«Давній Галич — віковічний свідок української надії»: послання Блаженнішого Святослава з нагоди 1125-річчя від заснування Галича

Вих. ВА 23/020

ДАВНІЙ ГАЛИЧ — ВІКОВІЧНИЙ СВІДОК УКРАЇНСЬКОЇ НАДІЇ

Послання Блаженнішого Святослава
з нагоди тисячостодвадцятип’ятиріччя від заснування Галича

Високопреосвященним та преосвященним архиєпископам і митрополитам,
боголюбивим єпископам, всечесному духовенству,
преподобному монашеству, возлюбленим братам і сестрам,
в Україні та на поселеннях у світі сущим

… На Господа надіявся я твердо,
і він нахилився до мене й вислухав моє благання

(Пс. 40, 2)

Дорогі в Христі!

Вступ

1. У час грізних випробувань, спричинених російською збройною агресією проти українського народу та його держави, надзвичайно важливо зберігати ширшу перспективу, що дала б змогу впевнено дивитися в майбуття крізь невимовний біль і тривогу сьогодення. Загроза, що постала не лише перед українцями, а й перед усім цивілізованим світом, спонукає нас шукати міцних підвалин і світлих обріїв надії у сутінках воєнного лихоліття та людського страждання. Протягом багатьох століть — навіть у найтемніші часи — наш народ черпав цю надію з віри своїх предків, що розлилася українською землею із благодатної купелі Володимирового Хрещення. Свідком цієї надії залишався давній Галич — місто княжої слави, твердиня українського духу та київського благочестя на Дністрових пагорбах. Саме тому варто, відзначаючи ювілей старовинного міста, ще раз поглянути на 1125 років його існування, щоб побачити світло надії, здатне, попри жорстокі виклики війни, осяяти шлях до віковічної мети, що для нас у своїй незбагненній Премудрості проклало Боже Провидіння.

Твердиня незламності українського духу

2. Уже з давніх-давен Карпатські гори були тим природним бар’єром, який розділяв європейський континент і якого неодноразово намагалися подолати кочовики з глибин Азії в пошуках кращих умов життя та постійного осідку. Тож нашим предкам не раз доводилося захищати свої землі та власну самобутність від зовнішніх загроз як зі Сходу, так і з Заходу. Водночас простір обабіч Карпат був місцем зустрічі культур і народів, що сприяло їхньому взаємопізнанню та взаємозбагаченню, але також вимагало постійної турботи про збереження власної ідентичності. Вирішальним для консолідації західних земель Русі-України та зміцнення їхнього зв’язку з «матір’ю міст руських» — Києвом — стало проголошення тут Євангелія Христового. Київська Церква на терені історичної Галицької землі плекала народний дух, кріпила в людських серцях любов до рідного краю, поступово закладала міцний фундамент української державності.

3. Особливого значення давній Галич набув за правління Володимирка Володаревича з роду Ростиславовичів, який 1141 року зробив його осідком своєї землі-князівства, пізніше — резиденцією посталого тут єпископства. Наприкінці ХІІ століття місто вже було центром об’єднаної держави волинського роду Романовичів, які також посідали престоли у Володимирі та Києві, а згодом стали очільниками всього Руського королівства зі столицею в Холмі. Пам’ять про спадщину цієї державності впродовж століть зберігалася в титулах своїх та іноземних правителів, але передовсім у народній культурі й самосвідомості.

4. З огляду назручне розташування Галича, його важливе політичне й економічне значення, а також через несприятливі зовнішні обставини та внутрішні чвари й незгоди, галицькі землі не раз ставали об’єктом набігів кочовиків (зокрема, монголів у середині XIII столітття, татарських і турецьких військ аж до другої половини XVII століття) та зазіхань інших сусідів, місто зазнало чималих руйнувань і до кінця XIV століття втратило свою колишню велич і могутність. Але, попри тривале чужинецьке панування, Галич набув міське самоврядування та завжди залишався українським містом, символом і свідком сподівань нашого народу на неминучу перемогу, серцем його відважної боротьби за свободу.

Вірний хранитель духовної спадщини Київської Церкви

5. Життєдайним джерелом духовної наснаги для галичан упродовж століть була незнищенна спадщина материнської віри, яка творила морально-етичну основу та зберігала самобутність українського народу навіть у періоди політичного занепаду, бездержавності й поневолення. Галич упродовж тривалого часу був осердям церковного життя, осідком галицьких єпископів і митрополитів. Передзвін Успенського собору із Крилоської гори доносив мудрі слова Христової благовісті до Звенигорода і Теребовлі, Угровська і Перемишля, Холма і Белза, Володимира і Луцька, Львова і Кам’янця-Подільського та багатьох інших міст і містечок.

6. Головною причиною утворення на початку XIV століття Галицької митрополії став поступовий, спричинений князівськими усобицями, занепад Києва як політичного центру, зокрема через перше плюндрування столиці військами володимиро-суздальського князя Андрія Боголюбського (1169), яке вражало своїми масштабами, а пізніше через монгольське нашестя хана Батия (1240). Саме монголи від середини ХІІІ століття призначали київських князів, що призвело до перенесення осідку київських митрополитів до Володимира-на-Клязьмі та Москви, які опинилися під пануванням Золотої Орди. Стурбовані тим, що християнський люд на галицько-волинських землях, у володіннях королівства Русі, залишився без належної архипастирської опіки, князі Лев Данилович і Юрій Львович стали на захист духовної незалежності Київської Церкви та домоглися від патріарха Константинопольського призначення до Галича у 1303 році окремого митрополита. З подібним клопотанням від імені бояр та церковної ієрархії звертався до Царгорода й король Польщі Казимир ІІІ, під владу якого перейшла Галицька земля в середині XIV століття.

7. Суперечки навколо митрополичого осідку, повторні об’єднання та поділи давньої Київської митрополії тривали аж до середини XV століття, коли від неї остаточно відокремилася Московська Церква, самочинно проголосивши свою автокефалію. Натомість духовне життя на українських і білоруських землях продовжувало розвиватися у складі Києво-Галицької митрополії Константинопольського патріархату, що знайшло відображення в офіційному титулі її предстоятелів. Саме єдність віри та культурно-релігійної традиції, її духовне багатство та значний вплив на суспільно-політичні процеси забезпечили тісніший зв’язок між Києвом і Галичем та заклали основи глибокого й на століття непорушного фундаменту української нації — києво-галицької осі нашої тотожності. «У сяйві Премудрості Божої, втіленої в долю нашого народу, формувалися засади внутрішнього устрою українського суспільства, етичні принципи його інституційної організації, зрештою — самі основи нашої державності» («Наша Свята Софія», 6).

Місце стійкості та єднання

8. Розташований у серці Європи, на пограниччі між її Сходом і Заходом, давній Галич не тільки плекав єдність із Новим Єрусалимом — Києвом, і Другим Римом — Константинополем, а й був відкритий до відносин із Римом Першим. Видатний князь Данило Романович став королем Русі, отримавши наприкінці 1253 року в Дорогочині корону від легата папи Інокентія IV — Оппізо із Меццани. Знищений монгольськими загарбниками Київ і поруйнована Ордою Русь потребували підтримки західних сусідів. Саме єпископ Рима виступив із закликом надати допомогу нашому народові й відвернути загрозу поширення східної деспотії на всю Європу. Можна собі лиш уявити, якою була б доля України, якщо б ця спроба поєднання була реалізована. Проте історія не знає умовного способу. Насправді ж Галичу зі Львовом і Перемишлем у єдності з Римом судилося рятувати українську культурно-релігійну традицію від русифікації після незаконного підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархатові (1686) та насильницької ліквідації церковної унії в Російській імперії (1839, 1875). А «галицькі будителі» — греко-католицькі діячі «Руської трійці» — черпали наснагу у творах Тараса Шевченка, інших наддніпрянців і проголошували ідею єдності українського народу, незважаючи на тодішні конфесійні межі й державні кордони. Галич без Києва не міг самотужки протистояти викликам, які надходили до нас із Заходу, а ізольований Київ не мав сили протидіяти поневолювачам зі Сходу. Києво-галицька вісь української реальності стала визначальною для цивілізаційного вибору нашого народу, формування його національної самосвідомості, для суспільного та державного будівництва.

9. Особливе значення цей вибір має для історії та місії Української Греко-Католицької Церкви — Київської Церкви у повному єднанні з єпископом Рима, Церкви, що зберігає тяглість духовного життя з княжих часів. Саме через неї історична спадщина та містична мудрість київського християнства, втілена в бутті нашого народу Премудрість Божа, промовляє словами євангельської істини на рідній українській землі та сягає далеко за її межі. У ній здійснюється перегук Софії Київської, нашого материнського катедрального собору, та галицьких храмів. Праведний митрополит Андрей Шептицький ініціював і підтримував археологічні дослідження давнього Галича, які увінчалися віднайденням 1936 року фундаментів прадавнього Успенського собору та 1937 року поховання його будівничого — князя Ярослава Осьмомисла. Ці знахідки для українського суспільства були рівнозначними віднайденню глибинного коріння нашого народу й утвердженням його права на власну державу. Предстоятель нашої Церкви зберігає титул Верховного Архиєпископа — Патріарха Києво-Галицького. Пам’ять про києво-галицьку вісь нашої національної та церковної самобутності живить надію на здійснення довіреної нам місії в християнському світі — зводити мости єднання поміж Церквами-сестрами, дітьми однієї віри, спадкоємцями тієї самої благодаті Божої.

Історія надії та воскресіння

10. Як воскреслий Спаситель першого дня в тижні, після важких страждань і розп’яття, вийшов із темряви порожнього гробу та став перед своїми наляканими учнями й промовив: «Мир вам!», так сьогодні давній Галич впевнено постає перед нашими очима, промовляючи із глибини своєї тисячолітньої історії: «Не бійтеся!» (Мт. 28, 10). Не одна війна прокотилася вулицями княжого міста, залишаючи по собі зруйновані споруди та понівечені людські долі. Однак, ведений Божим Провидінням, Галич підіймався з кожної руїни і завжди залишався українським, залишався християнським. Історія Галича — 1125 років невтомного воскресіння. У ній розкривається досвід довіри до визначеної Божою волею історичної місії українського народу — свідчити перед світом про незламність християнської віри та відкритої в ній надії.

11. Навіть у найтемніші миті грізних викликів українське серце тут завжди відчувало, що «Бог посеред міста, воно не похитнеться…» (Пс. 46, 6). Протягом свого існування княже місто на Дністрових пагорбах залишалося свідком відданого і жертовного служіння нашої Церкви, місцем єднання, живим відлунням Божої Премудрості, що замешкала на нашій землі. Ця києво-галицька вісь виявила себе життєдайною на наступних етапах розвитку українського народу та нашої Церкви. Спираючись на неї, ми сповнюємося надією на неминучість перемоги Правди та Добра.

12. Сьогодні, коли орди загарбників зі Сходу знову проливають невинну українську кров та руйнують наші міста і села, давній Галич постає вірним свідком незламності українського духу, виплеканого у благодатній купелі київського благочестя. Переможна сила Божої правди — ось скарб надії, яким обдаровує нас історичний досвід стародавнього Галича. Осягнути цей скарб, долучитися до нього разом зі спадкоємицею давньої Києво-Галицької митрополії, Українською Греко-Католицькою Церквою, заохочує кожного українця ювілей княжого міста, який відзначаємо протягом 2023 року, котрий крізь усі криваві жертви веде нас до неминучої перемоги. Споглядаючи 1125 років історії Галича, кожне українське серце, скріплене впевненістю в Божій підтримці, може з відвагою дивитися в день прийдешній, молитовно промовляючи разом із псалмоспівцем слова надії: «Ті колісницями, ці кіньми, а ми ім’ям Господа, Бога нашого — сильні!» (Пс. 20, 8).

Благословення Господнє на вас!

† СВЯТОСЛАВ

Дано в Києві,
при Патріаршому соборі Воскресіння Христового,
у день Святого преподобного і богоносного отця нашого Антонія Великого,
30 січня 2023 року Божого