Єпископ Ігор Ранця: в час війни маємо бути готові розділити чийсь біль

10 вересня 2026

Єпископ Ігор Ранця, який очолює Єпархію Святого Володимира Великого в Парижі, ділиться досвідом перших місяців єпископського служіння, говорить про виклики для українців у країнах Західної Європи та про переживання війни. «Війна травмує, але вона також мобілізує — мобілізує віру, жертовність, служіння», — зазначає єпископ, наголошуючи, що в будь-яких життєвих обставинах християнин покликаний залишатися з Богом.

Єпископ Ігор Ранця: в час війни маємо бути готові розділити чийсь біль

Серед 147 єпископів, призначених протягом останнього року, які беруть участь у формаційному курсі, що його щороку організовують у Римі Дикастерії у справах єпископів, у справах Східних Церков та у справах євангелізації, є також два представники УГКЦ — єпископ Єпархії Святого Володимира Великого в Парижі владика Ігор Ранця та єпископ-помічник Вроцлавсько-Кошалінської єпархії (Польща) владика Маріуш Дмитерко.

Попри щільну програму курсу, що триває від 2 до 10 вересня 2026 року, нововисвячені єпископи змогли завітати на інтерв’ю до редакції Радіо Ватикану — Vatican News. Сьогодні публікуємо розмову з владикою Ігорем Ранцею, у якій говоримо про його перший рік єпископського служіння, душпастирські виклики, що стоять перед УГКЦ у Франції та інших країнах Західної Європи, про духовні й психологічні рани, спричинені війною, підтримку України французьким суспільством і Католицькою Церквою у Франції, а також про майбутній візит Папи Лева XIV до Франції.

Владико, ми дуже раді вітати Вас у студії української редакції Радіо Ватикану. 1 жовтня 2021 року стало відомо, що Святіший Отець Лев XIV схвалив рішення Синоду єпископів Української Греко-Католицької Церкви, який обрав Вас єпископом Єпархії Святого Володимира Великого в Парижі. Єпископська хіротонія та інтронізація відбулися у грудні. Відтоді минуло, можна сказати, майже рік. Скажіть, будь ласка, як загалом для Вас пройшов цей ще неповний рік єпископського служіння?

Це був дуже цікавий, динамічний, активний рік. Відбулося дуже багато різних подій, поїздок, зустрічей. Після довгого періоду вакантності престолу нам вдалося сформувати всі необхідні єпархіальні структури. Віднедавна працює Генеральний вікарій, є Колегія єпархіальних радників, пресвітерська рада та інші необхідні структури. Я також мав змогу відвідати багато наших спільнот — ще далеко не всі, — спілкуватися з нашими душпастирями та вірними, і вже по-новому, з перспективи єпископського служіння, дивитися на їхні потреби, на те, чим можна їм допомогти і чого вони потребують.

Чи є щось, чого Ви не очікували від цього служіння?

Є дуже багато таких речей, яких я, скажімо так, не передбачив. Передусім, це служіння, хоч минуло лише вісім місяців, змінює мене, навертає мене, спонукає до поглиблення віри, до переосмислення багатьох речей у моєму особистому житті, у моєму досвіді Бога. Також, як мені здається, воно спонукає мене зростати у цій відповідальності за людей у Франції, інших країнах Бенілюксу та Швейцарії, які мають стільки болю і, водночас, стільки прекрасного у своїх душах.

Чи могли б Ви трохи більше пояснити, що Ви маєте на увазі, коли говорите, що це служіння спонукає Вас до навернення?

Так. Бачите, я сам ще не здатний до кінця, скажімо так, вербалізувати свої пережиття чи своє самосприйняття. Але я бачу, що я відповідальний за цих людей. Передусім за те, щоб провадити їх до Бога, щоб спонукати їх отримати досвід Бога. Очевидно, що є різні виклики: війна, соціальні проблеми, проблема збереження ідентичності. Але в усьому цьому найважливішим є те, щоб люди пізнавали Бога, наближалися до Нього. І ось, щоб спонукати до цього людей біля наших спільнот, я повинен сам у цьому прогресувати. Також я бачу, що багато чого мені потрібно поглиблювати, і все це спонукає мене до якогось глибшого буття з Богом.

Ви очолюєте Єпархію Святого Володимира Великого в Парижі для українців греко-католиків у Франції, Бельгії, Нідерландах, Люксембурзі та Швейцарії. Це дуже велика територія. Наскільки вдається охопити душпастирською опікою вірних у цих країнах?

В окремих країнах наші вірні доволі добре охоплені душпастирською опікою, наприклад у Бельгії. У Франції трохи складніше, бо територія дуже велика, а українці відносно невеликої кількості розсіяні по всій країні. Якщо говорити про новоприбулих, найбільше українців є в Нідерландах. Ми там не маємо жодного священника, який би там мешкав. Наші душпастирі доїжджають до Нідерландів із Бельгії.

Це досить близько, правда?

Так, але така поїздка забирає дві-три години в неділю вранці, щоб приїхати на Літургію, а ввечері потрібно повертатися. Це обмежує можливість реального душпастирського життя протягом тижня. Тому великий стратегічний виклик полягає в тому, щоб ми змогли мати в цій країні своїх священників. Отже, ситуація залежить від країни. Але там, де є наші священники, я бачу, що наші вірні доволі добре охоплені душпастирською опікою. І також я намагаюся зростати в тому, щоб охопити всіх наших вірних своєю молитвою. Бо це також дуже важливо — мати їх у молитві, пам’ятати про них у молитвах.

Чи останнім часом виникли нові душпастирські потреби, пов’язані з повномасштабною війною, з прибуттям біженців з України?

З того, що вдається бачити й фіксувати, зараз немає великої кількості новоприбулих, немає активного прибуття. Ситуація є непередбачуваною і може змінитися, але більш-менш вона стабільна. Однак ми всі починаємо задумуватися над довгостроковими наслідками цієї війни, тому що вона спричиняє зранення, травми. Люди впадають у зневіру, у відчай. Людям важко зорієнтуватися, як їм планувати своє життя: чи залишатися в країнах Європи, чи повертатися в Україну. І ми починаємо над цим думати, як їм допомогти. Одна з речей, яка зараз є предметом активного обговорення в єпархії, — це переорієнтувати наш душпастирський осередок, нашу українську місію в Люрді, на те, щоб вона більше служила зціленню ран війни. Війна породжує різні рани — психологічні та фізичні, але також є духовні травми, рани війни. І ми над цим активно думаємо. Контактуємо з різними урядовими структурами місцевих країн і в Україні. Будемо шукати спонсорів. Можливо, українці, які відвідували Люрд, знають, що поблизу нашої церкви є така закинута будівля готелю. Колись цей готель служив для українських паломників. Вже років пʼятнадцять він не функціонує. Є ризик, що ми втратимо цю будівлю, яка вже вийшла з ужитку. Щоб цього уникнути, потрібно там щось створити. Один із задумів — створити там центр духовного зцілення, який буде орієнтований передусім на тих, хто постраждав від війни. І от цей рік ми присвячуємо, зокрема, цій справі. В нашій єпархії 13 вересня цього року відбудеться загальноєпархіальний збір коштів на цю справу. Ми також маємо спонсора, який готовий подвоїти ту суму, яку ми зберемо. Це, можливо, дасть змогу зорієнтуватися, як далі рухатися. І запрошуємо всіх, хто може нам чимось допомогти, особливо ідеями, сконтактуватися з нами, щоб ми думали над тим, як би цей Люрд послужив зціленню українських духовних ран, спричинених російською агресією.

Ви говорите про рани війни. Що б Ви хотіли сказати про те, як війна вплинула на Вас — як на священника, тепер єпископа, як на католика, християнина?

Мабуть, непросто відповісти на це питання. Війна зачепила мою емоційну сферу. Я часто перебуваю між якимись гострими емоціями проти нашого агресора і водночас усвідомлюю щось інше: він потребує навернення. А щоб когось навернути, треба мати певне милосердя. Я також відчуваю, що у певний спосіб я сам травмований цією війною — і духовно, і психологічно. Є питання, на які я не можу відповісти, які ставлять наші вірні: «Де Бог у цій війні?». Але я не можу відповісти, бо й сам для себе ще не знайшов відповіді. Але також ця війна якось і мобілізує — мобілізує віру, мобілізує жертовність, служіння. Бо в усіх життєвих ситуаціях людина має залишатися християнином, якщо вона вірить у Бога, прийняла хрещення. Наше життя не зосереджене і не має своєї кінцевої мети у створенні якогось раю на землі. Його мета — всіх провадити до вічного життя, до Небесного Царства. І в цьому контексті ця війна є чимось минущим, певним етапом нашої історії спасіння. Ми справді маємо шукати справедливого миру і думати, як його наблизити. Але ми також не маємо занедбувати свою віру і свої стосунки з Богом. Ну, я часами теж потребую чиєїсь допомоги, щоб дати собі раду з наслідками війни. І також важливо, щоб ніхто не залишався сам.

Сам на сам із болем, сам на сам із цими великими переживаннями…

Так. І відповідно, ми маємо всі бути готові розділити чийсь біль.

Від 25 до 28 вересня відбудеться Апостольська подорож Папи Лева XIV до Франції. Яке значення має цей візит для французьких католиків, а також для української громади?

Цей візит має дуже велике значення. Церква у Франції багато до нього готувалася. Вона не до кінця була задоволена візитами Папи Франциска, який одного разу відвідав Страсбург, іншого разу — Марсель, тому що Папа Франциск представляв їх як візити, пов’язані не безпосередньо з Францією, а з європейськими структурами або із його середземноморськими проєктами. А це вже візит до Парижа, у серце Франції, до Собору Паризької Богоматері. Папа також відвідає Паризький католицький інститут, а ще — Люрд, особливе місце для Франції. Папа матиме окрему зустріч із єпископами, окрему зустріч із духовенством і монашеством. Також він буде в місті Мец, де особливу увагу буде присвячено темі європейської інтеграції та молитві за мир. Тому є дуже великі сподівання. У перші години після початку реєстрації були розібрані всі місця на зустріч Папи з молоддю, яка має відбутися на великому стадіоні в Парижі. Очевидно, що ми будемо присутні з нашими священниками. На всіх подіях із Папою хтось буде представляти нашу Церкву. І ще тут, перебуваючи на цьому курсі для молодих єпископів, ми матимемо зустріч із Папою [ред. у четвер, 10 вересня]. Якщо вдасться йому щось сказати, то я також попрошу його, щоб він зробив якийсь жест уваги до нашої маленької єпархії у Франції під час свого візиту.

Чи є щось таке, що ускладнює українцям інтеграцію у Франції? І, можливо, щось таке, що ми розділяємо з французами?

Як на мене, єдине, що ускладнює українцям спілкування з французами, — це французька мова. Її непросто вивчити. Навіть коли її вивчиш, складно говорити без акценту. Для цього треба почати вивчати її ще з дитячого віку. А французи дуже чутливі до своєї мови. Вони її справді цінують, люблять, вважають своєю особливістю. І тому це такий пункт, де українцям і французам важко зійтися. А в інших речах я знаходжу дуже багато спільного — в окремих елементах культури, суспільного характеру, менталітету. Є дуже багато спільного в родинних цінностях, у бажанні збиратися разом за столом і спілкуватися, навіть у тому, щоб співати. Ну, хіба що в українців немає стільки сиру і вина, як у французів. А в іншому, як на мене, це дуже подібні народи.

Обидва народи, я думаю, є дуже волелюбними…

Можливо, так. Обидва народи цінують свободу, цінують право вільно висловлюватися. Все-таки є певні відмінності в ментальності, бо українці переважно були тими, над ким домінували, а французи, навпаки, були тими, хто в різні історичні епохи домінував над великими просторами світу, скажімо так. І тому це трохи, можливо, інколи відчувається в манерах поведінки. Але я особисто знаходжу французів і українців дуже подібними за багатьма традиціями та елементами культури.

А що б Ви могли сказати про підтримку українців з боку французького суспільства, а зокрема Церкви у Франції, під час повномасштабної війни?

Підтримка була дуже видимою, ефективною, емоційною, чутливою і, як на мене, неочікуваною. Коли розпочалася повномасштабна війна, я тоді був настоятелем собору Святого Володимира в Парижі. Ми просто були «атаковані» французами, які приносили пакунки з гуманітарною допомогою, гроші, приходили висловити слова підтримки. Було багато журналістів. Ми навіть започаткували візантійську Літургію французькою мовою, яка від лютого і до літа, поки я був у катедрі, фактично тривала. І була ще одна така парафія. Мені здається, що французи чутливі до несправедливості, і в широкому загалі вони відчувають, що тут відбувається певна несправедливість, і тому так реагують. Навіть якщо французи все-таки більш секуляризовані, ніж українці, навіть якщо дуже часто до війни вони добре не знали, де є Україна, і не знали, що українська та російська мови — це не одне й те саме. Тобто не знали, що в Україні говорять українською мовою, а не російською, але вони, на мою думку, зреагували на цю несправедливість, бо вона є очевидною. І тому я дуже вражений підтримкою французів. Приблизно через пів року після початку війни я був призначений протосинкелом єпархії, і мав нагоду спілкуватися з певними категоріями представників влади. Я дізнався, що було надано також дуже багато допомоги, яка не афішувалася. Тому я особисто дуже вражений цим і щиро вдячний Франції. Очевидно, що, можливо, ми б хотіли, щоб допомоги було ще більше, але з того, що я бачу, її надається багато. Подібно реагує і Католицька Церква. Вона є скромною за своїми можливостями — фінансовими чи якимись іншими. Очевидно, що, як і в кожному суспільстві, можуть бути різні думки і погляди. Так само є і серед єпископату, серед певної категорії крайніх правих католиків. Але широкий загал вболіває за Україну і в межах своїх скромних можливостей робить багато. І, зокрема, подібно до держави, багато чого робиться, не афішуючи.

Владико, війна триває вже понад чотири з половиною роки. Останніми тижнями ми бачимо посилення російських обстрілів українських міст. Є велика втома, багато людей роздратовані і, звичайно, зростають жертви як серед військових, так і серед цивільних. З іншого боку, існує роздратування через деякі внутрішні події в країні. Я хотіла б попросити Вас звернутися до людей як душпастир. Що б Ви хотіли їм сказати в цій ситуації?

Ми живемо в дуже складний час, і Україна має дуже складні, трагічні сторінки у своїй історії. Є певні обставини, які ми так просто не можемо змінити. Але в усіх цих обставинах ми маємо залишатися людьми. А залишатися людьми — це передусім бути разом, проявляти один до одного солідарність, підтримувати когось, кому ще складніше, ніж тобі. Також бути людьми, бути християнами означає бути з Богом. І я вважаю, що немає іншого виходу, як просто поглиблювати своє життя з Богом. Багато наших труднощів пов’язані, зокрема, не так із реаліями війни, як із тим, як ми їх переживаємо. Бо дуже часто наші страждання спричинені нашими міркуваннями, самонавіюванням, якимись нереальними очікуваннями, тим, що, як ми кажемо, ми себе «накручуємо». І саме тут зв’язок із Богом, взаємини з Богом, спілкування з Ним можуть нас очистити, щоб ми радше сприймали ту реальність, хоч вона і трагічна, яка є довкола нас, а не будували щось собі на підставі хибних очікувань. Я гадаю, що ми маємо всі зрозуміти, що ця війна у своїх наслідках ще надовго. Може, вона зачепить цілі покоління. Навіть якби вона раптом припинилася завтра, її наслідки ще будуть тривати. Тому ми мусимо бути сильні. Ми сильні тоді, коли ми є разом, коли ми між собою не воюємо, коли ми поглиблюємо своє життя з Богом, коли ми себе освячуємо. Я гадаю, що ми колись отримаємо відповідь на питання, чому таке випало на долю України. Без сумніву, ми якось отримаємо відповіді на ці питання… Але нам зараз залишається просто в тих обставинах бути сильними, покладаючись не лише на свою силу, не лише на якусь допомогу з-за океану, а також на Божу допомогу. Тому запрошую до молитви, запрошую до реалізації тих самих різних ініціатив, про які говорив наш Синод: про піст, про молитву. Це нас буде будувати, очищувати, робити сильнішими.

Дуже дякую.

Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ