1944 року більшовики вдруге повернулися до Галичини, о. Віталій «немов передчував, що його чекає, і часто повторював: «О, як я хотів би нагло вмерти„“ [6]. Він важко переживав радянську окупацію 1939–1941 років і, безумовно, не міг не знати про тисячі закатованих в цей період священників та представників української інтелігенції, адже деяких з них знав особисто, як-от о. Северіана Бараника, тіло якого після приходу німців знайшли на подвір’ї Дрогобицької тюрми — аналога львівських „Бригідок“ — „напухле, чорне, страшне лице, а на грудях отця був вирізаний хрест“ [7].

Допити і спогади. І ось він сам опинився у сумнозвісних «Бригідках». Утім, невдовзі о. Градюка перевезли до в’язниці № 1 УМВС Київської області для проведення слідства, яке тривало до 31 травня 1946 року. Допити провадив слідчий на прізвище Фьодоров. Він записав, що Володимир (хресне ім’я) Градюк, народжений 16 липня 1872 року у Кристинополі, «в 1890 році вступив до греко-католицького органу василіян і протягом понад 50 років, за завданням Ватикану, проводив активну роботу по розповсюдженні серед населення католицької віри. З 1901 до 1926 обіймав низку керівних посад, будучи ігуменом Крехівського, Жовківського монастирів…» [8]. «Першим був Лаврівський…», — міг би поправити слідчого отець Віталій, утім, навіщо це знати рум’янощокому Фьодорову, неспроможному написати без помилок навіть місце народження — Кристинопіль? Лаврівська обитель першою з-поміж галицьких монастирів перейшла в руки василіян після Добромильської реформи 1884 року. Монастир був вогким і згрубілим, та ще й таким малим, що годі було помістити усіх студентів, тож о. Віталій взявся за будову нового монастиря і уповні проявив свої «небуденні адміністраторські й економічні таланти. А що Лаврівський монастир мав великі ліси, о. Віталій продав кільканадцять гектарів лісу, заснував тартак, який різав дерево на дошки, а дошки продавав… По кількох роках був готовий просторий і модерний монастир… В ніякому монастирі василіанські студенти не мали таких ясних келій» [6, 518]. У новій будівлі було вдосталь місця на бібліотечні та архівні скарби і церковний музей з прекрасною колекцією старинних ікон XV—XVIII століття та богослужбової утварі. А ще отець Віталій влаштував для студентів гарний парк, і, як згадував о. І. Назарко, «в ньому зробив кругольню і штучний ставок, щоб у зимі студенти мали де совгатися… Найбільшою радістю для студентів був приїзд Митрополита Андрея Шептицького, що тоді вже ходив на милицях… Митрополит виходив з нами до парку і оповідав нам цікаві речі про початки реформи, про наших місіонерів…» [там само, 519].

Кир Андрей навідував отця Віталія, свого приятеля з часів спільного новіціату в Добромилі, і в Жовкві, куди Градюка перевели ігуменом 1909 року. Інколи митрополит Андрей приїжджав до монастиря на гру «матони», в яку ченцям раз на рік дозволяли грати напередодні великого посту, і привозив гостинці, що служили призами у грі [9, 4]. У Жовкві отець Віталій упорядкував фільварок та взявся за внутрішнє оздоблення церкви. Саме він доручив стінопис молодому митцю Юліану Буцманюку, для якого розписи в храмі стали першим замовленням, а той створив справжній шедевр, поєднавши сецесійний романтизм та українські народні традиції.

І саме в Жовкві відбулося перше знайомство о. Віталія Градюка з російськими «визволителями». Як сам він скупо повідомив під час допиту: «В 1914 году, по предложению царских властей, я эвакуировался в Россию, где и проживал до 1918 года. Этот период времени я находился в г. Повенец — полтора года и в Казани, откуда и возвратился на Родину»… Незабаром після повернення, 28 серпня 1918 року о. Градюка призначили ігуменом Крехівського монастиря. Його ігуменство припало на буремні часи. У ніч на 1 листопада українці перебрали владу в Гличині, але вже 22 листопада українське військо було змушене відступити. У Польські легіони зайняли Жовкву, але в Крехівському монастирі польського війська не було. Зате був український військовий шпиталь, а воїни УГА допомогли підняти на дзвіницю дзвони, що їх реквізували, але не встигли вивезти австрійці. З середини листопада 1918 року у монастирі мешкав Василь Вишиваний зі своїм ад’ютантом Остапом Луцьким «Племінник австрійського цісаря був незвичайною людиною і став немов членом нашої василіанської родини», як писав монастирський літописець [10, с. 220].

Звісно, польська влада не пробачила крехівським ченцям підтримки УГА. Увечері 20 травня 1919 року польські жовніри звідусіль оточили монастир і «оголосили арештовання загальне і конфіскату монастиря», як згадував о. Епіфаній Теодорович. Увечері вивезли всіх фірами, залишили лише о. ігумена Віталія Градюка і брата Еміліяна Шиманського [там само, с. 223; 11]. Крехівські ченці, як і багато інших потрапили до табору інтернованих в Домб’є під Краковом, а о. Градюк, як писав о. Стефан Решетило, «перебули ту, мусіли глядіти, як всьо роздрапувано і розхоплювано під час нашої неприсутності». Монастир грабували кілька разів, і ігумен марно писав скаргу за скаргою, нарікаючи на свавілля жандармів, що реквізували всі кошти, шубу, взуття, простирадла і ковдру, продукти, понад пів сотні пляшок церковного вина, і найцінніше — ікони та книжки [12, арк. 1–2]. Бібліотеку вивозили 3 дні — з 5 до 7 червня 1019 року. На вимогу зробити перелік забраних речей, отець ігумен почув: «Хцеми зніщиць сьродовіська українства» [там само, арк. 11]. Ченці повернулися до Крехова у квітні 1920 року і ще не раз ставали свідками нищення «сьродовіська українства». 22 травня жоквівчанам заборонили храмовий відпуст. Польські жандарми заявили, що будуть виганяти людей із церковного цвинтаря, а що народ не послухався, польські жандарми приїхали фірою, порозганяли народ із цвинтаря біля церкви. У день відпусту «жандарми позамикали головну браму, а тих, хто через паркан перебрався, були прутами куди далося, руками по обличчі, попихали і виганяли таких, що, упавши на коліна, просили пустити їх до церкви» [там само, арк. 13]…

Обвинувачення і вирок. 3 травня 1945 року слідство у справі Градюка добігло кінця. Заступник начальника відділа слідчої частини МДБ УРСР капітан Горюн підписав обвинуваувальний акт, в якому було зазначено: »… с 1935 года по 1945 год руководил всеми монастырями «Василиан» Западной Украины. Будучи противником Советской власти и руководствуясь указаниями Ватикана. ГРАДЮК лично, а также через подчиненных ему лиц — монахов ордена «Василиан» проводил активную антисоветскую роботу…» [8].

Та передусімО. Віталію Градюку закидали, що під його керівництвом в друкарні Жоквівського монастиря видавали «католицький антирадянський журнал „Місіонар“, в якому за часів німецької окупації публікувалися „антирадянські статті“, зокрема й коротенька замітка самого протоігумена „Подяки за одержані ласки“, українські націоналісти друкували в друкарні націоналістичні листівки, а в 1943 році з дозволу Градюка в тій самій друкарні німці видрукували близько 10 000 екземплярів портретів Гітлера. Серед інкримінованих про ігумену злочинів було й те, що підлеглі йому священники у 1941–1944 роках освячували могили українських націоналістів і проголошували антирадянські злочини, а релігійні організації, як-от „Марійські дружини“ чи „Братство святого Онуфрія“ поширювали католицьку віру і „вели активну антирадянську пропаганду“.

Отець Віталій визнав себе винним лише у тому «злочині», у тому, що й справді написав у 1941 році статтю під назвою «Подяка за одержані ласки», хоча й не розумів, що ж там злочинного. Утім, радянському судилищу було достатньо і цього.

Подяки за одержані ласки. // “Місіонар”, релігійник місячник. Липень-серпень 1941 року

31 травня 1946 року Київський обласний суд засудив Градюка Володимира Павловича (монаше ім’я Віталій) до позбавлення волі у виправно-трудових таборах «в далеких місцях СРСР терміном на 10 (десять) років з конфіскацією приналежного підсудному майна. Після відбуття терміну покарання позбавити Градюка політичних прав згідно п. а, б, в ст… 29 УК на п’ять років». Конфіскацію майна не проводили через «отсуствіє такового» [8].

Покарання. «Печора — це найгірший ляґер після Колими і Норильська. Полярія, вічна мерзлота, пів року день, а пів року ніч. Цікавий тамошній клімат. Чується повітря, наче на верхах гір. Мороз великий, але сухий. Одначе, коли задраснути тіло, повстане маленька рана, то вона не гоїться місяцями, та й треба брати теплі купелі і мазати йодом, щоби якось вона загоїлася», — згадував Митрополит Йосип Сліпий [3]. Саме туди привезли протоігумена В. Градюка і ще кількох священників. Про жахіття системи ГУЛАГ написано вдосталь, а про те, що пережив там старий і недужий о. Віталій, знаємо лише зі «Споминів» Митрополита:

«Я бачив, що нас, католицьких єрархів і священиків, привезли там на загибель… Нас трьох: мене, єпископа Чарнецького і отця Градюка кинено на етап з найгіршими бандитами. Малий бандит Володя з великим ножем зі своїми помічниками ограбив нас всіх дочиста, впрочім, не без відома конвоя і вищої влади. Щастя, що живих нас висадили в Інті, а бандити поїхали далі. На Інтінас висадили на якійсь стації задалеко, і то висаджували в ході поїзда, а отець-протоігумен Градюк був би тоді забився, як був би я його не підтримав. В Інті показалося також, що нас зовсім не пересилають до іншого шпиталю, як недужих, хоч так запевняв лікарку начальник попереднього ляґра, але нас прислали до робочого ляґра. Ми пішки йшли щось три кілометри, і коли прийшли на місце призначення, на вахту, то вийшов начальник ляґпункта і, подивившись на нас, сказав: „Я таких робітників, як ви, не потребую. Ви ж всі три маєте звиш 200 років“, — і сейчас потелефонував до „опера“, чи він згідний, щоби нас положити в лічниці. „Опер“ не противився, і нас відвезли знову кілька кілометрів до найближчого шпиталя. Там був лікар-галичанин, жид, дуже чесна людина…

Родинне фото з о. Віталієм Градюком (сидить). с. Дарія крайня зліва. м. Львів. // З книги Ольги Кісь “Слугині світла”

Коли літом розтаює там сніг, то видно, що там баговиння, і тому дошками вимощено хідники. То було добре, що в шпиталі кожний мав своє ліжко, у відділі до котрого нас призначив лікар. Але тих, котрих виписувано зі шпиталя, то вже вони лежали на нарах, просто нагі, і накривалися одним коцом. Свою одежу при вході до шпиталя треба було віддати, і її розкрадали. На щастя, я мав дуже подерту, на яку ніхто не лакомився, і тим я врятував там своє життя. З харчів давали часом кусок оленячого м’яса, риби і півразового хліба, бодай напів з муки. Я зачав горячкувати на легені і задля того перейшов до інвалідів, і так я міг перележати там півроку…

Я правив там щодня Службу Божу і причащав єпископа Чарнецького і отця Градюка, бо вони чи не могли, чи боялися…

Десь по шести місяцях я довідався потайки, що будуть вивозити політичних в’язнів з Полярії. На списку був я і єпископ Чарнецький, а отця Градюка оставляли на місці задля недуги. Коли ми від’їздили, то він плакав…» [там само]. Отець Віталій Градюк провів у ГУЛАГівських таборах 8 років 11 місяців 10 днів. Стан його здоров’я був такий, що він здебільшого лежав у табірних шпиталях. 15 лютого 1955 року Київський обласний суд переглянув судову справу Градюка і, зважаючи на поважний вік засудженого, скоротив термін ув’язнення до 9 років.

Після ГУЛАГу. 19 серпня 1954 року виснажений хворобами о. Віталій повернувся до Львова, до рідного брата Богдана, і хоч майже не підводився з ліжка, взявся за виконання своїх обов’язків провідника галицького василіянського чину в підпіллі. Помер 30 серпня 1961 року. Похований на Личаківському цвинтарі. Реабілітований 19 січня 1995 року.

За все своє життя о. Віталій Градюк не здійснив жодного переступу, проте в очах радянської влади був таким самим, ба навіть гіршим злочинцем, як «бандит Володя з великим ножем».

Замість післямови. 24 жовтня 1949 року Ярослава Галана, стаття якого відкрила браму для знищення УГКЦ, зарубали сокирою у власній квартирі. Знайти виконавців замаху доручили Богдану Сташинському — майбутньому убивці Степана Бандери. Одного з убивць, Михайла Стахура, затримали 1951 року. Під часу відкритого судового процесу у львівському Палаці залізничників 19-річний Стахур сказав, що убив Галана через те, що той «виступав проти Ватикану й Української нації».

Посилання:

В. Росович. З хрестом чи з ножем? /Вільна Україна, 8. 04.1945.
Сумна доля «асенізатора». Чим прославився і як загинув радянський пропагандист Ярослав Галан. Доступ: https://risu.ua/sumna-dolya-asenizatora-chim-proslavivsya-i-yak-zaginuv-radyanskij-propagandist-yaroslav-galan_n137084.
Й. Сліпий. Спомини. Львів, 2017.
АУСБУ ЛО. Спр. 26909.
http://old.memo.ru/history/nkvd/kto/biogr/gb83.htm.
Назарко І., ЧСВВ. Сильветки перших василіян після Добромильської реформи. Записки ЧСВВ, 1982. Сер. ІІ. Сек. ІІ. Т. ХІ. С. 451–522.
Марцелюк П., ЧСВВ. Репресії тоталітарного режиму та опір василіян провінції Найсвятішого Спасителя у ХХ ст. // Карпати: людина, етнос, цивілізація, 2017–2018. — Вип. 7–8.
АУСБУ ЛО, спр. 34818.
Островерха М. Великий Василіянин. Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький. Нью-Йорк, 1960.
Шкраб’юк П. Крехів. Дороги земні і небесні. Львів, 2002.
ЛНБ, ВР, ф. 3, спр.122.
ЦДІАЛ, ф. 684, оп.2, спр. 42.
Стасів К. Чернеча офіра Христові й Вітчизні. Жовква: Місіонер, 2018.
Ваврик М. По василіанських монастирях. Торонто: В-во. Отців-василіян, 1958.
Стецик Ю., Михаць Р. Терниста дорога протоігумена Віталія Гардюка (ЧСВВ): від чернечого служіння до політичного переслідування (1872–1961).// Zaporizhzhia Historical Review. 2021. Vol. 4 (56), с. 72–77.