СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиХарківський екзарх: не забуваймо, що війна триває і потреби не зменшуються
Владика Василь Тучапець, Харківський Екзарх УГКЦ, розповідає про обставини, в яких живуть мешканці Харкова та області, про їхні потреби, та про гуманітарну допомогу, яку в екзархаті надають потребуючим від початку повномасштабної війни. Єпископ вказав на травми, яких зазнають діти, перебуваючи під обстрілами, і розповів, як вони допомагають їм лікувати ці душевні рани.
«Важливо, щоб усі ми не були байдужими, щоби не поводилися так, ніби війни вже нема і не було, або вона десь там далеко і нас не цікавить. Війна триває, люди страждають, і тому нам далі треба бути об’єднаними, разом допомагати потребуючим, щоби якнайшвидше наблизити день звільнення нашої землі, перемоги і миру», — наголосив в інтерв’ю для Радіо Ватикану — Vatican News очільник Харківського екзархату УГКЦ владика Василь Тучапець, який цими днями перебуває у Римі, де бере участь в Синоді Єпископів УГКЦ.
Прослухати повне інтерв'ю з владикою Василем Тучапцем в аудіозаписі можна тут.
Для Харківського екзарха це перша подорож до Риму від початку повномасштабної війни, а вперше він виїхав з Харкова на минулорічний синод в Перемишлі. Чисельність самого екзархату, що охоплює Харківську, Сумську та Полтавську область, невелика і налічує приблизно двадцять парафій, але як для владики Тучапця, так і для всього духовенства екзархату важливо не лише продовжувати своє служіння для греко-католиків, але й бути поруч з усіма тими, хто найбільше потребує допомоги в цей важкий період історії України.
Відбиток пережитих страждань
Від початку повномасштабного вторгнення Російської Федерації в Україну Харків та Харківщина — це один із найнебезпечніших регіонів, багато людей виїхало звідси, багато залишилося, багато хто повертається до обласного центру та деокупованих населених пунктів. Єпископ Тучапець зазначив, що навіть ті мешканці, які не покидали Харків і які пережили на собі важкі перші місяці війни, коли місто щоденно обстрілювали, дотепер відчувають страх. «Немає такої людини, що не боїться, — підкреслив він. — Коли біля тебе розриваються снаряди, то неможливо, щоб людина не боялася. Але просто люди на собі це пережили, і вони вже якось, можливо, внутрішньо більше готові до цього. І коли тепер тих обстрілів є менше, то вони себе почувають, звичайно, легше і краще. Однак, час від часу обстріли є і тепер».
Владика Василь підкреслив, що, на жаль, «все те, що люди пережили, відбивається на їхньому житті: на стані здоров’я тілесного, і також внутрішнього, психологічного». «Цей страх перед обстрілами особливо відбивається на здоров’ї дітей, — підкреслив він. — І ті діти, які залишилися в Харкові, на мою думку, найбільше постраждали і найбільше потребують лікування тілесних і душевних ран».
Ми не були готові до цього
«Я пригадую собі січень-лютий перед повномасштабною війною, — ділиться єпископ, повертаючись думками в недалеке минуле, — ситуація була напружена, пригадую, що посольства вивозили своїх представників з Києва. Але якось ми все ж таки не вірили, що може початися війна, така справжня війна. Всі думали, що Росія трохи полякає, і все далі повернеться до того, як було перед тим. Але вже коли почалася війна, то це було певною несподіванкою. Я пригадую перший день війни зранку, пригадую ту паніку, яка була в місті, як люди виїжджали з міста, з валізами по вулиці, бо ніякого транспорту не було, черги автомобілів на заправках, і маса людей виїжджає з міста… Я думаю, що принаймні серед пересічних людей ніхто не був готовий до цього, і ми також не були готові. В перший день війни російські війська, тобто їхні танки, вже стояли під Харковом, їх зупинили на кільцевій дорозі. Тоді там підбили кілька танків, вони зупинилися, і тоді вже почалася позиційна боротьба між нашими військами в Харкові, які захищали місто, і російськими, які намагалися увійти в місто і захопити його».
Безпрецедентна криза
Незважаючи на те, що владика Василь Тучапець очолює Харківський екзархат з часу його створення у 2014 році (до того часу його територія входила до Донецько-Харківського екзархату) і йому доводилося стикатися з непростими викликами, криза на різних рівнях, яку спричинила повномасштабна війна, поставила перед ним безпрецедентні завдання. «Перші тижні були дуже важкі, — пригадує він, — ніхто не знав, що буде далі. Окрім обстрілів, була важка гуманітарна ситуація: люди приходили до церкви, просили хоча б хліба їм дати, тому що крамниці не працювали і нічого не було. Вже потім почала надходити гуманітарна допомога, і це почало обнадіювати. Ми побачили також, що наші війська все ж таки зупинили російських загарбників. І вже згодом, через місяць, побачили, що ми можемо відстояти Харків. Це вже дало більшу надію, і ми почали вже жити в таких умовах війни, якими вони є, відповідаючи на ті всі виклики, на потреби людей, з якими люди зіткнулися через війну».
Перші гуманітарні вантажі
«Я пригадую, що перший вантаж нам привіз капелан отець Володимир з м. Сколе, що на Львівщині, — розповідає єпископ з радістю в очах. — Він віз цілу фуру з різними продуктами, спальниками, іншими речами, і повинен був завезти все це в якесь інше місце, але оскільки там, з якихось причин, цей вантаж не прийняли, то він привіз його до нас, до нашого храму святого Миколая на Салтівці. Це було в суботу пополудні, і ми почали все це розвантажувати, а в неділю після Служби Божі почали роздавати цю гуманітарну допомогу. Люди вже з самого ранку прийшли, стояли великі черги, щоб отримати цю допомогу. І тоді ми побачили, що є дуже багато людей, що люди справді потребують цієї допомоги».
Владика розповів, що вони зробили фотографії роздачі допомоги, розмістили їх у соцмережах, щоб показати, що є багато потребуючих. На це перше повідомлення відгукнулося багато людей, почала надходити гуманітарна допомога із Заходу. З часом було вдосконалено видачу цієї допомоги: тепер біля храму святого Миколая в Харкові стоять окремі палатки, в кожній з яких можна отримати певний вид допомоги: продукти харчування, дитяче харчування, засоби гігієни, медикаменти, речі, одяг тощо. Допомогу видають щочетверга і дотепер щотижня приходить приблизно до двох тисяч людей. «Серед них є багато людей пенсійного віку, є багато матерів з маленькими дітьми, таких дітей є приблизно 500, — зауважує єпископ. — Тому, насамперед, існує потреба в продуктах харчування, в дитячому харчуванні, памперсах для дітей, а також для дорослих, тобто для людей з інвалідністю, які не можуть ходити».
Для того, аби розвантажити, впорядкувати, а потім роздати всю цю допомогу, потрібні людські руки. Ієрарх розповів, що на початку війни люди часто самі приходили і просили дозволити їм долучитися до допомоги іншим, «щоби не сидіти постійно вдома під обстрілами, в пригніченому стані». «І таким чином у нас згуртувалася спільнота, до якої входять приблизно сто волонтерів, які нам допомагають, тому що роздати допомогу двом тисячам людей — це непросто: на кожній локації мусить бути понад десять осіб, потрібно також доносити різні речі. Саме життя підказувало, що робити і як вдосконалюватися, і тепер у нас вже налагоджена ціла система цієї діяльності», — каже він.
Допомогти дітям повернутися в дитинство
Життя підказало також духовенству Харківського екзархату не оминати поза увагою негативні наслідки, які постійні обстріли залишають у психіці дітей. «Діти мають страх, і це відбивається на різних рівнях, включно і на їхній фізіології, — зауважує екзарх. — Це проявляється в різний спосіб: одні, наприклад, перестають говорити і бояться виходити з будинку, інші бояться спілкуватися з іншими дітьми». Він розповів, що минулого року до них звернулися самі батьки з проханням організувати щось для їхніх дітей, бо були постійні обстріли, школи не працювали, дитсадки не працювали, діти навчалися онлайн і сиділи в підвалах. І тоді екзархат почав організовувати для цих дітей зустрічі, які проводили у нижньому храмі катедрального собору. Під час цих зустрічей діти брали участь в майстер класах, малювали, робили аплікації, проводили ігри, вони танцювали банси. Ці зустрічі і дотепер відбуваються два рази на тиждень. «На початках ті діти боялися, трималися за маму чи за бабцю і не відпускали їх, — розповідає ієрарх, — їм було також важко спілкуватися, наскільки той страх їх паралізував. Потім через тиждень, два, три, через місяць діти вже виходили з того стану, починали між собою спілкуватися, сміятися, галасувати, тобто почали повертатися до нормальних дитячих проявів своїх емоцій. І вже тепер, через рік, ми бачимо, що ті діти вже віднайшли свою рівновагу, батьки далі їх приводять до нас на заняття, приходять також нові діти. Влітку ми проводили для них „Веселі канікули з Богом“, куди проходило по сімдесят-вісімдесят дітей кожного дня протягом тижня. І таким чином, ми пробуємо їм допомагати. Хоча також батьки іноді приходять і кажуть, що через цей страх вони мусять звертатися до лікарів і лікуватися також навіть медикаментозним способом».
Потреби людей не зменшуються
Розповідаючи про найбільші виклики, які постають на даному етапі, владика Василь вказує на те, що кількість гуманітарної допомоги зменшується, «а потреби в людей не зменшилися». «І навіть більше людей повернулося до Харкова, й повернулися вони не тому, що їм там було погано чи щось не підійшло, але вони просто не мають фінансових можливостей, щоби оплачувати помешкання в західній Україні чи в іншому місті, куди вони виїхали, — зауважує він. — Вони повертаються, бо тут хоча би збереглось їхнє помешкання. Але все ж таки, люди не мають праці й, відповідно, не мають коштів, і навіть тих мізерних коштів, чи пенсії, чи виплат для вимушено переміщених осіб їм не вистачає для проживання. Тому вони приходять за допомогою, і тому надалі є потреба в забезпеченні базових потреб людей, таких як харчування, медикаменти, засоби гігієни. Тому ми маємо труднощі, шукаємо, щораз важче знайти цю допомогу, але все ж таки стараємося її знайти, щоб, наскільки можемо, допомагати людям. Тому звертаюся з проханням до всіх, хто має можливість, надалі продовжувати допомагати і передавати цю гуманітарну допомогу, зокрема до нас, до Харкова чи на схід України, де люди найбільше постраждали і страждають від війни».
«Не забуваймо, що війна триває»
Харківський екзарх розуміє, що запорукою готовності допомогти є емпатія, а вона живиться розумінням тієї ситуації, в якій перебуває потребуюча людина. Тому він просить усіх не забувати про те, що війна триває. «Навіть, коли ми були в західній Україні, — ділиться він, — то бачили, що люди собі живуть, і виглядає так, ніби війни немає. Але коли ти повертаєшся туди, до Харкова, ти бачиш зовсім іншу ситуацію, небезпеку, а також всі ці потреби, про які я вже згадував. Важливо, щоб люди не були байдужими, що вони все ж таки, наскільки це можливо, надалі продовжували разом допомагати потребуючим і цивільним людям, і військовим, бо військові також приходять до нас за продуктами харчування, медикаментами та іншими речами. Тому важливо, щоб ми не були байдужими, щоби ми не поводилися так, ніби війни вже нема і не було, або ніби вона десь там далеко. Війна триває, люди страждають, і тому нам далі треба бути об’єднаними, разом допомагати потребуючим, щоби якнайшвидше наблизити цей день звільнення нашої землі, перемоги і миру».
Молитва і вдячність допомагають долати втому
Слухаючи про щоденні зусилля, яких владика Василь докладає у те, щоб об’єднувати всіх навколо допомоги потребуючим, виникає закономірне запитання про те, чи він не втомився. «Насправді, це втомлює дуже сильно, — каже він, — бо майже кожного дня приходять люди з якимись потребами, також приходять ті, кого евакуювали до Харкова з прикордонних міст і сіл. І потрібно їх вислухати, в чомусь ми можемо їм допомогти, в чомусь не можемо. І це все також залишає певний відбиток. Допомагає те, що в нашому храмі від першого дня війни ми проводимо всі богослужіння і ніколи їх не припиняли. Тобто ця молитва також нам допомагає, нас підтримує. Другий момент — це те, що ми допомагаємо іншим людям: ця заангажованість в процесі вияву милосердя, доброти також допомагає, тому що люди дякують за цю допомогу, яку Церква їм надає, і ця вдячність, взаємообмін тими добрими, хорошими, позитивними емоціями також допомагає переживати всі ті труднощі. Хоча людина все ж таки втомлюється, потребує моменту усамітнення, відпочинку, іноді потрібно виїхати, навіть на короткий час, щоб можна було якось трохи відійти від того всього, заспокоїтися і, повернувшись, знову продовжувати ту місію, яку Церква зараз повинна виконувати під час війни».
Важливо відчувати підтримку всієї Церкви
Вадливою є також підтримка і вияв солідарності з боку інших єпископів та всієї Церкви. «Навіть, коли почалася війна, телефонні дзвінки Блаженнішого Святослава чи наших єпископів з різних частин світу — це була важлива підтримка, — підкреслює він. — Вони запитували, що потрібно, допомагали в різних потребах, бо цих потреб було і є дуже багато». Єпископ також додав, що за півтора року війни в них також налагодилися довірливі відносини з певними приватними особами, організаціями чи з парафіями, зокрема з парафією Святої Софії в Римі, яку очолює о. Марко Семеген та з якої до них надійшло багато вантажів гуманітарної допомоги.
Вдячність і прохання
Наприкінці інтерв’ю владика Василь Тучапець висловив вдячність: «Вдячність всім тим, які є небайдужі, які слідкують за нами, які бачать також потреби і нужди, які є в людей в Харкові чи загалом на сході України, і стараються також допомогти в будь який спосіб. Маю також прохання, щоб ми все ж таки пам’ятали, що війна триває, люди страждають, люди потребують допомоги, щоб ми далі спільно знаходили цю допомогу, передавали її потребуючим і змогли підтримати наших співгромадян в цей важкий час війни».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
