СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Державність — дар Божий, який потрібно сприйняти, взяти відповідальність за нього і у ньому жити», — Блаженніший Святослав
30-річчя відновлення Незалежності, яке Україна відзначає цього року, є святом для держави і її громадян, історична відстань, з якої можна оцінити динаміку поступу суспільства і держави, яку воно будує. І поставити собі засадничі питання — чим є незалежність особисто для мене? Що таке державна незалежність і чому вона є такою цінністю? Про це у програмі «Відкрита Церква» напередодні Дня Незалежності 21 серпня 2021 року говорив Глава УГКЦ Блаженніший Святослав.
«Державність для народу — великий Божий дар свободи і гідності»
«Найперше, хочу всіх привітати з цим великим святом, до якого ми наближаємося, — звернувся до слухачів Блаженніший Святослав. — Готуючись до цього дня, ми згадуємо нашу історію, міркуємо про сьогодення, про становлення нашої державності і її захист, але думаємо і про майбутнє, про ту державу, яку маємо передати нашим нащадкам. Моя перша емоція, коли чую про державність, — я сприймаю її як великий Божий дар. Це дар свободи і гідності для народу — бути собою на своїй землі. Це дар Божий, який потрібно сприйняти, усвідомити свою відповідальність за нього і, відтак, у ньому повнокровно жити. Даруючи Україні і українцям свою державу, Господь Бог дає нам необхідні умови для повноцінного розвитку нашої мови, культури, Церкви, щоб всі свої здібності і потенціал ми могли розвинути і засяяти на цілий світ. Тож державність — це дар. Дар свободи і можливість бути — жити, діяти і розвиватися».
Блаженніший Святослав згадує події 1991 року — проголошення Незалежності України 24 серпня та Всеукраїнський референдум 1 грудня. Він тоді був семінаристом і мав продовжити навчання за кордоном. І там, в Аргентині, у ці дні він мав пережиття, яке допомогло йому глибше усвідомити, що таке незалежна держава для народу і нації.
«24 серпня 1991 року я ще був в Україні, і це було велике емоційне зворушення. А 1 грудня, коли відбувся референдум, я був уже в Аргентині. І там у мене було унікальне пережиття, яке мало глибокий вплив на мою свідомість. Тоді, як юнак, я зрозумів, що таке незалежна держава — не тільки для українців, які живуть на рідній землі, а й для тих, хто живе поза її межами, в діаспорі.
Аргентина була однією із перших країн, яка визнала незалежність України. 5 грудня в Буенос-Айресі відбулася велелюдна демонстрація, на яку з’їхалися тисячі українців зі всіх провінцій Аргентини. Ми, семінаристи, несли величезний прапор, раділи, співали… І до мене підійшла старша пані і зі сльозами на очах показала свій документ, де іспанською було написано: «національність — URS (Радянський Союз)». Та жінка виїхала з України після Другої Світової війни, і весь цей час жила як особа без держави, як «радянська» людина — тільки так можна було записати у документах. І це була її травма як особистості, травма її тотожності. І от вона мені показує цей папірець і зі сльозами каже: «Ти розумієш, я тепер можу вмерти в Аргентині як українка! Тепер я можу поміняти цей документ, і мені напишуть, що я — українка, що я походжу з України! Бо є така держава, — і, значить, є і ми, як народ, як нація…» Зворушення тієї жінки, та особиста радість, яку вона переживала у цей день, — щось, що назавжди змінило мою свідомість і поглибило розуміння цінності і ціни державності для українців в цілому світі».
«30 років тому отримали дар Божий, за який тисячоліттями змагалися наші попередники»
30 років для історії — мить, але й відрізок часу, коли уже можна бачити результати тектонічних змін у суспільстві. З іншого боку це — життя покоління чи й двох. Це кульмінаційні моменти нашої новітньої історії — Помаранчева революція, Революція Гідності, війна, яку Україна веде, і цим свідчить про свою зрілість і готовність захищати незалежність своєї держави. В чому українці справді стали іншими — громадянами своєї країни, а не радянськими особами?
«Є кілька важливих ключових моментів, які, можливо, показують не стільки зміни у нашому зовнішньому житті, скільки зміни, які відбуваються з людиною, — каже Блаженніший Святослав. — Я б сказав, що за ці тридцять років ми були свідками вмирання „совка“: все-таки, та, Радянська, Україна крок за кроком невпинно вмирала. Помаранчева революція і Революція Гідності були видимими суспільними зламами, які показували, що „гомо совєтікус“ уже не творить сучасної політики, сходить з політичної арени.
І на фоні тих змін я б хотів згадати про нашу історичну пам’ять. Ми сьогодні вже усвідомлюємо, що 30 років тому не виникла з нуля якась випадковість: українська державність має тисячолітню історію. Наш тризуб — це знак Святого Рівноапостольного князя Володимира. Пригадую, як мій дідусь показував мені банкноти з тризубом — банкноти ще УНР, і на тризубі можна було розшифрувати слово «ВОЛЯ». За ту волю наші предки змагалися століттями, і ми сьогодні святкуємо відновлення Української державності.
У нас хотіли цю національну пам’ять вкрасти. Ми справді у різні історичні моменти жили на рідній землі, але в чужих державах. Ми навіть навчилися не довіряти державі, вважати її чимось чужим і ворожим, намагатися, щоб наші приватні інтереси не перетиналися з державними. Це вада, яка переслідує нас посьогодні. Але за ці 30 років правда і історична пам’ять почали виходити на яв, завойовувати серця і уми українців. І сьогодні ми розуміємо, що 30 років тому отримали дар Божий, за який тисячоліттями змагалися наші предки і попередники. Тому очевидно, що у день Незалежності України ми повинні згадувати героїв, які віддавали свої життя за становлення, збереження і захист Української державності. Тому, безперечно, це день пам’яті. До українських героїв, які воювали за незалежну Україну, ставляться по-різному. Але ми починаємо усвідомлювати, що ті герої є, що ми маємо на кого рівнятися, з кого брати приклад, і маємо продовжувати цю естафету».
«Україна вас потребує!» (Папа Іван Павло ІІ у зверненні до української молоді)
Глава УГКЦ наголошує: незалежність і свобода — це і велика відповідальність. 30 років тому українці отримали свободу, але кожного дня вчилися бути вільними людьми, громадянами своєї країни.
«Друга надзвичайно важлива річ — що ця держава є моя, не чужа, і я за неї відповідальний. Тобто українці, які виходили на майдани, маніфестували саме цю свідомість відповідальних громадян, — що Україна буде такою, якою ми разом, як громада, як народ, її збудуємо. — підкреслює Блаженніший. — Ми не хочемо, щоб хтось диктував нам свої тези про нашу історію. І так само розуміємо, що ніхто ззовні не прийде і не збудує нам гідну, справедливу Українську державу. Це — наша відповідальність. Джерелом влади в Україні є народ, але народ повинен контролювати владу, яку обирає, вимагати від неї, молитися за її навернення, якщо потрібно. Народ повинен відповідально ставитися до своєї свободи, бо свобода завжди пов’язана з відповідальністю. Тому 30 років тому ми отримали свободу, але кожного дня вчилися бути свобідними, бути вільними людьми.
І третя дуже важлива риса тих 30 років. Впали кайдани, впав Радянський Союз, ми відчули себе вільними на своїй землі, і — відкрилися кордони. І перед українцями постав виклик: їхати за кордон чи залишитися. Була спокуса їхати і користати з вигод чужих держав, які вже збудовані, де всі системи працюють злагоджено. Чи — залишатися в Україні і будувати свою державу. За 30 років ми пережили кілька великих хвиль еміграції. Пригадую, деякі наші владики з-за кордону казали: це вже не еміграція, це — евакуація… Але 20 років тому відбувся візит Папи Івана Павла ІІ до України, і він звернувся до української молоді із закликом залишатися вдома — «Україна вас потребує, ви повинні свою країну розбудовувати і розвивати! …» Ця дилема ще не до кінця вирішена: ми то їдемо, то повертаємося, їдемо здобувати світ, щоб пізніше привезти його додому… Але ми повинні сьогодні цю державу розбудовувати, ми сьогодні її захищаємо ціною життя і крові наших захисників — про них ми сьогодні особливо пам’ятаємо, молимося і хочемо висловити їм слова нашої вдячності. І ми, очевидно, думаємо про майбутнє — про те, що наша держава, вільна Україна, має бути європейською країною, країною, яка повертається в лоно європейських народів і несе з собою світло своєї історії, світло своїх страждань і перемог, світло своєї християнської віри. Таку Україну ми сьогодні хочемо будувати, за неї ми молимося і для неї ми сьогодні живемо».
Ключовий запит українського суспільства — запит на справедливість
Останні соціологічні опитування свідчать: абсолютна більшість українців пишається своїм громадянством, більше половини вважає, що демократія є найбільш бажаним устроєм. Попри те, є і певний песимізм щодо характеру подій з моменту здобуття державної незалежності: найбільшою перешкодою українці вважають корупцію (38, 5 %), друга перешкода — війна (18 %), і третя — некомпетентність влади, олігархи і українці, які не люблять свою країну.
«Як на мене, це дуже реалістична картина, яка показує, можливо, болючу, але правду, — коментує наведені дані Глава УГКЦ. — 30 років тому не всі в Україні — зокрема, у владних кабінетах — справді повірили в незалежність України. Дехто сумнівався в її справжності до кінця. Пригадуєте, ми ще довго входили в так званий СНД, який був, по суті, гібридом чи, у нинішній термінології, „штамом“ тієї імперії, якою був Радянський Союз. Україна була колонією, і навчитися де-факто жити без метрополії було доволі складно. Властиво, великий період історії незалежної України багато хто оглядався (і нині ще оглядається) на „північного сусіда“. А цей „сусід“ в який спосіб тримав Україну при собі? Корупцією. Той олігархат, який часами знекровлює нашу економіку, зупиняє чи гальмує демократичні процеси, утворився у першій половині 30-ліття Незалежності якраз тому, що корупція, як царське казнокрадство, була одним із правил управління тою країною. Тобто кожен, хто приходив до влади, приходив, щоб „заробити“ і частину віддати „начальнику“. Скажімо собі правду — так воно і було. І українці сказали — з цим треба покінчити. Це була одна із мотивацій Революції Гідності, і ця соціологія це чітко відзеркалює.
Хоча у нас часто той, хто нарікає на корупціонерів, коли сідає на їхнє місце, так само починнає красти. Справді, корупція — наша велика рана, яка є не меншим ворогом України, ніж танки і літаки на наших кордонах. Справді, народ проголосив несприйняття корупції, але потрібно починати із себе. Пригадую, як після Революції Гідності УГКЦ почала поширювати душпастирську програму — підписування декларації «Не даю і не беру хабарів». В День Незалежності України згадайте про це — можливо, і ви такі декларації підписали, а якщо ні, то підпишіть. Перед Богом і собою, ким би ви не були, робітником чи державним діячем. І побачите — багато чого може змінитися».
Ще один ключовий суспільний запит, на який звертає увагу Блаженніший Святослав, — прагнення справедливості, рівності усіх перед законом, справедливого судочинства. Саме ці речі є особливо «вибухонебезпечними». При цьому Глава УГКЦ звертає увагу на правовий нігілізм нашого суспільства як результат колишньої бездержавності:
«Очевидно, що відсоток тих, хто пишається своїм громадянством, зріс — я це можу спостерігати впродовж останніх років: українці пишаються тим, що Україна — демократична держава, ми — свободолюбний народ, але мусимо усвідомлювати, що свобода і відповідальність ідуть разом, і свобода не дорівнює анархії. Ми повинні вимагати закону і справедливості від державної влади, але й самі повинні поважати закони своєї держави. Думаю, до тих недоліків і негараздів, про які згадувалося в соцопитуванні, треба додати і високий рівень правового нігілізму нашого суспільства.
З іншого боку, є питання справедливості, пов’язане із судовою реформою, і це один із ключових викликів, які потрібно буде вирішувати і владі, і суспільству. Українці все простять, але несправедливості — не простять. Пригадаймо, як почалася Революція Гідності.
Тому так, ми пишаємося своєю державою, тішимося, що вона змінюється, що демократія і її правила щораз більше стають невід’ємними частинами життя і держави, і суспільства. Але, як свідчить статистика, перед нами, як суспільством, ще дуже багато праці. Ключ до перемін України, як казав митрополит Андрей Шептицький, лежить у ній самій. Особистий вибір може змінити мене, а, відтак, те суспільство, ту державу, у якій я живу і яку хочу будувати».
Фото з архівуЗа матеріалами Оксани Козак для Департаменту інформації УГКЦ
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
