Єпископ Богдан Дзюрах: «Наш кінець не став би кінцем насильства»

23 травня 2025

Російське православ’я — це знаряддя російського імперіалізму, переконаний владика Богдан, Апостольський екзарх для українців візантійського обряду в Німеччині та Скандинавії, з яким нещодавно поспілкувався журналіст католицького видання «Tagespost».

Єпископ Богдан Дзюрах: «Наш кінець не став би кінцем насильства»

Преосвященний Владико, чи можлива ситуація, у якій несправедливий мир буде кращим за справедливу оборонну війну?

«Несправедливий мир» — це суперечність сама в собі. Якщо мир несправедливий, то це насправді не мир, а вимушене, тимчасове перемир’я, що незабаром виявиться прелюдією до ще більшої трагедії в набагато ширших масштабах. Напередодні Другої світової війни прем’єр-міністри Англії та Франції вважали, що зможуть зберегти мир у своїх країнах ціною однієї з перших жертв гітлерівського нападу. Наслідки цього компромісу з агресором добре відомі. Історія показує, що поступки агресору ніколи не зупиняють його агресивних дій, а лише розпалюють його апетит. Ті, хто змушує невинну жертву до капітуляції, стають на бік агресора і, таким чином, стають співучасниками його злочинів.

Як Україна може вистояти, якщо її зрадив Вашингтон?

Навіть якщо нас зрадять люди, Бог ніколи нас не зрадить і не покине. Багато країн і мільйони людей доброї волі все ще на нашому боці, і ми спостерігаємо динамічний розвиток подій у Європі. Люди тут хочуть підтримати Україну, бо перемога агресора не принесе миру, а лише поширить зло за межі України.

Наразі ми, українці, платимо найвищу ціну за те, щоб зупинити агресора. Ми не хочемо, щоб таку ж ціну платили інші. Тому що наш кінець не став би кінцем насильства — він би лише заохотив російське керівництво до розширення своїх агресивних дій у Європі та в інших регіонах, де Росія роками застосовує насильство і сіє руйнування.

Велика відповідальність за майбутнє Європи лежить на плечах політиків, які повинні думати не лише про наступні вибори, а й про майбутнє своїх народів. Зрештою, Бог і історія розставлять усе на свої місця й відновлять порушену світову рівновагу, але я не бажаю нікому з нас, щоб ціна цього була ще вищою.

Фото: Imago/Reto Кlаr

Починаючи з 2016 року, Папа Франциск неодноразово говорив про «світову війну по частинах».

У цьому питанні важко не погодитися зі спочилим Понтифіком. Як Глава Вселенської Церкви, він мав глобальний погляд на світ і переймався кожною пролитою сльозою, кожним стражданням, яке переживають люди. Втім, недостатньо просто намагатися припинити кровопролитні війни — важливо запитувати себе про їхні причини.

Якщо подивитися на війну Росії проти України, то однією з її головних причин є те, що злочини комунізму так і не були повністю осмислені і засуджені. Після Другої світової війни був засуджені Гітлер і нацистська ідеологія, але не сталінський режим у Радянському Союзі, який також був причетний до розв’язання світової війни.

Путінський режим був би неможливим, якби людство вчасно дало справедливу моральну й правову оцінку кривавій спадщині комунізму. Нині Путін і його спільники намагаються «виправити» цю «найбільшу геополітичну катастрофу XX століття» — як вони називають розпад Радянського Союзу — й відновити «імперію зла» своїми геноцидними методами.

Руйнування на вулицях Маріуполя, Україна, 23 березня. (Maximilian Clarke/SOPA Images/LightRocket/Getty Images)

Чи Владімір Путін просто ностальгує за Радянським Союзом, чи йдеться про щось глибше: наприклад, ідею про нібито цивілізаційну місію Росії, яка виправдовує її імперіалізм?

Безумовно, царська, більшовицька й путінська Росія завжди бачила себе як державу імперського характеру. Москва також сьогодні веде колоніальну війну проти України. Росія цілеспрямовано нацьковує власний народ на українців, заперечуючи нашу ідентичність та право на існування.

При цьому вона повною мірою використовує «смертоносну зброю масового ураження — пропаганду», кажучи словами святого Папи Івана Павла ІІ. Пропаганда небезпечніша за звичайну зброю, бо вона вбиває в людях сумління і таким чином формує сліпих виконавців злочинних наказів — убивць, ґвалтівників, грабіжників. Усе це ми спостерігаємо сьогодні в російській агресії проти України. Росія може намагатися виправдати свої звірства імперіалістичними ідеями, але зло завжди залишається злом.

Роль Російської Православної Церкви в цій трагедії залишається вкрай суперечливою.

Російська Православна Церква (РПЦ) була інструментом російського імперіалізму протягом десятиліть. 1943 року Сталін дозволив відновлення її діяльності, проте це було частиною політики для зміцнення внутрішньої підтримки, а не чисто релігійним актом. Втім, тодішнє керівництво РПЦ вважало, що таким чином воно може врятувати себе і Церкву. До сьогодні керівництво РПЦ ані не визнало цієї співпраці зі сталінським режимом помилкою, ані не покаялося в ній.

Музичний виступ православного хору на урочистостях з нагоди 100-річчя ЧК (пізніше КДБ і ФСБ), яка була відповідальна за масові репресії, зокрема вбивства сотень тисяч православного духовенства та віруючих після Жовтневої революції 1917 року, став трагічним відображенням цієї ситуації. Вже одне це ілюструє, як низько впало керівництво цієї Церкви і як далеко воно віддалилося від духу Євангелія.

РПЦ потребує навернення, глибокого катарсису. Лише невелика частина російського суспільства і ще менша частина російського православ’я наважилася визнати правду і засудити цю війну. Тому заклик Пресвятої Богородиці до інтенсивної молитви і покути за навернення Росії, який Вона скерувала до людства під час об’явлень у португальській Фатімі понад сто років тому, все ще залишається актуальним.

Місцева мешканка Валентина Демура, 70 років, біля свого будинку в обложеному південному портовому місті Маріуполь, Україна, 27 березня. (Олександр Єрмоченко/Reuters)

Що загрожує Україні в разі поразки?

Проти українського народу буде здійснено відвертий геноцид на очах у всього світу та за співучасті частини цього світу. Російські війська опиняться на порозі ЄС і з великою ймовірністю нападуть на країни ЄС. Російський режим, будучи впевненим у слабкості Заходу, продовжить і посилить свою підривну діяльність у західних країнах. Диктатори різного ґатунку піднімуть свої голови ще вище і почнуть реалізовувати свої кровожерливі цілі в різних куточках світу.

З іншого боку, малі країни намагатимуться за будь-яку ціну заволодіти ядерною зброєю, оскільки вбачатимуть у ній єдиний спосіб стримування потенційних агресорів. Всі побачили б, як вільний світ покинув Україну, яка в 1994 році відмовилася від третього за величиною ядерного арсеналу в світі заради миру.

Метою агресора є стерти нас з лиця землі. Якщо після незліченних військових злочинів, вчинених росіянами, Україну просто «подарували б» Путіну на підставі якоїсь нечесної оборудки, — це стало б зрадою також усіх тих, хто сподівається на справедливість і торжество правди. Я не вірю, що вільний світ погодиться на такий сценарій.

Наскільки населення України зараз травмоване внаслідок російського ракетного та дронового терору?

Наші люди глибоко травмовані, зокрема й діти. Тому ми намагаємося підготувати наших священиків якомога краще до цих викликів. Нещодавно ми організували навчальний курс «Зцілення ран війни»: чотири дні з сімома фахівцями. Ми повинні допомагати людям із фізичними травмами — понад 50 000 людей в Україні живуть з ампутованими руками чи ногами — а також з психологічними травмами. Водночас ми мусимо дбати про те, щоб наші священики самі не виснажувалися і не перевтомлювалися, бо тоді вони вже не зможуть допомагати іншим людям.

Український прапор, розірваний осколками після російського обстрілу, майорить у Миколаєві, ключовому місті на шляху до Одеси, найбільшого порту України, 27 березня. (Олександр Гіманов/AFP/Getty Images)

Росія систематично атакує цивільне населення далеко від лінії фронту. Чи є це частиною стратегії на виснаження?

У нас немає жодних сумнівів у цьому. Щодня ми отримуємо новини з України про все жорстокіші ракетні та безпілотні атаки на українські міста й села, причому російські удари насамперед націлені на цивільну інфраструктуру та мирне населення. Російський режим реалізує стратегію випаленої землі й намагається занурити українське суспільство в страх і відчай, щоб змусити народ і державу відмовитися від боротьби за свободу й капітулювати. Масовані атаки на фронті переслідують ту саму мету.

За нинішніми даними 70 відсотків українців мають принаймні одного родича, який був або є на фронті. Це означає, що більшість українських родин живуть у постійному страху втратити близьких. Понад 60 тисяч людей вважаються зниклими безвісти; їхні сім’ї перебувають у постійних муках, не знаючи, чи їхні рідні загинули, чи потрапили в полон. Ми намагаємося допомогти їм словом розради і надії, молитвами та психологічною підтримкою. Але тільки Божа любов здатна зцілити всі ці рани.

Минулого року Україна ухвалила закон, який дозволяє забороняти релігійні організації, що контролюються державою-агресором. Йдеться про Українську православну церкву (УПЦ), яка залежить від Московського патріархату. Чи не є це обмеженням релігійної свободи?

Хоча в законі немає жодної згадки саме про цю Церкву, багато спостерігачів інтерпретували його таким чином. Дехто вважає, що це був політичний популістський крок, спрямований на задоволення настроїв населення. Мабуть, у держави Україна все ж були вагомі підстави бути стурбованою через сумнівну роль деяких представників релігійного середовища.

Схоже, що йдеться не стільки про обмеження релігійної свободи, скільки про безпеку людей в Україні та захист Церков і релігійних організацій, щоб вони не стали інструментами для політичних цілей ворожої країни. Втім, мені невідомо, наскільки закон досягнув своїх цілей.

У Росії російське православ’я де-факто є державною церквою; в Україні в останні десятиліття політично просувалася та чи інша православна церква. Чи існує зараз загроза створення державної церкви в Україні, а саме Православної Церкви України (ПЦУ)?

Спроби створити державну церкву робилися неодноразово: і з боку держави, і з боку православних церков. Навіть зараз не можна виключати варіанту, що Православну Церкву України захочуть зробити державною церквою. Тенденція в цьому напрямку існує. Однак на даний момент я не бачу серйозної небезпеки виникнення державної церкви, оскільки в Україні створено справжнє громадянське суспільство, і ми спостерігаємо мирну співпрацю між церквами і релігійними організаціями. Вони вже 25 років співпрацюють у рамках «Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій». Цей орган приймає спільні заяви, навіть з делікатних та особливо важливих для країни питань.

Як греко-католики, ми вважаємо, що українське православ’я не повинно повторювати помилок російського православ’я. Щоб зробити конструктивний внесок у розвиток українського суспільства, церквам потрібна здорова автономія. Бо істинна Церква спирається не на державні ідеї чи інституції, а на обітниці Христа та силу Святого Духа.

Розмовляв Стефан Байєр для інтернет-видання «Tagespost»
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ