«Диякон для кожної парафії». Як єпархія Святого Миколая у Чикаго формує нову модель дияконського служіння в УГКЦ

18 лютого 2026

У єпархії Святого Миколая в Чикаго УГКЦ сьогодні служить 21 диякон, однак у єпархії мріють, щоб він був на кожній парафії. За словами владики Венедикта, розвиток дияконату є відповіддю не лише на пасторальні потреби великої діаспорної єпархії, а й на глибшу кризу покликань у сучасному церковному середовищі. У Чикаго дияконство дедалі чіткіше осмислюють не як «перехідний етап» до священства, а як окреме й повноцінне покликання.

«Диякон для кожної парафії». Як єпархія Святого Миколая у Чикаго формує нову модель дияконського служіння в УГКЦ

Про богословську візію розвитку дияконату, діяльність Інституту місійного служіння та його практичну реалізацію, а також про те, як досвід із Чикаго може стати корисним для інших єпархій нашої Церкви, у розмові для Департаменту інформації УГКЦ розповідають владика Венедикт Алексійчук, єпископ єпархії Святого Миколая в Чикаго, і директор дияконської формації в єпархії протодиякон Марко Крутяк.

У єпархії Святого Миколая дияконат розглядають не як допоміжну ланку чи перехідний етап, а як окреме церковне покликання, яке має глибоке біблійне коріння. Саме з цього богословського бачення починається розмова із владикою Венедиктом.

Владико, ми говоримо про дияконат як один із важливих аспектів розвитку єпархії. Яке його значення для життя Церкви? У чому зміст та унікальність цього покликання?

У сучасному церковному світі ми часто говоримо про кризу покликань до семінарій, до монастирів. Але майже не говоримо про загальну кризу покликання. Сучасна людина добре знає призначення телефону, автомобіля, виделки чи крісла, але часто не має відчуття і розуміння власного призначення — не усвідомлює, до чого покликана.

Тому, коли ми говоримо про дияконське служіння, для мене це можливість ствердити, що в Церкві є покликання до цього служіння, яке ми бачимо вже на сторінках Євангелія, у Діяннях апостолів. Так, історично дияконат у певний момент став «перехідним етапом» до священства, але це не означає, що він втратив свою цінність.

Для нашої єпархії дияконат — це важливий елемент церковного життя. Диякон — це не священник, не піддиякон і не катехит. Він має своє унікальне покликання, яке існувало ще в первісній Церкві на початках християнства.

Якщо говорити про Церкву як «живий організм», то ким є диякон і яке місце він займає в цій «екосистемі» єпархіального життя?

Саме слово «диякон» походить із грецької мови і означає «служитель». Тут можна провести дуже просту, але промовисту аналогію з людським організмом. Коли запитати, що найважливіше в організмі, почнуть називати різні органи. Рідко хто скаже, що всі органи важливі, і що кожен із них служить іншим 24 години на добу. Наприклад, печінка не працює для себе — вона служить для інших органів. Так само диякон — це той, хто служить. У Церкві традиційно виокремлюють два основні виміри дияконського служіння: літургійне і харитативне, тобто служіння на богослужіннях та служіння потребуючим у спільноті й поза нею.

Якщо говорити образно, використовуючи таке гарне слово, як «екосистема», то варто глянути на диякона: на богослужіннях він фізично стоїть між священником і вірними. Він одночасно є і з мирянами, і зі священством. Саме тому його роль надзвичайно важлива у скріпленні єдності в житті парафії. Як правило, у нас диякони служать на одній парафії десятиліттями — 20, 30, а то й 40 років.

Леонід Кордоновий — Норт Дакота, найстарший диякон єпархії

Священники можуть змінювати парафії, а диякон залишається. На одній парафії маємо диякона, якому 90 років, він добре знає людей і часто для нових молодих священників стає батьком або навіть дідусем у духовному сенсі. Диякон певною мірою є «локальним сотрудником» священника, має свій унікальний погляд, бо знає за роки спільноту зсередини. Він не «між» людьми і священником у сенсі дистанції, а одночасно з обома. Як наша Церква не є «містком» між Сходом та Заходом, а водночас є і східною, і західною, так само диякон — одночасно і священнослужитель, і мирянин.

Онлайн-зустріч на платформі Zoom.

Після богословського осмислення дияконату як покликання владика Венедикт розповідає про конкретний інструмент, який дає змогу цьому покликанню дозрівати.

Владико, як виникла ініціатива заснувати Інститут місійного служіння і яка його роль?

Коли я приїхав до єпархії, ми усвідомлювали потребу в постійному формаційному середовищі, де могли би відбуватися дискусії, розмови, спільне навчання. Ми часто говоримо про формування місійної свідомості в нашій Церкві, але це неможливо зробити однією конференцією чи собором. Тому ми створили Місійний інститут — постійну інституцію, унікальну для нашої єпархії. Навчання там триває 4 роки, інститут афілійований із Католицьким університетом і студенти отримують відповідні дипломи. Приблизно 75–80 % навчальної програми спільні для формування дияконів, дяків та катехитів. Це чотири курси: А, B, C, D, які циклічно повторюються. А решта — це спеціалізація: дияконська, катехитична або дяківська. Навчання відбувається двома мовами — українською та англійською. Викладач читає лекції обома мовами. Це важливо, бо серед студентів є як україномовні, так і англомовні, зокрема ті, хто не має українського походження.

Особливістю є те, що на завершення навчання студенти мають реалізувати практичний проєкт у парафії чи єпархії. Це може бути катехитична програма, сайт, біблійні читання, соціальний або місійний проєкт. Для нас важливо, щоби формація не була формальною, а приносила реальні плоди для Церкви, щоб це була не лише інформація студентів, але формація. У нас можуть також навчатися кандидати з інших єпархій у США.

Протодиякон Єпархії Святого Миколая у Чикаго Марко Крутяк

Як богословська візія владики втілюється у щоденній праці та конкретній формації кандидатів, розповідає протодиякон Марко Крутяк — директор дияконської формації Чиказької єпархії.

Протодияконе, розкажіть, будь ласка, про Ваше служіння у єпархії, а також поділіться цікавинками зі середини, як діє Інститут місійного служіння. У чому його особливість та унікальність?

Мене звати отець-протодиякон Марко Крутяк. Я служу в єпархії Святого Миколая — у двох парафіях: катедрі Святого Миколая та парафії Святого Йосифа Обручника в Чикаго. Я є головою Літургійної комісії нашої єпархії та директором дияконської формації. При Місійному інституті ми формуємо майбутніх дияконів, катехитів і дяків.

Хто навчається на дияконській програмі за національністю?

Є українці з України, які вже емігрували сюди. Є американо-українці — люди українського походження, народжені тут, як і я. Я народився в Чикаго. Також маємо тих, хто перейшов до нашої Церкви від римо-католиків чи протестантів. Думаю, що десь 60–70 % тих, що вчиться на дияконів, — це вже «чисто американці». Вони або виросли в нашій Церкві, або перейшли від римо-католиків чи протестантів.

Розкажіть детальніше про навчання: які предмети вивчають кандидати і як виглядає внутрішня підготовка дияконів?

Програма в кожній галузі триває 4 роки. Там вивчають богослов’я і дяківство. Для кандидатів на диякона ми також проводимо формаційні сесії, тобто окремі зустрічі, пов’язані саме з дияконською формацією. Раз на рік — тижневі реколекції у нашому монастирі в Північній Каліфорнії, де щороку збираємося наживо. Більшість же занять відбувається на Zoom, оскільки наша єпархія дуже велика — простягається від Мічигану на південь до Техасу і на захід аж до Гаваїв.

Маємо студентів і кандидатів із Гаваїв, Каліфорнії, Чикаго, Техасу — фактично з усієї єпархії. Територія справді велика, тому саме в такому форматі організовуємо навчання.

В інституті всі студенти проходять базову богословську підготовку: біблістику, літургіку, христологію, філософію — основні богословські дисципліни. Для кандидатів у диякони додатково передбачені спеціальні формаційні сесії. Ми поділили програму на чотири курси. На першому і другому говоримо про те, ким є диякон, і я часто даю кандидатам завдання роздумувати над своїм покликанням, щоби вони могли зрозуміти, чи це справді їхній шлях і до чого вони прямують у служінні. На третьому і четвертому вже вчимося безпосередньо служити дияконом: по-перше, літургійно; по-друге, парафіяльно й адміністративно; і по-третє, у суспільному вимірі. Так ми готуємо їх до свячень і подальшого служіння.

Українська діаспора у США має свою специфіку: великі відстані між парафіями, постійний приплив нових мігрантів, соціальні виклики, спричинені війною в Україні. У цьому контексті дияконське служіння набуває особливого звучання.

Владико Венедикте, яким Ви бачите диякона XXI століття, зокрема в умовах української діаспори у США?

Передусім — місійним, відкритим до соціальних і харитативних потреб. Те, що ми називаємо в нашій Церкві «карітас», не повинно бути лише організацією при Церкві, а має стати вираженням самої природи Церкви. Диякони покликані відповідати за цю соціальну та харитативну місію. Як у притчі про доброго самарянина, важливо побачити потребу й відреагувати. Водночас диякони є важливими носіями літургійної традиції. Священники формуються в різних семінаріях, мають різні досвіди. Диякони, сформовані в одному середовищі, довго служать на парафії, допомагають зберігати певну сталість і єдність літургійної практики.

Цю богословську та пасторальну візію конкретизує протодиякон Марко Крутяк, окреслюючи основні напрями служіння в умовах діаспори.

Які головні напрями дияконського служіння Ви б виокремили сьогодні в умовах діаспори?

Ми пробуємо відновити чин дияконства відповідно до того, що було на початку християнства. Диякон має місію приносити Євхаристію людям: наприклад, до хворих, до тих, що не можуть прийти до церкви. Друге — це євангелізація: ми приносимо Добру новину, слово Боже людям. Також у нашій єпархії дияконам дозволено проповідувати. Третє — це служіння любові, де ми займаємося благодійними речами. Зараз організуємо і допомагаємо з організуванням допомоги Україні, бо війна. Локально допомагаємо бідним або організовуємо такі кухні для безпритульних, де вони можуть поїсти.

Фактично, ми пробуємо зробити, щоб диякони були більш активні та служили у своєму чині. Бо, на жаль, у нашій Греко-Католицькій Церкві з часом диякон став тимчасовим явищем: людина могла декілька місяців чи днів бути дияконом і відразу стати ієреєм.

Так ми пробуємо відновити розуміння того, що диякон — це один із трьох ступенів священства: диякон, єрей і єпископ. Хочемо це розвинути в нашій єпархії і розуміємо, воно може бути взірцем для цілої Греко-Католицької Церкви.

Дияконське рукоположення за участі владики Венедикта Алексійчука.

Які сьогодні найбільші виклики для дияконів і священників в умовах української діаспори у США?

Зараз приїхало дуже багато біженців з України. Чимало людей приходить до нашої церкви. З одного боку, слава Богові, що приходять і переповнюють церкви, а з іншого — прикро, бо причиною стала війна.

Великий виклик для дияконів — бути допомогою для священників і парохів. Це складно, бо люди хочуть говорити. Це — сенс капеланства, пастирського служіння. І часом буває так, що люди хотіли б говорити з дияконом, бо відчувають, що знають його краще. Диякон — це той, що об’єднує вірних та святиню літургійно. І це символіка дияконського служіння — не тільки літургійного, а й душпастирського. Наші священники покладаються на дияконів, бо мають дуже багато роботи. Треба зрозуміти, що диякон — частина пастерської команди. І вірні це зрозуміли. Тому ми мусимо це передавати й навчати наших вірних про ці речі.

Тобто душпастирський вимір справді основний?

Дуже важливий. Найголовніший, я би сказав, зараз.

У великій діаспорній єпархії, де парафії розташовані за сотні кілометрів одна від одної, питання практичної присутності Церкви стає особливо гострим. Саме тут дияконське служіння набуває конкретного виміру.

Владико, наскільки диякон може бути корисним у громадах, де священник перевантажений або де спільнота лише формується?

Стовідсотково. У нас є місійні станиці, де ще немає священника, а є лише диякон. Він може збирати людей на молитву, проводити богослужіння добового кола, допомагати в духовному житті громади. Навіть у сталих парафіях, які розташовані за сотні кілометрів одна від одної, диякон незамінний. Якщо священник захворів або у відпустці, диякон може провадити молитву в неділю, причащати хворих, підтримувати спільноту. Він також є важливим каналом комунікації з парафією. Це дуже важливо для живого єпархіального життя.

Що диякон може робити в літургійному житті, а що — ні?

Диякон не може самостійно служити жодної Святої Тайни. Він може проводити богослужіння добового кола по мирянському чину, молебні, акафісти, утреню, вечірню, а також за потреби причащати людей.

Як це виглядає реально, пояснює протодиякон Марко Крутяк.

Що безпосередньо входить у Ваші обов’язки як протодиякона? Як виглядає Ваше служіння?

Найголовніше — це служіння з єпископом. Під час богослужінь у катедрі або коли владика здійснює візитації, я служу як перший диякон. Якщо виникають адміністративні обов’язки, зокрема проголошення декретів чи інші офіційні доручення, я також допомагаю в цьому.

Друге завдання полягає в тому, що як протодиякон я відповідаю за всіх дияконів нашої єпархії. Організовую реколекції, зустрічі та збори, щоб обговорювати питання служіння — не лише літургійного, а й соціального.

Що, на Вашу думку, вирішальне у формації диякона? Що обов’язкове?

Обов’язково треба зрозуміти, що кожний диякон вже посідає Таїнство Священства. Бо дияконство — це один зі ступенів священства, і це дуже велика відповідальність. Це не просто вівтарник, що гарно співає в церкві, читає Євангеліє. Це — дуже важлива роль і чин у самому священстві. І вони мусять це зрозуміти перед тим, як переходити до свячень та служіння.

Скільки Ви вже є дияконом і протодияконом?

Я вже 8 років є дияконом, а протодияконом — 4.

У чому цінність і глибина дияконського служіння для Церкви?

Перше — це краса богослужіння. Диякон відповідає за організацію богослужіння, за його порядок і внутрішню злагодженість. Коли я почав служити в парафіях, люди зауважили присутність диякона і казали, що богослужіння відчуваються більш святковими. Якщо диякон добре підготовлений, то справді може передати й підкреслити красу Літургії. Друге — це душпастирський вимір: допомога парохам і священникам у їхньому служінні. Диякон може брати на себе частину обовʼязків, щоб загалом душпастирська праця була ефективнішою. Роботи дуже багато: люди мають психологіні травми, переживання, а водночас є й радісні моменти життя. Диякон може допомогти так, щоби служіння стало більш цілісним і результативним.

Після окреслення богословської візії та практики служіння виникає питання: яка перспектива розвитку дияконату в Чикаго?

Владико, якщо говорити про розвиток дияконату, то скільки дияконів є в єпархії зараз і які цілі Ви ставите на майбутнє?

На сьогодні маємо 22 диякони і 45 парафій. Наше бажання — щоб на кожній парафії був диякон. Тобто нам потрібно щонайменше подвоїти їхню кількість. Зараз на програмі навчається десь 15 кандидатів. Якщо аналітично дивитися, то до 10 років ми могли б досягти цієї мети, але все в Божих руках.

Владико, на яких людських і духовних якостях Ви акцентуєте у формації дияконів?

Для нас неймовірно важлива зрілість особи, щоби вона була доброю людиною. Більшість кандидатів — це одружені чоловіки 35–50 років, які вже мають сім’ю і сформований життєвий досвід. Ми наголошуємо на здатності командної праці та співпраці з настоятелем. Диякон — це «дорадчий» сотрудник, а не керівник. Після навчання для рукопокладення нам треба дві характеристики: від пароха і пасторальної ради. Бо диякон виростає серед людей і залишиться переважно з ними на все життя. Парафія має його знати й бачити в ньому диякона. Нам важливо розуміти, чи парафія і священники бачать цю особу дияконом, бо ж він серед них живе та діє. Навіть фінансова участь особи і парафії у навчанні кандидата — це свідомий знак довіри й відповідальності.

Які плоди дияконського служіння Ви вже бачите сьогодні? Можливо, є щось, що Вас особливо надихає?

По-перше, значно зросла літургійна однозгідність між парафіями, які розташовані далеко одна від одної. По-друге, диякони стали додатковим каналом комунікації з парафією та вірними. По-третє, з’явилося багато реалізованих проєктів на парафіях і це для нас неймовірне збагачення. І, по-четверте, сформувалася жива комунікація між самими дияконами, яка зміцнює єдність між парафіями.

Як би Ви зруйнували стереотип про те, що дияконство — це лише перехідний етап до священства?

Це — питання покликання. Я б хотів, щоб після мого інтерв’ю з’явилося також інтерв’ю із протодияконом Назарієм Ярунівим, який був одним із найкращих студентів на своєму курсі й мав перспективу дуже швидко стати священником, але вже щонайменше 15 років у дияконстві, бо любить це служіння. Кожне служіння в Церкві унікальне. Ніхто не є «більший» чи «менший». Під час одного опитування семінаристів питали про те, як вони відчули покликання до священства, понад 70 % зазначили, що найперше про це їм сказав хтось інший: бабуся, мама чи священник. Саме це стало вирішальним моментом у їхньому житті — побачити й розпізнати своє покликання. Єпископ, священник, диякон — кожен має своє призначення. Головне завдання людини — пізнати Божу волю і жити відповідно до неї. Це і найважливіше в житті.

Про перспективи розвитку дияконства й особистий досвід служіння в Чикаго запитуємо також у протодиякона Марка.

Яким Ви бачите майбутнє дияконського служіння в єпархії?

Думаю, що через наш інститут мрія владики Венедикта здійсниться — кожна парафія матиме диякона. Люди зрозуміють його важливість у своїй парафії. І в нашій Церкві ми можемо бути взірцем для інших єпархій — не тільки в діаспорі, а й в Україні.

А для тих, хто не відчуває покликання до ієрейства, але хоче служити в Церкві, відкриється розуміння, що вони можуть стати дияконами. Це — інший спосіб служити у своїх парафіях людям.

Можливо, є щось, чим Ви хотіли б поділитися на завершення?

Із владикою Венедиктом ми ініціювали ідею проведення зустрічей, можливо, в Європі, Польщі чи в Україні після війни, для всіх протодияконів і перших дияконів, тобто тих, хто відповідає за інших дияконів. Нас, на жаль, дуже мало — у всій Церкві лише близько п’яти чи шести. Перший диякон — це той, хто фактично виконує обов’язки протодиякона. Ми можемо організуватися, об’єднатися, служити ефективніше й передати іншим дияконам у єпархіях розуміння цієї відповідальності. Тому проводимо з’їзди та зустрічі на рівні єпархій. Наприклад, наші єпархії в Канаді організовують з’їзди дияконів, щоби ті могли поділитися досвідом і враженнями та разом шукати способи ще ефективніше служити вірним.

Розмовляла: Христина Потерейко для Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ