Інвестуйте правильно. Владика Венедикт Алексійчук про спілкування, відеоблог та потребуючих

6 жовтня 2020

Правлячий архиєрей Єпархії святого Миколая із осідком в м. Чикаго (штат Іллінойс, США) владика Венедикт Алексійчук має освіти фельдшера і вихователя, а кілька років тому закінчив навчання на програмі Key Executive MBA у Львівській бізнес-школі УКУ. В інтерв’ю Тvoemisto.tv він розповів про те, для чого стільки вчитись, як веде три сторінки у Фейсбуці, що таке молитва та про що говорить багатство.

Інвестуйте правильно. Владика Венедикт Алексійчук про спілкування, відеоблог та потребуючих

Чому Ви пішли вчитись у бізнес-школу?

У цю мить життя, люди мене бачать передусім священнослужителем. Але це не означає, що не цікавлюсь чимось іншим. Вважаю, що навчання, пізнання — це інвестиція у себе і найкраще, що тільки може бути.

Священство — це те, до чого мене покликав Бог. Маю богословську освіту в семінарії, закінчив магістерку і докторат. Але свого часу я також вивчав медицину, мав справу з педагогікою, психологією і навіть трохи опановував психіатрію. Оскільки прагнув нових знань, вирішив спробувати ще й навчання у бізнес-школі. Усе це дає мені ширину поглядів.

Навіть у Євангелії немає єдиного розуміння «доброї новини». Кожен з чотирьох євангелистів по-своєму передав нам слова Спасителя Господа Ісуса Христа, і певні моменти передані по-іншому. Але це нормально, бо ж кожен з нас має суб’єктивне бачення.

Для мене важливо завжди старатись бачити життя і речі з різних площин. Навчання у бізнес-школі якраз дало мені ще одне інше бачення. Не скажу, що це перевернуло світогляд чи радикально змінило життя, проте захотілося подивитися на світ з іншої дзвінниці.

Всі мої освіти дуже допомагають у житті, в спілкуванні з людьми та розумінні багатьох речей. Ціннісним для мене є не лише навчання, а передусім спілкування, бо все це збагачує.

Як Вам вдається усе поєднувати?

У всіх нас є безцінний час. Інше питання — як кожен його організовує. Існує навіть ціла наука — тайм-менеджмент, тобто вміння добре управляти часом. Життя з Богом і ази тайм-менеджементу допомагають мені розставляти пріоритети.

Для прикладу, оскільки ніколи не любив займатися чимось одним, півтора роки тому задумав знімати відеоблог. Популярності аж дуже не прагну, але мені здається, що через блог можу дати людям пояснення певних речей, у цьому випадку — молитви. Часто ми в Церкві чуємо, що потрібно молитись, але що це таке, як молитися, які способи молитви існують та як наша молитва допомагає у стосунках з Богом, не знають. Тому і почав свій відеоблог і тепер щотижня даю коротке розважання про молитву. З часом проєкт переріс у книжку «Школа молитви».

Для кого ця книжка і про що?

«Школа молитви» буде цікава кожній людині. У ній я не вчу інших як молитися, бо сам ціле життя вчуся молитися. Вона про те, що найголовніше — бути з Богом, бо у Всевишнього завжди є рішення і відповіді на все.

Святий Августин казав, що коли Бог на першому місці, то все на своїх місцях. Я б його перефразував і сказав, що коли молитва на першому місці, тоді буде все на своїх місцях. Коли ти помолився, висповідався, побув з Богом, тоді й багато питань розв’яжеться. Бог нам вкаже, де на проблему варто подивитися м’яко, де — рішучіше, а де — крізь пальці.

Розкажіть, як Ви використовуєте тайм-менеджмент?

Кожної неділі ввечері укладаю свій план на наступний тиждень з урахуванням пріоритетів. Щодня ввечері підсумовую, що зміг зробити, над чим ще треба працювати, де вартувало б виправити, уточнити. Можна сказати, що воюю і змагаюся за свій час, щоб пусті речі не заповнювали його.

Було таке, що не міг написати книжку, про яку мріяв, тож поїхав у монастир на 10 днів. Так вдалося написати понад 100 сторінок.

Ви активні у соцмережах. Про користь і шкоду від них точаться дискусії. Яка Ваша думка про це?

Маю аж три сторінки у Фейсбуці: одна — українська, друга — англійська, третя — офіційна. Загалом, не дуже люблю соцмережі, але розумію, що це чудова нагода свідчити про Бога та ділитися своїм досвідом. Як і відеоблог, Фейсбук для мене — своєрідна проповідальниця.

Дотримуюся наступного принципу: 90 % людей у мене на сторінці читають, а 10 % — поширюють. Я лише пишу, ніколи нічого не коментую і не поширюю.

Фейсбук — це поглинач, пожирач і вбивач часу, а тому себе завжди треба запитувати: для чого він мені і що я там роблю. Ми, як особистості, формуємося лише в реальності, тому у віртуальному світі маємо проводити мало часу. Моя книжка, яка вийшла минулого року, називається «Таїнство зустрічі», бо лише реальне життя і стосунки формують людину.

Завжди маємо пам’ятати: одним ножем можна і відрізати кусень хліба, і вбити людину. Так і у Фейсбуці. З одного боку звідти можна почерпнути щось добре, а з іншого — завдати шкоди і собі, й іншим.

Як у соцмережах вчасно зупинитися і не перетнути межу?

У Фейсбуці, як і в реальному світі, треба бути автентичним і не грати ролі: одну — вдома, другу — на роботі, третю — з друзями, а четверту — у соцмережах. Чомусь там люди стають великими спеціалістами з усього, що тільки можна. Люди коментують і обговорюють владу, сусідів, але коли їх попросити, щоб розповіли про себе чи вказали на свої сильні і слабкі сторони, то вони не можуть. Люди самі себе не знають, як і своїх талантів, якими їх наділив Бог. Це реальна проблема. Щоб знати свої сильні і слабкі сторони, завжди треба пізнавати себе.

Події були, є і будуть. Просто треба перестати лише на них реагувати. Краще самому нести в світ щось прекрасне. Наприклад, чому б у Фейсбуці не написати про красу написання ікон або поділитися порадами, як правильно доглядати за квітами? Є багато цікавих тем.

Владико, чи змінилися під час карантину погляди та вподобання українців. Можливо, пандемія загострила якісь питання?

Кожна зміна, особливо труднощі, дають побачити, якою є людина. На мою думку, коронавірус показав і загострив слабкі місця і в державі, і в Церкві, і в медицині. Наприклад, помирають здебільшого ті, в кого проблеми зі здоров’ям. Хіба це не вказує на проблему?

Зміни бачимо і в Церкві. У час пандемії люди були змушені перестати відвідувати храми. Може, тим нам Бог також щось хотів показати?

Маємо розуміти: кожна проблема — це одночасно і велика можливість. Тому не бачу трагедії в коронавірусі. Маємо навчитися з ним жити.

Covіd-19 показав несталість в багатьох галузях та речах. Маленький вірус наробив великої шкоди — у світі від нього загинуло вже більше мільйона людей. Чим це не третя світова війна? Світ вже ніколи не буде таким, як був. Маємо щось почерпнути з цього.

А які настрої за кордоном?

Ситуація приблизно така ж. Коронавірус усіх зрівняв. В Америці, де зараз проживаю, хворіє чи не найбільше. Звісно, там медицина краща, більше можливостей допомогти людині подолати хворобу. Все решта — проблеми однакові.

Ви проводите велику роботу з молоддю. Яких розмов вона потребує?

Для церкви і священослужителів важливо мати стосунки з молоддю. Не варто боятися складних питань: навіть якщо не можемо на усі відповісти, саме спілкування, буття з молодими людьми дає пізнання. Часто ми маємо свої стереотипи про молодь, а вона — про священників і Церкву. Тому потрібні зустрічі, спілкування на різні теми, роз’яснення.

Фото: ugcc.fr

Молодь хоче автентичності, а не зіграних ролей. З молодими людьми треба говорити про серйозні проблеми, які їх турбують, тому у своїй позиції завжди будую відкриті стосунки. Часом вдається більше, інколи — менше, бо молодь поглинута стилем свого життя.

Насильно заставити когось ходити до церкви, вірити в Бога чи змінити своє життя — неможливо. Усе в руках самої людини.

До 10-річчя свого єпископського служіння Ви запустили потужну благодійну акцію. Розкажіть про неї.

Коли є проблеми в родині, зазвичай терпить найменш захищений член сім’ї. А коли є проблеми в суспільстві — терплять найменш соціально захищені люди. У нас це бездомні.

Бездомність — це доля випадку, кожен з нас міг би опинитися на їхньому місці, тому суспільство має бути солідарним з потребуючими і соціально незахищеними людьми.

У час коронавірусу та суцільного карантину, коли було заборонено навіть роздавати їжу бездомним, вони ще більше потребували нашої допомоги. Тоді у мене виникла ідея зробити щось добре для них. На початку вересня, з нагоди 10-річчя мого поставлення на єпископа, зробили святкування, де і організували цю збірку у вигляді «цеглинки». Вартість підтримки однієї бездомної людини на день становить 28 гривень, на тиждень — 196, а на місяць — 840. Роздача їжі для однієї людини на рік коштує 10 220 гривень. Нам вдалося зібрати близько 300 тисяч гривень.

Зібрані кошти ми віддали двом організаціям, які годують бездомних — львівській спільноті Святого Егідія та спільноті «Емаус-Оселя».

Як іще, окрім грошей, можна проявляти своє милосердя до потребуючих?

Словом, ділом. Але якщо можемо, тоді й фінансово.

Нещодавно у спільноту «Оселя» звернулася молода дівчина. Через карантин вона не могла відсвяткувати свій день народження, а тому віддала тисячу гривень на добру справу — роздачу їжі для бездомних. За ці гроші спільнота змогла місяць годувати потребуючих, а дівчина у такий спосіб запросила цих бездомних на свій день народження.

У кожного з нас в будинку чи в районі також є потребуючі люди. Чому б не допомогти? Головне — мати бажання.

Хто готовий більше ділитися — багатий чи бідний?

Багатство, гроші і влада показують, хто ти є і яким ти є. Проте абсолютно неправильно казати, що гроші псують людину. Як на мене, чим більше людина має грошей, тим помітніше, щедра вона чи скупа. Я б сказав навіть більше: допомагати бідним — це соціальна відповідальність багатих.

Наприклад, Святий Миколай був багатою людиною і своє багатство віддав на добрі діла. Час від часу нам також треба себе питати — Бог дав мені багатство і владу, а що я маю з тим робити? Може, мені варто цим поділитися.

А українці навчені ділитися з ближнім?

Швидше ні, аніж так. У радянські часи усю соціальну відповідальність віддали державі, тому і зараз люди думають, що все має дати і всім забезпечити держава.

За часи незалежності ми по-трохи вчимося допомагати бідним, відкривати свої серця потребуючим. І приклад із «Цеглинками добра» це підтвердив.

А як із цим на Заході? Що українцям вартувало б перейняти?

За кордоном набагато більше організацій, фондів, спільнот, які працюють у цій ділянці. У них соціальна відповідальність за потребуючих є вже десятки років.

Продовольча криза і бідність там також є, але вона зовсім не відчувається. Там завжди готові один одному допомогти — в Америці, наприклад, неможливо залишитися голодним. Того і маємо від них вчитися.

За матеріалами Ольги Шведи для медіа-хабу «Твоє місто»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ