СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиГлава УГКЦ Блаженніший Святослав: Підсумки Синоду Єпископів 2024
З 2 по 12 липня у Марійському відпустовому центрі у Зарваниці — головному відпустовому центрі Української Греко-Католицької Церкви в Україні, відбувся цьогорічний Синод Єпископів УГКЦ, на який вперше разом з’їхалися 50 єпископів зі всього світу. Про значення цього Синоду, його зміст та ключові рішення у «Відкритій Церкві» з о. Ігорем Яцівим розповідає Отець і Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, який називає його «Синодом надії для України і в Україні».
Для тих, хто надає перевагу відеоформату, пропонуємо переглянути програму «Відкрита Церква» із Блаженнішим Святославом. Текстова версія розмови доступна нижче.
Про Синод Єпископів
Я слідкував за різними публікаціями і відгуками людей, і відчув, що дуже важливо розуміти природу того зібрання — чому владики зі всього світу з’їжджаються разом, який зміст і компетенції таких зібрань?
Отже, Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви — це зібрання усіх архиєреїв нашої Церкви з цілого світу. Відповідно до Кодексу канонів Східних Церков, коли Глава Церкви скликає такий Синод, він «скликає всіх, хто має суворий обов’язок брати в ньому участь».
Термінологічним відповідником такого зібрання у наших православних Церквах є Архиєрейський собор. До речі, якщо спостерігати за синодальною діяльністю наших православних братів, то такі архиєрейські собори у них скликаються доволі рідко. Зазвичай, у православних Церквах скликається лише Священний Синод — це вузьке коло вибраних архиєреїв, які допомагають Главі Церкви управляти помісною Церквою.
У термінології нашої Церкви Священний Синод — це Постійний Синод: чотири єпископи на чолі із Главою Церкви. Такий Синод ми скликаємо дуже часто, майже кожних два-три місяці. А Синод Єпископів усієї нашої Церкви — це ключова подія року: ми скликаємо наших єпископів з цілого світу щороку, і це — найвищий орган управління Церкви. Цей орган має законодавчу владу, тобто на такому Синоді ми можемо приймати відповідні закони, які, після проголошення окремим декретом Глави Церкви, стають правилом, яке зобов’язує.
Збираючись на Синоди, ми не просто слухаємо доповіді і експертні оцінки різних ситуацій. Я завжди кажу, що Синод — не науково-практична конференція. Ми сходимося для того, щоб узгодити, скоординувати нашу діяльність. Завжди стоїть питання: що робити далі, як діяти. І ось що цікаво: одним із плодів такого Синоду є те, що, незважаючи на розпорошеність нашої Церкви по цілому світу, вона не просто є єдиною структурою, а має єдиний душпастирський план. Ми діємо разом, виставляємо спільні пріоритети, координуємо наші ресурси відповідно до першочергових завдань, які ставить перед собою Церква.
Синод Єпископів нашої Церкви — справді унікальний момент, коли вся наша Церква збирається разом для того, щоб обміркувати, як нам жити, молитися, працювати, служити нашому народу і в Україні, і на поселеннях. Тому ця подія є ключовою, знаковою подією у житті Церкви впродовж цілого року.
Ми цілий рік готуємося до цього Синоду. Щоразу, коли збирається постійний Синод, ми заслуховуємо, як готується головна тема, звіти, навіть всі технічні деталі підготовки. А коли Синод відбувся, починається процес втілення в життя його рішень: є відповідні вказівки для наших виконавчих структур на рівні всієї нашої Церкви, тобто Патріаршої курії, також — на рівні окремих єпархій чи екзархатів у цілому світі. Таким чином цей Синод дає імпульс для життя і служіння нашої Церкви на наступний період — зокрема, на наступний рік.
Кожний синод має свою головну тему. І ось, цього року Синод Єпископів центральною темою обрав питання євангелізації, питання проповіді Христового Євангелія в обставинах і умовах війни. Ми хотіли зрозуміти, як Церква повинна проповідувати, що має бути головним завданням нашої Церкви, як нам проголошувати Христове Євангеліє в умовах війни, і саме через це проголошення Євангелія бути благовісниками надії. Тому кериґматична проповідь Церкви, євангелізація, Боже Слово, яке веде нас до Святих Таїнств, були головними темами, які цього року Синод брав до уваги і над ними застановлявся. А відтак, далі ми будемо над цим працювати — кожен єпископ у своїй країні, у своїй єпархії.
Про Зарваницю як місце проведення Синоду Єпископів
Ми всі хотіли бути зі своїм народом. Тому що неможливо роздумувати про потреби народу і проповідь Божого Слова, не відчуваючи душпастирського контексту.
Наші владики з цілого світу з’їхалися саме до Зарваниці, бо, можна сказати, Зарваниця дозріла до того, щоб такий Синод прийняти. Зарваниця — найважливіший Марійський центр нашої Церкви в Україні. Ми бачимо, як Зарваниця розвивається рік за роком: справді, не просто більше людей туди приходить, але Церква щораз, то краще готова всіх їх прийняти.
Очевидно, що були різні думки і навіть певні безпекові правила, яким чином цей Синод проводити. Відповідно до правил безпеки, які сьогодні існують у нашій державі, ми зберігали інформаційну тишу. Поки Синод працював у Зарваниці, ми про нього намагалися не дуже багато повідомляти, але тепер, коли вже всі роз’їхалися, можемо говорити.
Будучи у Зарваниці, владики хотіли засвідчити, що Українська Греко-Католицька Церква є осердям, яке збирає у своєму лоні всю світову українську громаду. Ми бачимо, що багато людей сьогодні виїжджає з України. Але вони виїжджають не у якесь небуття чи порожнечу: там, куди вони виїхали, є громади, спільноти, парафії нашої Церкви. І наші владики, священники, монахи і монахині готові приймати ту нову хвилю емігрантів, які до них приїжджають. Тому владики хотіли почути, якими є ці люди, які їхні потреби. Ми заслухали доповідь владики Ігора Ісіченка, який пояснював нам певні психологічні і світоглядні особливості наших людей із Центральної, Східної і Південної України, щоб наші громади у Західній Європі чи в країнах Північної та Південної Америки могли їх зрозуміти, були до них гостинними і, таким чином, могли інтегрувати їх. Тому Зарваниця була дуже важливим моментом.
А завершився Синод Всеукраїнською прощею до Зарваниці. Я бачив, як для наших людей, зболених війною, зранених, які прийшли на цю прощу, несучи свій біль, тих жінок і дітей, чоловіки і батьки яких воюють на фронті чи, можливо, навіть є в полоні, як для них було важливо бачити обличчя Церкви з цілого світу. Ми відчували ту солідарність — що Україна не є покинутою, що світова українська громада і наша глобальна Церква є разом із своїм народом.
Також владики привезли допомогу з цілого світу — і не тільки матеріальну. Це допомога, яка є простором обміну дарами. І тепер владики, виїхавши з України до своїх осідків, стануть адвокатами української справи із завданням інформувати світову громадськість про те, як Україна бачить свою перемогу, яким чином готує мирний план, про який сьогодні дискутується, яким чином ми не тільки стоїмо і боремося, а й хочемо перемагати.
Головна тема Синоду-2024 — євангелізація в контексті війни
Повернуся до певного досвіду, який я пережив у Києві на початку війни. Я постійно повторюю цю історію, тому що для мене це був момент усвідомлення багатьох речей. Це був, мабуть, березень 2022 року: порожній Київ, нема де купити хліба. Я тоді мав зустріч з міським головою Віталієм Кличком: ми хотіли знати, як послужити, і моє питання було — скільки людей залишилося у Києві, чого люди потребують в першу чергу. І пан Віталій подивився на мене і каже: «Більше, ніж хліба чи одягу, від Церкви ми очікуємо слова надії». І це був момент, коли я переоцінив все.
Властиво, чого найбільше народ потребує від Церкви під час війни? Потребує Бога, потребує, щоб ми навчили наш народ, який часом потрапляє у зневіру, вірити. Бо коли ми дамо Бога — Бог дасть все. Коли Христова Церква проповідує Слово Євангелія, ми передаємо живого Воскреслого Христа, присутнього між нами. Каже Христос: «Дбайте наперед про Царство Небесне, його справедливість, а все решта вам додасться». Властиво, тим Царством Небесним є Він сам, Христос, який є присутнім серед своїх людей, а тоді все решта додається. Коли ми будемо давати людям тільки якісь матеріальні речі, то завжди буде щось, що ми не доробляємо як Церква, чогось завжди буде недостатньо. Тому проголошувати Слово Боже, яке є словом життя і надії, — головна місія, головне завдання Христової Церкви. Лише тоді, коли ми будемо ставити Бога на перше місце, все решта встане на своє місця. Якщо ми у наших парафіях, у наших храмах будемо давати людям Слово живої віри і живої надії, там з’явиться і служіння потребуючим, відкриється благодійна кухня, туди прийде гуманітарна допомога, там буде все.
Коли починається Синод Єпископів, урочисто вноситься Євангеліє і перед ним запалюється свічка. Це не просто гарний ритуал: Євангеліє — джерело нашого життя, нашої надії, з нього ми вчимося, що означає бути християнами. Пригадую, що наш цьогорічний проповідник — кардинал Гжегож Рись із Польщі, говорив, що так довго, як ця книжка буде просто стояти на столі і не буде кому її відкрити і це Слово проголосити, та книга і все, що у ній написано, буде мертвою буквою. Тому потрібно, щоб Церква — ми, віруючі християни, і, зокрема, ті, хто покликаний до служіння Божому Слову, були проповідниками, носіями Слова Христової надії. Тому ми і називаємо Євангеліє Доброю Новиною. Нам під час війни так бракує добрих новин. Проголошення Доброї Новини про Воскреслого Христа, присутнього між нами, і є змістом євангелізації.
Це проголошення ми деколи називаємо богословським терміном — кериґма, блага вість, добра новина. Чому? Бо коли апостоли проголошували, розповідали, свідчили про те, що вони бачили Воскреслого Христа, все те, що вони говорили, — ставалося. Ось вони говорять про спасіння, і в момент проголошення Бог спасає всіх слухачів силою і діянням Святого Духа. В момент проголошення Божого слова Божа дія актуалізується тепер і сьогодні.
Тому наше Синодальне послання, з яким ми звернулися до нашого Божого люду, має цікаву назву: «Євангеліє — Сила Божа на спасіння кожному, хто вірує». Ми, як Церква, маємо ту силу. І та сила повинна прийти до кожного, хто є слабкий, та сила надії повинна оживити кожного, хто потрапляє у зневіру чи розпач. І тоді, коли Церква несе Євангеліє людям, вона виконує свою основну місію, про яку просив Київський міський голова: «Дайте нам слово надії, а все решта — додасться».
Ось тому ми хотіли в контексті війни ще раз розставити правильні пріоритети. Ми хочемо, щоб Боже Слово стало нашим головним не просто скарбом, а головною поживою, яка нас буде оживляти. В таких тяжких обставинах, коли ворог сіє смерть, ми проповідуємо Воскресіння, коли ворог вбиває не тільки тіло, а й хоче вбити нашу душу, хоче забрати у нас саму надію на майбутнє, Боже Слово нам цю надію несе, у тій надії ми спасаємося. Тому це найважливіше діло Церкви — давати людям Бога, вчити вірити в Бога під час війни — і називається це євангелізацією.
Сьогодні наша Церква має близько 46 різного виду шкіл євангелізації, тобто ми нічого нового на Синоді не придумали. Ми хотіли лише звернути на це особливу увагу і ті школи євангелізації зібрати, вправно ними опікуватися, щоб людям, які сьогодні найбільше потребують слова надії, ми, як Церква, могли його передати. І тоді ми виконаємо наше найважливіше завдання. Каже апостол Павло: «Горе мені, коли б я не проповідував Євангелія». Він не каже: «Горе мені, коли я не даю милостиню чи не роздаю гуманітарну допомогу». Бо коли проповідуємо Євангеліє, всі наші діла, і соціальне служіння також, стають виявом тої проповіді.
Тому ми так хотіли, щоб питання євангелізації під час війни було центральною темою нашого Синоду, а відтак — надало нового сенсу, нового змісту всім іншим видам діяльності і служіння, які Церква повинна здійснити для добра свого народу, який страждає від цієї жахливої війни. Ми хотіли передати силу Євангелія, щоб ми справді здобували перемогу кожного дня, перемагали зло добром, а зневіру — силою християнської віри у Воскреслого Христа.
Про роль сім’ї у євангелізації
Наступного року центральною темою Синоду буде родина, сім’я, тому що, зазвичай, природнім простором первинної передачі віри є саме родина. Ми всі вчилися вірити в Бога у родині, від своїх батьків — бачили, як в Бога вірить тато, мама, дідусь, бабуся, і від них перейняли дар віри в Бога. Справді, сьогодні ніхто і ніщо не може замінити родину в контексті передавання віри.
До речі, серед рішень Синоду є одне делікатне цікаве рішення, щодо якого у нас була дискусія. Ми запрошуємо, щоб усі наші віряни в родині в неділю обідали разом. Дехто з владик казав, що, можливо, ми втручаємося у родинні справи. А я переконував: ні-ні, давайте попросимо наших вірян, щоб бодай у неділю вони разом родиною сідали за стіл. Бо сьогоднішнє життя доволі, так би мовити, френетичне: люди не зустрічаються, навіть коли мають трапезу, кожен в родині їсть окремо. Я бачив навіть новий вид дизайну домашньої кухні — у стилі барної стійки, у якій навіть немає спільного стола, за який всім можна сісти. Але так важливо мати бодай в неділю, у вихідний день, момент спільної трапези! І ми просимо не просто сісти пообідати разом, а поділитися за цим столом не тільки хлібом земним, а й Божим Словом: що ми сьогодні чули у храмі? Яке було Євангеліє? Про що священник нам говорив, як він це Євангеліє нам пояснив? Спитати у дітей, як вони зрозуміли ці слова, бо не завжди дитина має можливість запитати у священника, коли чогось не розуміє. І батьки, як перші учителі віри, можуть і повинні бути служителями того Слова, щоб передавати віру своїм дітям. Тоді і батьки будуть більш уважні у храмі, бо знатимуть: діти вдома їх потім запитають — тату, мамо, а чому так сказав священник? Чому так було у Євангелії написано?
Це також момент, коли якось підсумовується прожитий тиждень, коли батьки цікавляться життям своїх дітей. Як часто ми чуємо від дітей, що батьки не мають часу і навіть не запитають — як цього тижня було в школі? Ось наскільки важливо ділитися не тільки земним хлібом чи смачним борщем в неділю, але теж і Божим словом! Бо це виховує, це передає віру. І тут тато і мама, наші миряни, є тими, хто у своїх родинах є також і служителями Божого Слова по відношенню до своїх дітей.
Постанови Синоду: про статус трьох комісій Патріаршої курії
Пригадую велику журбу блаженнішого Любомира, який говорив: «Так, владики можуть на Синодах вирішити чудові речі, але якщо не буде відповідного механізму втілення в життя, тобто виконавчих структур у Церкві, то рішення, які навіть стають законами для Церкви, наказом для дії, залишаться лише добрими намірами».
Отож, у нашій Церкві є виконавчі структури. Як у державі є парламент, який видає закони, і кабінет міністрів як орган виконавчої влади, який ті закони повинен впроваджувати у життя, щось подібне можна сказати і про наші церковні структури.
Очевидно, що більшість нашої Церкви діє на території України. У Патріаршій курії як виконавчій структурі нашої Церкви є структури або комісії, як певні міністерства, які мають різну компетенцію. І велика частина наших комісій мають компетенцію для своєї діяльності лише в межах території України. Але сьогодні ми бачимо, що ці межі починають стиратися: маса народу у часі війни опинилася за межами України. Тобто ми відчуваємо, що не можемо обмежити компетенцію якогось виконавчого органу нашої Церкви лише кордонами України, це стає певним анахронізмом. Тому певну групу наших комісій ми піднесли до загальноцерковного рівня, тобто поширили їхні компетенції на всю глобальну Церкву. Серед них є кілька комісій, які у своїй діяльності, думаю, вже давно вийшли поза межі України.
Наприклад, Комісія у справах молоді. Наша молодь сьогодні — це молодь, яка вже створює так званий глобальний молодіжний простір. Молоді люди спілкуються наживо, частину свого життя живуть у віртуальному просторі, який не має кордонів. Сьогодні наша молодь є потужним голосом України перед світовою громадськістю. Останні великі події, які ця наша Комісія організовувала, були міжнародного значення і рівня — наприклад, Світові дні молоді чи така подія для української молоді у Європі як «Вітер На Дії». Чи от ми бачили кілька дуже потужних акцій української молоді в Італії, яка приїхала з України, щоб міняти думку тих, хто сьогодні ще закоханий у Росію. Ми бачимо, як наша молодь в Аргентині чи Бразилії вболіває за своїх ровесників в Україні. І очевидно, що та Комісія, навіть на рівні своїх статутних компетенцій, сьогодні повинна бути піднесена до загальноцерковного рівня.
Також такою комісією Патріаршого рівня стали комісії у справах родини і у справах мирян. Ми бачимо, що сьогодні українська родина є тим осердям, де передається віра, де зберігається наша національна і культурна ідентичність, де передається мова — зокрема, в умовах еміграції. Тому, коли ми думаємо про те, як послужити українській родині, повним анахронізмом є дивитися тільки на Україну. Наші владики в Німеччині, Англії, Канаді питають: де в тих церковних душпастирських планах є наш контекст?
І зрозуміло, що для справи євангелізації ми надали Комісії у справах євангелізації всецерковний статус.
У постановах Синоду цього року можна побачити, що є відповідні конкретні доручення тій чи іншій комісії для того, щоб втілити рішення Синоду у життя — щодо євангелізації, щодо служіння родині, щодо служіння молоді і так далі. Ми бачимо, як наша Церква сьогодні виливається поза межі України, йде за своїм народом і, очевидно, ми мусимо відповідно до цього реформувати компетенції виконавчих структур нашої Патріаршої курії.
Про Департамент військового капеланства і нового єпископа
Щодо Департаменту військового капеланства: закінчився термін компетенції очільника комісії. Очевидно, що голови виконавчих структур не призначаються навічно — кожен декрет щодо призначення очільника має свій реченець. І коли він закінчується, ми переглядаємо ці кадрові питання і робимо відповідні ротації, зміни. Такі зміни цього року відбулися у нашому Департаменті військового капеланства і Патріаршої катехетичної комісії.
Сьогодні наш Департамент військового капеланства — у стані бурхливого розвитку. Фактично, цей Департамент сьогодні функціонує як окрема військова єпархія, як військовий ординаріат, хоч не ми ще не маємо такої структури відповідно до законів України.
Інституція військового капеланства щойно формується. Ми маємо військових капеланів на рівні присутності окремих священників в окремих військових частинах. Департамент військового капеланства опікується тими священниками і, фактично, є інституцією, в юрисдикції якої перебувають наші військові священники. Тому ця структура потребувала окремого єпископа.
Фактично, до сьогодні єпископом військових капеланів був я, відповідно до сучасної конфігурації, які нам дає чинне законодавство. Щоб хтось став військовим капеланом у структурах Міністерства оборони, Нацгвардії чи Прикордонних військ, я мушу забрати того священника від його єпископа, єпископ того душпастиря передає мені, в мою юрисдикцію, а тоді я скеровую його в армію. Таким чином, я відповідальний за тих отців. Дехто із них питав — а хто є моїм єпископом? Ну, так, цим єпископом був я. Але, як Глава Церкви, я не можу робити всього. Тому сьогодні маємо нового єпископа — це єпископ-помічник Стрийської єпархії владика Богдан Манишин, призначений новим очільником Департаменту військового капеланства. І тепер я можу йому делегувати відповідну компетенцію: він у моєму імені буде фактично військовим ординарієм для наших військових капеланів.
Все це, можливо, технічні речі, але вони мають надзвичайно важливі наслідки в практичному служінні наших священників. Ми хочемо щораз то краще наших священників підтримувати, супроводжувати їх, щоб вони відчували, що Церква не просто віддала їх у військо, в Міністерство оборони, ні-ні! Мати Церква їх супроводжує, і вони завжди матимуть до кого звернутися у всіх своїх потребах, сумнівах, запитаннях, яких сьогодні є так багато.
Про ювійлейний 2025 рік у Католицькій Церкві
Термін «ювілейний рік» означає окремий рік благодаті, згідно якого всі вірні Вселенської Церкви запрошені на прощу до Риму. З цілого світу до Апостольської столиці будуть з’їжджатися паломники. Згідно Папської булли будуть відкриватися ювілейні двері в патріахальних базиліках, яких у Римі є п’ять. І таким чином кожний паломник, який виконає певні умовини, пройшовши через відкриті ювілейні двері, отримає повний відпуст, тобто підтримку благодаті у своєму земному паломництві.
На рівні Вселенської Церкви — Апостольської столиці, створено комітет для організації цього ювілейного року. Цікаво, що разом із Папською буллою опублікована програма цього ювілейного року: у різні дні до Риму запрошують прибути різні категорії людей. Наприклад, буде ювілей молоді, тобто в певний день з цілого світу молодь приїде до Риму, і для молоді буде окрема програма. Буде ювілей для людей похилого віку, ювілей дітей, ювілей військовослужбовців, буде навіть ювілей єпископів, ювілей Східних Католицьких Церков. Очевидно, що механізм ювілейного року спланований так, щоб всі особи, для яких буде окрема програма, могли прибути до Риму.
Коли ми ознайомилися з цією програмою, ми зрозуміли, що, найперше, мусимо створити свій оргкомітет, який буде мати відповідальних осіб. На рівні рішень Синоду головою цього оркомітету призначений владика Ярослав Приріз, а його заступником — отець Теодозій Грень (ЧСВВ), який є генеральним вікарієм нашого екзархату в Італії, тобто він фізично перебуває у Римі і матиме змогу безпосередньо допомогти нашим вірним, які захочуть приїхати.
Але якщо йдеться про наших вірних в Україні, під час війни дуже складно організувати великі паломництва до Риму. Тому ми маємо певні ініціативи, як ми можемо пережити цей ювілей відповідно до потреб зраненого українського народу в Україні, народу, який переживає цю жахливу війну, живе в умовах військового стану, коли закриті кордони. Ми будемо звертатися до Апостольської столиці з відповідними проханнями, щоб можна було нам на місці організувати подібні програми душпастирства, щоб ми в наших катедральних соборах могли мати такі ювілеї для військовослужбовців, для старших людей, для молоді, для дітей. І таким чином, незважаючи на драматичні обставини війни, зробити доступною цю благодать ювілейного року для наших людей в Україні.
До речі, що я зауважив: цей ювілей Першого собору у Нікеї на рівні Католицької Церкви у Римі переживається по-своєму, там більший акцент на певних латинських підходах і розумінні цього Вселенського собору. Натомість ми, як Церква візантійської традиції, розуміємо Нікейський собор трошки інакше, ми бачимо його потужний екуменічний потенціал. Тому що Нікейський собор об’єднує у вірі усіх, хто його визнають і приймають. Ідеться не про тільки про православні Церкви, але також про так звані дохалкідонські древні християнські Церкви — наприклад, про Вірменську Апостольську Церкву. Нікейський Символ віри промовляють у Літургії багато християн різних Церков і традицій.
Тому з цієї нагоди ми би хотіли в Україні організувати гарні події, думаю, це теж гарна нагода для євангелізації. Ми повинні в цьому році ще раз пройти кожен елемент Нікейського Символу Віри, щоб спадок першого Собору у Нікеї ми по дорозі десь не розгубили, а справді його наново відкрили. І ювілейний рік — гарна нагода для цього. Запрошую усіх готуватися до того, щоб взяти участь у подіях, які Церква запропонує для кожного з вас в контексті цього ювілейного року для всієї Вселенської Церкви — чи ви є в Україні, чи за кордоном.
Про папську комісію щодо новомучеників ХХІ століття
Папа Франциск мав дуже глибоку ідею щодо цього питання. Адже ми зазвичай говоримо про свідків віри минулого, але не зауважуємо, що і в наших часах є так багато героїв християнської віри! Ми часом зауважуємо геройство віри людини, коли її вже немає, коли вона загинула, померла, відійшла у вічність. Папа Франциск хотів, щоб ми звернули увагу на таких героїв наших часів.
Отже, ця комісія просила кожну місцеву Церкву тої чи іншої країни, того чи іншого народу збирати інформацію про таких героїв нашого часу, незалежно від конфесії. Уповноваженим у цій комісії від імені нашого Синоду є отець Тарас Бублик, викладач УКУ: він звітував про свою діяльність у цьому напрямку на Синоді. Сподіваємося, що ця співпраця між нашою Церквою і цією папською комісією принесе для України, для українського суспільства належні гідні плоди.
Ми подали до Апостольської столиці цілий список таких наших сучасників — зокрема, тих, які дали геройське свідчення своєї християнської віри уже у третьому тисячолітті. І це не тільки греко-католики, ми подавали теж і православних, і протестантів — всіх, хто, незалежно від конфесії, жив своїми релігійними переконаннями відповідно до головних засад християнства. Ми також подали тих, хто став жертвою російської агресії — Героїв Небесної Сотні. Ми подали героїв християнської віри і свідчення — наприклад, священників Православної Церкви України, які загинули від рук російських окупантів. Отож, ми намагалися ширше дивитися на наших сучасників, не бути обмеженими лише вузькоконфесійними рамками для того, щоб засвідчити перед світом, що Україна має героїв християнської віри сьогодення.
Очевидно, що далі — це компетенція цієї комісії, як і кого обрати, бо, мабуть, там буде представлено дуже багато осіб з цілого світу, неможливо буде всіх якимось чином згадати. Але ми сподіваємося, що в контексті цього ювілейного року буде окремий день, окремий ювілей героїчних свідків віри наших часів, де про ті приклади християнського героїзму буде сказано на цілий світ.
Підготувала Оксана Козак для Департаменту інформації УГКЦПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
