СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької ЦерквиДіалог з давньосхідними православними Церквами: пророчі кроки
У контексті 60-річчя Папської Ради сприяння єдності між християнами ватиканський часопис «L’Osservatore Romano» публікує ряд статей, які представляють шлях діалогу Католицької Церкви з представниками різних частин поділеного християнського світу. В одній із них о. Гіацинт Дестівелль, що працює у східній секції ватиканського екуменічного відомства, представляє діалог із так званими давньосхідними, тобто, дохалкедонськими Церквами.
У момент заснування Секретаріату сприяння єдності християн, 5 червня 1960 року, до його завдань не входило підтримування стосунків з православними Церквами. У той час цим займалася Конгрегація Східних Церков, заснована 1917 року, яка підтримувала стосунки з усіма Східними Церквами: як з тими, що перебували в єдності з Римом, так і з іншими. Новоствореному Секретаріату було доручено відповідати за стосунки із західними християнськими конфесіями та з екуменічним рухом, інституційним вираженням якого вважалася Всесвітня Рада Церков, що була створена 1948 року. Лише після трьох років від свого заснування Секретаріат сприяння єдності християн отримав офіційне завдання підтримувати стосунки також з православними Церквами. Тому було створено дві секції, одна з яких відповідала за західні Церкви, а інша — за східні.
Початок діалогу: Другий Ватиканський собор
Але в дійсності, Секретаріат ще перед тим, як отримати це офіційне доручення, вже почав налагоджувати зв’язки з православними Церквами. Важливою нагодою для цього стало запрошення їхніх спостерігачів на ІІ Ватиканський собор. Тим часом, як присутність спостерігачів від православних Церков візантійської традиції є загальновідомим фактом, мало хто знає про те, що давньосхідні православні Церкви також надіслали на Собор своїх делегатів. Таким чином, вперше після Флорентійського Собору (1439) ці Церкви — коптська, ефіопська, сирійська, вірменські та маланкарські, — яких в минулому невідповідно називали «монофізитськими» через їхнє неприйняття христологічних догм Халкедонського Собору (451), знову налагодили взаємини з Церквою Риму.
Ці зв’язки, відновлені з нагоди ІІ Ватиканського собору, мали вирішальну роль для майбутнього розвитку стосунків, тим більше, що деякі з делегатів стали Главами своїх Церков: Ґареґін Саркісян став католикосом Вірменської Апостольської Церкви, Ігнатій Закка Івас став Патріархом Сирійської Православної Церкви, Павло Верґезе очолив Маланкарську сирійську православну Церкву в Індії.
Папа Павло VI і зустрічі із давньосхідними православними ієрархами
Під час своєї Апостольської подорожі до Єрусалиму 1964 року святий Папа Павло VI вперше зустрівся з Главою давньосхідної православної Церкви — Вірменським Патріархом Єрусалиму Єґіше Дердеряном. Першим православними першоієрархом, що побував у Ватикані після ІІ Ватиканського собору ще перед Константинопольським Патріархом Атенаґором, став Кілікійский Католикос Вірменської Апостольської Церкви Хорен І, який здійснив візит до Павла VI у травні 1967 року. Пізніше, в 70-ті роки, патріархи всіх давньосхідних Церков відвідали Рим.
Атмосферу, що панувала під час цих зустрічей, підсумував Ечміадзинський Католикос Вірменської Апостольської Церкви Вазґен І, який вперше зустрівся в Римі з Павлом VI в 1970 році, зазначаючи, що «немовби прокинувшись зі сну», вони пригадали, що «протягом двох тисяч років» були братами.
Католикос Ечміадзинський Ґареґін ІІ у Ватикані (24.10.2018)
Спільні декларації
Завдяки неофіційному діалогові, який австрійська фундація «Pro Oriente» підтримувала з різними давньосхідними Церквами, ці візити стали нагодою для підписання спільних декларацій: спільні декларації Папи Павла VI з Главою сирійської православної Церкви Ігнатієм Яковом ІІІ (1971) та з Коптським Патріархом Шенудою III (1973); спільна декларація Івана Павла ІІ з Патріархом Сирійської Православної Церкви Ігнатієм Заккою Івасом (1984); з Католикосом Маланкарської православної Церкви сирійської традиції в Індії Василієм Мар Томою Матеєм І (1990); з Ечміадзинським Католикосом Вірменської Апостольської Церкви Ґареґіном І (1996) та з Кілікійским Католикосом Вірменської Апостольської Церкви Арамом І (1997).
Міжнародна Комісія богословського діалогу
В 2003 році вдалося заснувати Міжнародну Комісію богословського діалогу, до якої увійшли представники всіх давньосхідних православних Церков. Предметом обговорення вже стала велика кількість наукових досліджень, узгодження та офіційні угоди, що стали плодом понад п’ятдесяти років екуменічних досліджень та дискусій. Мета цієї статті полягає не в тому, аби описати їхню хронологію та синтез, а щоб показати їхню оригінальність з методологічної точки зору. Власне, цей діалог з давньосхідними православними Церквами має три характерні риси, що дозволяють назвати його піонерським на екуменічному шляху.
Папа Франциск приймає членів комісії (01.02.2019)
Перша характеристика: герменевтичний підхід
Перша характеристика — це застосування «герменевтичної» методології в богословському діалозі, насамперед, в христологічних питаннях, що є основною богословською контроверсією між католицькою і давньосхідними православними Церквами та стосується усвідомлення таїнства Христа, досконалого Бога й досконалої людини.
Діалог дозволив визнати, що суперечка, фактично, була спричинена термінологічними відмінностями, і ствердити, що та сама віра може виражатися різними способами. Вже 1971 року Папа Павло VI та Глава сирійської православної Церкви Ігнатій Яків ІІІ визнали той факт, що «не існує відмінностей між вірою, яку сповідували стосовно таїнства Божого Слова, що втілилося і насправді стало людиною, навіть, якщо протягом століть виникли труднощі внаслідок різних богословських висловлювань, за допомогою яких ця віра виражалася».
На цьому також наголошувалося у спільній декларації святого Івана Павла ІІ та Католикоса Маланкарської православної Церкви Василія Мар Томи Матея І (1990): зміст христологічної віри «той самий», хоча «у формулюванні цього змісту протягом історії виникли відмінності у термінології та наголошеннях», однак «ці відмінності можуть існувати в тому самому сопричасті й тому не повинні нас розділяти, особливо, коли звіщаємо [Бога] нашим братам і сестрам у світі, використовуючи терміни, які вони краще можуть зрозуміти» (№ 8).
Без перебільшення можна сказати, що діалог з давньосхідними православними Церквами став першим прикладом застосування «герменевтичної» методології, пізніше названої «диференційованою згодою» у сфері богословського діалогу між католиками та лютеранами. У Спільній декларації про доктрину виправдання (1999) Католицька Церква і Всесвітня Лютеранська Федерація дійшли до консенсусу, визнаючи, що у «мовному вираженні, богословському викладі та особливих наголошеннях відмінності є прийнятними» [ч. 40]).
Друга характеристика: душпастирський вимір
Друга характеристика цього діалогу — це його душпастирський вимір. Взаємне визнання апостольської спадкоємності та Святих Таїнств дозволило підписати безпрецедентні душпастирські угоди, що стали плодами богословського діалогу. У спільній декларації 1984 року папа Іван Павло II та Патріарх Сирійської Православної Церкви Ігнатій Закка Івас дозволили своїм вірним навіть отримувати Святі Таїнства Покаяння, Євхаристії та Єлеопомазання хворих в іншій Церкві у випадку, якщо вони не мали доступу до священика своєї Церкви. Для Католицької Церкви це була перша взаємна душпастирська угода з іншою Церквою в сучасні часи.
У 1994 році між Католицькою Церквою та Маланкарською сирійсько-православною Церквою було підписано важливу угоду про змішані шлюби, яка визнавала не тільки право обох сторін подружжя залишатися в Церкві, в якій вони були охрещені, але й можливість, в певних обставинах, приймати Святе Причастя в Церкві чоловіка чи дружини.
Що стосується діалогу з Ассирійською православною Церквою, то визнання анафори Аддай-Марі, в якій немає виразних слів встановлення Євхаристії, дозволило 2001 року досягти згоди про «участь у сакральних діях» (лат. communicatio in sacris) між Халдейською Католицькою Церквою та Ассирійською Православною Церквою.
Ці душпастирські угоди, що вже дозволяють брати участь у «засобах благодаті» (Unitatis redintegratio, 8), незважаючи на те, що наші Церкви ще не перебувають у повному сопричасті, є чимось унікальним в екуменічних взаєминах Католицької Церкви, як на сході, так і на заході.
Третя характеристика: сопричасна модель
Третьою характеристикою цього діалогу є його відкритість на еклезіологічну модель відновлення єдності в апостольському служінні, яку можна назвати «сопричасною». Насправді, давньосхідні православні християни, що є спадкоємцями Церков, які зародилися до появи чіткої ієрархії між різними осідками і залишилися ізольованими поза візантійською імперією, вважають себе «сім’єю» Церков, сім’єю в єдності віри та таїнств, яка, однак, не має ні адміністративного центру, ані першості, хоча б символічної.
Ця ситуація також впливає на роздуми над моделлю відновлення повного сопричастя з Католицькою Церквою. Вже в «Напрямних принципах пошуку єдності між Католицькою Церквою та Коптською Православною Церквою», підписаних 1979 року Папою Іваном Павлом II та Патріархом Шенудою III, зазначалося: «Єдність, на яку ми сподіваємося, жодним чином не означає поглинання один одного, або панування одного над іншим», але «передбачає, що наші Церкви й надалі матимуть право і владу управляти собою відповідно до своїх традицій і дисциплін».
У 2015 році другий документ комісії діалогу з усіма давньосхідними православними Церквами показав, що вираження сопричастя між Церквами у перші п’ять століть (обмін листами та візитами, синоди та собори, спільна молитва та богослуження, взаємне визнання мучеництва, монашества, святих тощо) «були неформальними, тобто не здійснювалися в межах чітких структур» і «мали тенденцію до реалізації переважно на регіональному рівні; не було чіткого центрального орієнтиру».
І дійсно, «з одного боку, від кінця ІІІ століття у Римі зростало усвідомлення служіння більш ширшому спілкуванню та єдності; з іншого боку, немає чітких доказів того, що давньосхідні православні Церкви коли-небудь приймали таке служіння» (п. 71). Це спостереження є важливим уроком у сьогоднішньому пошуку повноцінного сопричастя з давньосхідними православними Церквами, особливо, якщо згадаємо принцип II Ватиканського собору, що для відновлення або збереження сопричастя та єдності потрібно «не накладати жодного іншого тягару, крім необхідного» (Діяння апостолів, 15, 28) (п. 18). В цьому сенсі діалог з давньосхідними православними Церквами також став першим у відкритті шляху до відновлення єдності, яка є не юрисдикційною, а сопричасною.
Мар Ґеварґіс ІІІ, Глава Асирійської Церкви Сходу, у Ватикані (09.11.2018)
Єдність: у вірі, в Таїнствах та в служінні
Герменевтичний підхід, душпастирський вимір, сопричасна модель — ці три методологічні характеристики діалогу з давньосхідними православними Церквами вказують на три рівні, на яких повинна реалізовуватись християнська єдність: у вірі, в таїнствах та в служінні. Завдяки безпрецедентним крокам у цих сферах, відновлення повного сопричастя з давньосхідними православними Церквами не є нереальною перспективою.
Це правда, що потрібно ще вирішити численні проблеми, насамперед, на душпастирському рівні, в деяких контекстах. Передусім, залишається питання про служіння єдності на вселенському рівні. Черпаючи натхнення з минулого та опираючись на сучасний досвід, яку роль у примиреній Церкві має відігравати Єпископ Риму? У третьому розділі під назвою «Quanta est nobis via?» (з лат. Якою є наша дорога?) енцикліки «Ut unum sint» Іван Павло II запропонував душпастирям і богословам різних Церков шукати, «очевидно разом, форми, в яких Наступник святого Петра може здійснювати своє завдання в служінні любові, визнаному як одними, так і іншими» (п. 95).
Напевно, Католицька Церква повинна зробити перший крок, подаючи конкретну пропозицію, що буде прийнятною «як для одних, так і для інших» щодо здійснення служіння єдності Єпископа Риму на вселенському рівні. Ця пропозиція могла б черпати натхнення з принципу, висловленого у 1982 році кардиналом Йозефом Ратцінґером у формулі, про яку часто згадують: «Що стосується вчення про першість, Рим не повинен очікувати від Сходу більшого, ніж те, що було виражено і прожито протягом першого тисячоліття». (J. Ratzinger, Les principes de la théologie catholique. Esquisse et matériaux, Париж, 1985). Також і в цьому діалог з давньосхідними православними Церквами може дати приклад безпрецедентних кроків.
За матеріалами VaticanNewsПресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
