СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Єпископи плачуть. Єпископи сміються»: владика Михайло Квятковський про віру, покликання та життя єпископа
Катехизація не закінчується Першою Сповіддю чи Першим Святим Причастям. Віру людина продовжує відкривати протягом усього життя — через навчання і молитву, але також через запитання, сумніви, кризи та власний життєвий досвід.
Запрошуємо прочитати розмову з Галиною Василицею зі Служби комунікації Філадельфійської архиєпархії, в якій митрополит-номінант Михайло Квятковський розмірковує про катехизацію впродовж життя, виклики передавання віри в епоху штучного інтелекту, роль сім’ї та парафії у плеканні покликань, а також про людський вимір єпископського служіння. Він відверто розповідає про кризу віри, яку пережив у семінарії, а напередодні нового служіння митрополита завершує розмову простим і особистим проханням: «Пам’ятайте про мене у своїх молитвах».
Як голова Патріаршої катехитичної комісії, Ви маєте можливість бачити катехитичне служіння в усій нашій Церкві. Однак дуже часто ми пов’язуємо катехизацію насамперед із підготовкою дітей до Першої Сповіді та Першого Святого Причастя. Яким є Ваше бачення катехизації? Чому формація у вірі потрібна людині на кожному етапі життя, а не лише в дитинстві?
Катехизація є надзвичайно важливою частиною нашого життя у Христі та важливим служінням у Церкві. Її мета — допомагати людині пізнавати віру від дитинства і впродовж усього життя — у дорослому та старшому віці. Як Ви зазначили, існує тенденція зводити катехизацію до підготовки дітей до Першої Сповіді та Першого Святого Причастя, а після цього — робити те, що можемо. Звичайно, так є не всюди. Деякі парафії мають повноцінні катехитичні програми, особливо там, де діють парафіяльні чи католицькі школи.
Цікаво також, що Синод Єпископів і Блаженніший Святослав заохочують практику Lectio Divina та біблійні зустрічі. Особливо для дорослих такий формат може бути ближчим, ніж звичайні заняття, під час яких вони лише слухають виклад. Люди збираються разом, навчаються і поглиблюють свої знання, але водночас мають можливість спілкуватися та дискутувати. Наша Катехитична комісія має матеріали для людей різного віку. Наша Церква в Україні також створила чудові ресурси, багато з яких зараз стають доступними англійською та іншими мовами. Програми й матеріали є. Нам потрібно знати про них, користуватися ними і мати людей, достатньо відданих цій справі, щоб втілювати їх у життя.
Якщо штучний інтелект уже сьогодні може пояснити вчення Церкви, знайти уривок зі Святого Письма чи відповісти на богословське запитання, у чому тоді полягає незамінна роль катехита? Що у вірі можна передати лише від людини до людини?
Штучний інтелект — надзвичайний ресурс. Він здатний опрацьовувати величезну кількість джерел, і саме це частково робить його таким вражаючим. Але, як говорили Святіший Отець Папа Лев та інші, ми не повинні забувати, що ШІ у певному сенсі є роботом. Він дає нам те, що в нього закладено. Але коли йдеться про передавання духу Євангелія та життєвого досвіду, це може зробити лише людина. ШІ може дати нам величезну кількість інформації та певну основу, але далі ми повинні запитати себе: що означає ця інформація? Що мені з нею робити? Чи подана вона в тому самому дусі, в якому її подав би Господь або людина, яка справді живе вірою?
Можливо, ШІ дає нам 95 відсотків. Але ці додаткові п’ять відсотків є дуже важливими. Саме тому ми завжди повинні осмислювати й перевіряти те, що отримуємо. ШІ — це інструмент, який може нам допомогти, але це ще не все.
Люди часто сприймають священника, а тим більше єпископа, як людину з міцною вірою, яка вже має відповіді на духовні питання. Але чи бувають у житті єпископа моменти сумніву або навіть кризи віри? Чи були такі моменти у Вашому житті — і як Ви через них проходили?
Безумовно, були моменти кризи — іноді навіть кризи віри, моменти сумнівів і запитань. Пам’ятаю один випадок, коли я навчався в семінарії. У певний момент я почав ставити під сумнів практично все — навіть саму основу віри, присутність Бога і навіть Божу присутність у Церкві.
Я хотів глибше в цьому розібратися і, в певному сенсі, дав Господу час. Я сказав: «Добре. Я продовжуватиму жити у звичному ритмі. Виконуватиму свої щоденні обов’язки. Житиму цим життям. Молитимуся». Не вдаючись у подробиці, скажу, що мені було дано відчути: так, Господь справді присутній. Це було дуже реальне відчуття Його присутності. Господь присутній у Пресвятих Дарах. Господь присутній у Церкві — так, духовно, але водночас дуже конкретно, реально і могутньо через Святу Євхаристію і Святе Причастя. Можливо, це був один із небагатьох особливо важливих моментів у моєму житті. Але думаю, що усвідомлення Божої присутності — справжнє відчуття Його присутності — сьогодні я розумію набагато глибше.
Чи маєте Ви свій спосіб залишатися близько до Бога серед щоденних обов’язків і турбот?
Думаю, щоб повною мірою жити своїм покликанням, потрібно цілковито віддати себе Господу. Потрібно сказати: «Господи, це Твоя справа. Я хочу бути Твоїм слугою. Я хочу служити так, як Ти хочеш, щоб я служив». Коли більше віддаєш себе Господу і довіряєш Йому, відкриваєшся на те, щоб жити Його волею. І тоді справді починаєш відчувати, що Господь присутній у твоєму житті.
А коли віддаляєшся від Господа і занурюєшся у власні справи, це відчуття Божої присутності починає слабшати. Як кажуть, це не Господь віддаляється від нас. Це ми віддаляємося від Нього. Це як дитина, яка загубилася на ринку чи в торговому центрі. Вона чимось зацікавилася, відволіклася, а потім раптом усвідомлює: «Стривайте, а де мама? Де тато?» Щось подібне ми можемо переживати і у стосунках із Господом. Коли ми повертаємося до життя, якого насправді прагнемо у своєму серці, — життя з Господом, — то знову починаємо бачити, що Він справді присутній. Ти просто йдеш за Ним і бачиш, наскільки це прекрасно.
Цей рік в Українській Греко-Католицькій Церкві проголошений Роком покликання. Часто, говорячи про покликання, ми зосереджуємося на самій людині, яка його розпізнає. Але яку роль у цьому відіграють сім’я та парафія? Чи можемо ми допомогти іншій людині побачити покликання, якого вона сама в собі ще не помічає?
Думаю, парафія і сім’я відіграють надзвичайно важливу роль. Іноді, коли йдеться про плекання покликання, ми думаємо: «Мабуть, не варто втручатися. Ми ж не хочемо змушувати когось чи підштовхувати в тому чи іншому напрямку». І це правда. Але, з іншого боку, ми покликані бути друзями, братами і сестрами одне для одного. І часом варто сказати: «Послухай, я бачу це в тобі. Ти коли-небудь про це думав? Тут є щось, над чим тобі варто замислитися». Пам’ятаю, я читав про практику в одній парафії чи, можливо, єпархії, де священник просив людей написати на аркуші ім’я людини, яка, на їхню думку, могла б мати покликання. Потім священник особисто говорив про це з цією людиною. Іноді її це просто приголомшувало: «Що? Ви серйозно? Люди справді думають, що я можу мати покликання?» І це може дуже багато означати для людини. Ми можемо цілковито помилятися. Зрештою, усе залежить від Господа. Але якщо ми бачимо в комусь щось особливе — певну рису характеру, ставлення чи просто спосіб життя, — не варто боятися сказати цій людині про те, що ми бачимо.
Іноді потрібно допомогти чомусь прокинутися в іншій людині — трохи роздмухати це полум’я, просто сказавши їй, що ми в ній бачимо. Це може стати величезною допомогою.
Люди зазвичай бачать єпископа біля престолу або на офіційних подіях — як того, хто навчає, провадить і приймає рішення. А що в житті єпископа могло б здивувати людей, особливо молодь, і допомогти їм побачити людину за її служінням?
Єпископи походять із різного середовища. Вони мають різний життєвий досвід. Їм подобається різна музика. У вільний час, коли вони, так би мовити, «поза камерою», вони можуть одягатися по-різному. Стати єпископом не означає сказати собі: «Тепер я не можу слухати цю музику» або «Я більше не можу так одягатися». Є певні речі, які потрібно робити у відповідний час, але в усьому іншому ти маєш залишатися собою. Господь покликав тебе з твоїм конкретним життям і досвідом, щоб ти служив у певний спосіб. І, можливо, саме твій життєвий досвід допоможе іншим людям так, як не зможе допомогти ніхто інший, саме тому, що це твій досвід. Водночас ми повинні зростати. Людина, яка дуже цінувала свою приватність, раптом може бути змушена стати набагато більш публічною. Той, хто раніше мало говорив або не давав інтерв’ю, тепер мусить часто виступати й давати інтерв’ю. Але, крім усього цього, єпископи плачуть. Єпископи сміються. Єпископи іноді переживають тривогу. Вони хвилюються. А в інші моменти переживають радість. Вони плачуть від радості разом із людьми, які відчувають дію Господа у своєму житті.
Думаю, людям важливо це розуміти. Єпископи мають певні обов’язки, але вони також потребують підтримки людей навколо себе. І це не означає, що ніхто ніколи не повинен ставити їм складних запитань. Іноді єпископові також потрібен хтось, хто скаже: «Послухайте, що Ви робите? Я хочу зрозуміти, що тут відбувається».
Якби сьогодні Ви могли сісти й поговорити з 20-річним Михайлом Квятковським — ще до сорока років священства, до єпископства і до нової відповідальності як митрополита, — що б Ви йому сказали?
Коли мені було 20 років, я не впевнений, що хтось міг би багато мені розповісти про те, що я повинен чи не повинен робити. Пам’ятаю, як мене дуже дратувало, коли мій батько чи хтось інший казав: «Коли станеш старшим, зрозумієш». А я думав: «Я вже зараз усе розумію! Можливо, це вам потрібно дещо краще зрозуміти». Але — спойлер — це справді так. Коли стаєш старшим, починаєш бачити речі по-іншому. Життєвий досвід допомагає чіткіше зрозуміти, як слід жити і що насправді є важливим. Тож 20-річній людині я б сказав: живи. Відкривай дари, які дав тобі Господь. Насолоджуйся життям, навчайся, розвивай себе. Але живи відповідно до своєї віри. Якщо ти виріс у католицькій сім’ї — не втрачай своєї віри, а заглиблюйся в неї. Якщо щось не має для тебе сенсу, шукай відповіді й став запитання. А якщо ти не впевнений, чи взагалі маєш віру, — досліджуй і це. Май відвагу це зробити. Нам вистачає відваги на багато речей — екстремальні види спорту і все інше. Але май відвагу зазирнути в глибину власного серця і душі, подивитися на світ навколо себе й запитати: як я маю бачити цей світ? Що я можу зробити, щоб він став кращим? Думаю, для цього також потрібно багато відваги. І якщо ти шукаєш чогось екстремального — це доволі екстремально.
Ви вступаєте в новий етап свого служіння як митрополит. З яким проханням Ви хотіли б звернутися до людей, яким тепер будете служити?
Я хотів би попросити тих, хто читатиме це інтерв’ю, пам’ятати про мене у своїх молитвах. Я кажу це щиро. Можливо, це звучить як кліше або просто як те, що належить сказати, але, думаю, кожен єпископ хоче бути добрим єпископом — добре служити людям відповідно до Божої волі, потреб Церкви та потреб наших людей у цей час. Служіння митрополита, думаю, відрізняється від служіння єпископа окремої єпархії. Митрополит також має бути людиною, яка в певному сенсі говорить від імені всієї митрополії та наших людей. Я хочу добре виконувати це служіння. Якщо Бог дасть, я отримаю натхнення і відвагу для цього. Але я також вірю, що вони приходять через молитви людей. І я був би дуже вдячний за ці молитви.
Розмовляла: Галина Василиця для Служби комунікації Філадельфійської архиєпархії
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
Локації
Персони
Владика Михайло КвятковськийЄпископ Нью-Вестмінстерської єпархії, Голова Патріаршої катехитичної комісії УГКЦ
