СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Єднаймося та не відступаймо від великих завдань», — поради лідерам від владики Бориса Ґудзяка
Спеціально до сьомої церемонії вручення нагороди «Світло справедливості», яка відбудеться 13 грудня у Києві (організатор — Інститут лідерства та управління УКУ), цей Інститут записав поради владики Бориса Ґудзяка новим українським лідерам. Про необхідні засади морального лідерства, важливість щирої комунікації у командній роботі та місце лідера у колективі — у напутньому слово Бориса Ґудзяка.
Солізм чи командна робота — яких лідерів потребує сучасність
Різні обставини й завдання вимагають різного лідерства. В Україні також є різні обставини та завдання, але здебільшого, ми всі, хто тут працювали, працюємо чи будемо працювати, маємо обмежені ресурси, важелі та інструментарій: матеріальний, фінансовий, часто — інфраструктурний. Коли на початку ми як провідники володіємо обмеженими ресурсами, коли стикаємося з труднощами, перепонами, опозицією, найважливішим є скріплювати стосунки з людьми, з якими ми працюємо. Я вірю, що інвестиція часу, зусиль та різних підходів у творення команди ніколи не буде зайвою.
Одним із факторів, які обмежують зростання організації, проєкту чи ініціативи є солізм: коли все зав’язано на одній особі, коли проєкт занадто персоналізується. Я думаю, що структура сьогоднішнього суспільства, яке закликає нас до мережевості й партнерства, суттєво відрізняється від характерної для модерності: вертикальної, із вождем на вершині піраміди, з лідером, якого ми, якщо він буде добрим, закарбуємо в камені, вознесено на п’єдестал. Сьогодні лідер, який не є в стосунку у своїм лідерством, який не ділиться лідерством із командою, лише обмежує загальний результат. Він, безперечно, може мати вплив, однією потугою своєї особистості та своїх талантів він може багато чого доконати. Але ці звершення будуть завжди обмеженими його самозосередженістю. Натомість той, хто активно творить команду: ангажує інших і ділиться відповідальністю — укладає широку платформу, на якій можна збудувати високу будову.
Про можливості, які відкриває принцип колегіальності
Я думаю, що якби в різних сферах нашого життя запрацював цей принцип, ми б мали трошки іншу країну, інше суспільство, церкву, парафії. Цей підхід творить іншу динаміку, пов’язану не лише із сучасною культурою, що скептично ставиться до цієї пірамідальності й одноосібного управління. Він випливає із глибини Божого буття. Бог є лідером не сам. Так, Він є один Бог, але в Ньому є три особи, які є в стосунку. І Господь нас у троїчний спосіб провадить. Я думаю, коли ми можемо в троїчний спосіб провадити, ці стосунки і взаємопошана між лідерами проєктуються — і вчать інших ділитися, служити і взаєможертвувати й себе підіймати.
Безумовно, є моменти самотності в житті лідера, але вони не мають бути загальними й постійними. Очевидно, Папа римський приймаючи рішення може бути самотній, хоча я б пропонував, щоб управління католицької церкви було максимально колегіальним. Папа Франциск сказав нашому синодові, що не вистачить мати синод, треба ним бути. Мій досвід показує, що можна провадити так, що навпаки навкруг тебе збільшуватиметься людей. Самотність у мене починалась ще тоді, коли не було нікого, на самому початку. Але розвиток проєкту завжди був на висхідній: люди долучались, і я міг ділитися різними обов’язками, тягарями, різними відповідальностями. У цьому проявлялась єдність.
Мій досвід також свідчить про те, що люди, які працюють у цьому дусі колегіальності, завжди готові підставити плече, а не ногу. Вони співчувають лідеру, розуміють його. Навіть, якщо постають питання, які лідер не може передати, відповідальності, від яких він не може відмовитись чи делегувати, він матиме підтримку, солідарність, люди стоятимуть поруч, триматимуть його за руку в момент прийняття важливого рішення. Можливо, ми всі будемо мати цей момент малої Голгофи, коли ми дійсно самі постанемо перед злом, гріхом, перед лукавством, зрадою, перед смертю… Але тут ми знаємо — з нами завжди Господь, Христос пройшов цією дорогою. У молитві лідер ніколи не самий, бо з ним є Господь.
Творіть команди, не будьте солістами, вмійте подякувати й перепросити в тих, для кого ви працюєте і в тих які працюють із вами.
Де народжується лідерство-служіння
У церковному житті лідерством не має бути те, за чим ми посягаємо, ним має бути покликання, покликання від Бога. У суспільстві, де є, можливо, інші обставини, інші правила гри — кожному з нас важливо віднайти власний спосіб для відчуття свого місця. Мені здається, що дуже багато молодих людей відступають від лідерства, бо вони бояться відповідальності: бояться не лише почати проєкт, а й почавши, бояться його допровадити до кінця, проходити дистанцію, бути відданими, приймати удар тривало. Я б дуже хотів заохочувати людей приймати відповідальність, часом брати її, не чекаючи на те, щоби хтось тебе заставляв. Очевидно, є прояви нездорових, а то й небезпечних амбіцій, коли лідерство хапають у руки для того, щоби панувати над іншими. Дуже часто негативне панування вже є передбачене в способі, яким людина прийшла до влади. Ми бачимо це в політиці, серед тих, які потім породжують війни, геноциди.
Отже, приступання до лідерства — це дуже тонке питання й можливо не лише церковні особи повинні зважати на покликання, а кожен повинен слухати Божого голосу, слухати свого сумління й дуже розважно підходити до цього: не боятися, не відступати, але також розуміти, що не я є основним протагоністом у цьому світі, люди не є моєю власністю. І навіть якщо я маю над ними певну владу, моє покликання — бути лідером-слугою. Стаючи на п’єдестал лідера, моє завдання є підняти інших, можливо навіть вище від себе самого. Питання тотожності і внутрішньо-духовного, психічного стану здоров’я лідера є дуже важливим, бо дуже часто лідери свої негаразди проєктують. Якщо в тебе щось не в порядку, рано чи пізно це буде переданий тим, для кого ти є провідником, тому треба над собою працювати.
Для мене важливим є сповідатись, мати духовний провід, шукати поради. Очевидно, дуже важливо є консультуватись зі своїми працівниками, тими, які бачать у тобі провідника, вони найближче до ситуації й коли вони не бояться висловлювати своєї думки — ти отримуєш море підказок. Коли ти не твориш атмосфери боязні, коли є свобода дискусії про плани, проблеми — джерело розв’язку росте, бо не лише ти мусиш бути цим джерелом, і перспектива поширюється, тягарі зменшуються. Ми кажемо, що розділена радість подвоюється, розділене горе зменшується на половину. Так повинно бути в спільноті серед тих, які спільно працюють над завданнями, і тон у цьому надає лідер, який дійсно розуміє гідність і таланти своїх співбратів, який не боїться шукати тих, хто є кращими від нього, можливо не у всіх питаннях, але в деяких. Який пізнає цей талант, делегує адресно на цей талант даній особі дане завдання, яке буде виконане якнайкраще для спільного добра, для цілісності цілого проєкту. Коли ми можемо визнати, що є інші, коли ми радіємо, що є багато інших, коли ми усвідомлюємо, що ми є разом і згуртовані, ми себе взаємодоповнюємо — роль і стиль лідерства набирає особливих рис.
Взаємність та взаємозамінність: про місце лідера в команді
Дуже багато чого, через нашу грішність, попадає в динаміку конкуренції. Це не є динаміка правдивої любові, правдивої взаємності, вона напружена, творить постійний фон недоговорених чинників, а коли ми можемо навпаки в щирості радіти успіху інших (а це ключова справа), тоді люди бачать, що їхній ріст, талант, їхнє буття є загрозою для тебе як лідера, і вони процвітають, крила ростуть. Такі особи стають потенційно відповідальними за першу роль, але якщо вони пройдуть школу такого лідерства, вони самі розуміють, що перший не означає, що хтось мусить бути останнім. Навпаки — ти як лідер маєш бути останній у черзі по миску борщу, ти маєш узяти найменшу частину коржа. Взаємність — це, що є у Святій Трійці, між Отцем, Сином і Святим Духом: жертвенність, переплітання, динаміка сходження вниз із хреста до нашого життя, до нашої смерті, до нашого гріха. Коли ми стаємо на цей таїнственний шлях, починає працювати божественна динаміка, і люди це відчувають — і ростуть, вони готові віддавати також і себе, коли бачать лідера, який йде за прикладом Божої жертовності.
Якщо ти починаєш якийсь проєкт, варто із самого початку думати, хто може бути лідером у випадку потреби в плані «Б». Дуже важливо розуміти, що наступний лідер буде провадити по-іншому, буде вносити свої корективи, і коли є безстрашне наставлення щодо цього, розуміння, що світ є відкритим, що така перспектива дозволяє нам збагачення, тоді можливості ростуть і помножуються. Мені здається важливо є те, щоби спосіб лідерства і спосіб життя в команді був ось таким.
Є ризики, але звичайно, люди, яким довіряють, хочуть цю довіру оправдати. Потрібні контрольні механізми, вони мають бути ясні, чіткі, але одночасно ніжні й легкі, вони повинні бути з усмішкою, з гумором. Я пам’ятаю свою маму, як вона вносила корекції — це було з усмішкою, з легким дотиком. Так працює з нами Господь, Він дає нам свободу, Він дає нам життя, світ, довіру, попри те, що ми вміємо побити горщики, і за нами ростуть золоті верби і все одно Господь дає нам світ, завтрашній день, знову сходить сонце, щоби ми пробували знов виправдати ту неймовірну довіру й управляли його безмежними дарами.
Я бажаю новим лідерам відваги і смирення, великого терпіння. Не думайте, що ви можете спасти світ, тим більше за один день, чи за рік, чи за одну каденцію. Але старайтеся щодня зробити щось гідне. Пояснюйте, комунікуйте те, що ви робите. Комунікація буде здобувати вам прихильників і співпрацівників, вона також буде нагодою вам почути те, що ви думаєте, озвучуючи те, що ви плануєте. Ви також будете самі слухати! Я вже не кажу про те, що ви отримаєте конструктивну критику, поради, креатив.
Перед вами було багато мудрих людей, і після вас також будуть — шануйте минуле й шануйте майбутнє, яке ви маєте приготувати. Але не відступайте від великих завдань, починайте навіть такі речі, які ви можете навіть не завершити. Цілий світ спостерігав, як горів собор у Парижі. Чому всі ці мільйони дивились? На це є багато відповідей, але головна причина в тому, що усвідомлено чи ні, але ми розуміли, що цей храм стояв століттями, але він не лише стояв — він будувався увесь цей час. Його починали будувати люди, які знали, що ні діти, ні внуки не побачать завершеного проєкту. Подумаймо, як ми починаємо, ми хочемо все, тут і тепер.
Довідка
Нагорода «Світло справедливості», заснована у 2010 році канадійкою українського походження Анастасією Шкільник (померла 2014 року) та Борисом Ґудзяком, архиєпископом і митрополитом Філадельфійський УГКЦ, на честь батька Анастасії д-ра Михайла Шкільника — юриста, громадського і політичного діяча часів визвольного руху в Україні 1917–1920 років. Вона покликана привернути увагу до ціннісного лідерства, до важливості моральних принципів у проводі, до популяризації прикладів такого лідерства в українському суспільстві. Від заснування нагородою відзначені шестеро осіб, серед них: головний редактор видавництва «Дух і Літера», директор Центру досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства НаУКМА Леонід Фінберг / Leonid Finberg (2018), журналістка й розслідувачка корупційних схем Наталя Седлецька / Natalie Sedletska (2017), лідер кримськотатарського національного руху Мустафа Джемілєв / Mustafa Džemilev (2011), публіцист Євген Сверстюк / Євген Сверстюк (2010). Цього року лауреата обрали серед осіб, що засвідчили моральне лідерство у сферах екології, змін клімату, відновлюваних джерел енергії. Дізнатися більше про цьогорічну церемонію та зареєструвати участь у церемонії можна тут.
За матеріалами Українського католицького університету
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
