Чи був отець Климентій Шептицький єпископом: віднайдено архівні документи

Стоп’ятдесятирічний ювілей від дня народження блаженного Климентія Шептицького, який відзначаємо цього року як на державному, так і на церковному рівнях, увійде в історію насамперед через те, що саме цього року побачила світ перша ґрунтовна наукова біографія цього славного мужа Церкви і народу.

Її автором є д-р Іван Матковський, науковий працівник Постуляційного центру монастирів Студійського уставу УГКЦ, відомий дослідник і видавець писемної спадщини Івана Франка. Перша презентація цієї праці відбулася задовго до ювілею, а саме 22 грудня 2018 року, в архикатедральному соборі Святого Юра. Тепер ця презентація проводиться в різних містах України і світу, наближаючи до нас таку знану і таку, як з’ясувалося згодом, незнану постать отця Климентія.

Рідний брат митрополита Андрея, аристократ, доктор двох прав, політик, ігумен і архимандрит студитів, праведник народів світу, блаженний Католицької Церкви. Лише одні титули багато свідчать про отця Климентія: тож, здається, що нового чи невідомого можна знайти про нього у його життєписі? Та пильне око дослідника завжди натрапить серед масиву документів, які дійшли до наших днів, на певні загадки, що стають предметом більш детальних досліджень не одного покоління науковців.

Працюючи над біографією отця Климентія Шептицького, д-р Іван Матковський переслав мені копію дуже цікавого документа, який, попри те що давно відомий науковцям, однак, мабуть, детально не вивчений. Це «Прохання екзарха о. Николая Чарнецького скликати черговий Собор Екзархів», з яким він звернувся письмово до митрополита Андрея 5 червня 1942 р.

Може, не всім відомо, що 9 жовтня 1939 р. митрополит Андрей Шептицький, згідно з повноваженнями, які йому надав папа Пій X і які опісля підтвердили папи Бенедикт XV і Пій XІ, створив екзархати, які охоплювали територію цілого Радянського Союзу. Водночас митрополит призначив для них екзархів. Владика Миколай Чарнецький став екзархом Волині і Холмщини, владика Йосиф Сліпий — екзархом Великої України, отець Антоній Неманцевич — екзархом Білорусії і отець Ігумен Климентій Шептицький — екзархом Росії і Сибіру.

Після цього у Львові відбулися два собори екзархів. Перший — 18–19 вересня 1940 р., на якому були підтверджені рішення Петроградського синоду 1917 р., а другий 9–15 червня 1941 р., на якому обговорювали обрядові питання та місяцеслов. На жаль, справа утворення екзархатів не знайшла підтримки в Апостольській столиці, тому 30 травня 1940 р. із Рима до Львова було надіслано листа, яким скасовувалися всі повноваження митрополита Андрея, що їх надали йому попередні понтифікати. Митрополит із послухом та покорою прийняв цю новину, однак екзархи продовжували скликати собори, оскільки утворення екзархатів і номінація екзархів відбулися раніше дати відкликання повноважень.

Протоколи засідань собору екзархів заслуговують на окреме дослідження. Частково вони були опубліковані у Львові ще у 1995 році у відомому виданні під назвою «Митрополит Андрей Шептицький: Життя і діяльність. Церква і церковна єдність. Документи і матеріали 1899–1944 років. Том 1». Воно стало плодом співпраці ЦДІАУ у м. Львові та Постуляції митрополита Андрея Шептицького, яку очолював світлої пам’яті владика Михайло Гринчишин.

Серед протоколів і документів, що стосуються соборів екзархів у Львові, є один дуже цікавий лист, який у ЦДІАУ у Львові зберігається під сигнатурою фонд 201, опис 1 т, справа 16, аркуш 133. У вищезгаданому виданні він уміщений на с. 382. Оскільки сьогодні через нову систематизацію справ у цьому описі згаданого фонду доступ до оригіналу тимчасово неможливий, для зручності і зрозуміння проблематики наведу його зміст повністю.

Цей лист вартий окремого детального аналізу, що не ставлю собі за мету. Моїм наміром є звернути увагу читача на те, як преосвященний владика Миколай Чарнецький, який сам був хіротонізований 2 лютого 1931 р., титулує отця Климентія Шептицького. Він називає його «Преосвященний Кир Климентій Шептицький, екзарх Росії і Сибіру». Зрештою, так само він величає екзарха Білорусії о. Антонія Неманцевича. Усе це вказує на те, що станом на 9 червня 1942 р. преосвященному Миколаю Чарнецькому було відомо, що о. Климентій Шептицький є єпископом.

Можна було б припустити, що в цьому листі його автор допустився помилки. Але ж у протоколах собору екзархів Климентія Шептицького кілька разів згадано саме як єпископа. Процитую хоча б один витяг із протоколів засідання згаданого собору:

Покликаючись на ці документи, маю перед собою не власне оригінали, а їх наукові видання. Але, знаючи особисто наукову скрупульозність покійної Оксани Гайової, відомої працівниці ЦДІАУ у Львові та знаної дослідниці спадщини митрополита Андрея Шептицького, як також науковий хист владики Михайла Гринчишина, які працювали над згаданим раніше виданням, сумніваюся в тому, щоб ці науковці, відчитуючи текст, могли оминути своєю увагу такі важливі деталі.

В усіх інших офіційних джерелах ми не знаходимо жодного документа, який так безпосередньо вказував би на те, що о. Климентій Шептицький був єпископом. Не знаходимо також його прізвища серед єпископів в офіційному переліку єпископів Католицької Церкви. Доводиться тільки сподіватися на те, що згодом з’являться додаткові документи, які проллють світло на цю справді загадкову сторінку з життя отця Климентія Шептицького.

Та, незважаючи на брак достовірних документів, які б підтверджували факт єпископської хіротонії отця Климентія Шептицького, існує немало архівних документів, що виразно свідчать про нього як про кандидата на єпископа-помічника Львівської архиєпархії. Тому я поставив собі за мету представити читачеві низку документів, які висвітлюють історію усіх клопотань у цьому напрямку. Деякі з них уже були опубліковані, про що я відповідно зазначу, та більшість із них публікуються вперше. Вони були написані переважно французькою і латинською мовами. Принагідно дякую моєму приятелеві Ростиславові Параньку за допомогу в їх перекладі рідною мовою.

Перед тим як перейти до представлення документів, які демонструють клопотання різного рангу церковних достойників про номінацію отця Климентія Шептицького на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємства, варто зробити невеличкий екскурс у систему функціонування церковно-адміністративного управління Галицькою митрополією Греко-Католицької Церкви на початку минулого століття.

Отож головою митрополії був Андрей Шептицький, який окрім титулу митрополита Галицького, мав також титул єпископа Львівського і Кам`янець-Подільського. Іншими єпархіями, що входили до складу Галицької митрополії, були Перемишльська і Станіславівська, які очолювали єпископи, іменовані єпископами-ординаріями.

Єпископ у межах власної єпархії мав повноту всієї влади, тобто законодавчої, виконавчої і судової. Але для того, щоб могти її успішно і повноцінно реалізувати, він міг делегувати її окремим священникам або різного роду дорадчим органам. Коли мова про священників, то найбільш відповідальним урядом був уряд генерального вікарія, який діяв від імені єпископа. Винятком було те, що з огляду на священничий сан генеральний вікарій не міг уділяти ієрейських свячень, а на зібраннях Єпископських конференцій (тоді не існувало інституції Синоду) його голос мав тільки дорадчий характер.

Важливими дорадчими органами єпископа тоді були консисторії і капітули. Їхня діяльність, насамперед капітул, керувалася окремими статутами, які апробував Апостольський престол. Члени капітули називалися крилошанами і ділилися на три категорії:

1. прелати;
2. соборні члени;
3. почесні члени.

Кількісний склад капітул був також канонічно регульований. У Львівській архиєпархії, наприклад, капітула складалася з 10 осіб. На відміну від капітул, кількість членів консисторії сягала аж 30 осіб і, на відміну від капітул, була досить змінною залежно від часу і місця.

Цей короткий екскурс потрібний для того, щоб зрозуміти роль допоміжних структур в управлінні Львівською єпархією у передвоєнний період. Та найголовніше, що варто сказати, це те, що члени капітули мали величезний вплив на вибір єпископа-помічника єпархії. На їхню думу зважали поважні представники Римської курії і навіть самі понтифіки, від яких особисто залежали номінації на єпископів. Тому єпископ-ординарій завжди зважав на думку членів капітули, хоча мав повне право представити власну позицію і належним чином пояснити її.

1. Лист Апостольського візитатора в Україні до референта Конгрегації для Східної Церкви від 27 листопада 1920 р.

Після закінчення Першої світової війни на теренах Галичини, особливо Львова, розгорівся збройний конфлікт між українцями і поляками, який у сучасній українській історіографії отримав назву «Польсько-українська війна». Інформація про це доходила до Риму з різних джерел. З огляду на це папа Венедикт XV за порадою асесора Східної конгрегації монс. Ісаї Пападопульоса 28 січня 1920 року іменував о. Джованні Дженоккі Апостольським візитатором Галичини. Його секретарем став монах-редемпторист о. Йосиф Схрайверх, який перебував на Галичині, добре знав українську мову, місцеві звичаї та обставини. Права і повноваження Апостольського візизатора були прописані в окремому декреті та в інструкції. Але передовсім о. Д. Дженоккі повинен був ознайомитися з реальним станом справ на місці і належним чином представити це Апостольській столиці.

Апостольський сізитатор відразу взявся до виконання своїх обов’язків, але через несприятливі воєнні обставини (радянсько-польська війна 1919–1921 рр.) був змушений більшу частину свого часу провести у Відні, у монастирі отців Салезіян, де перебував понад рік допоки повернувся до Риму. Однак діяльність Апостольського візитатора у цей період була дуже плідною і успішною для української Церкви, оскільки у Відні перебувала велика українська еміграція, з якою він підтримував тісний зв’язок і допомагав вирішувати важливі питання.

Перебуваючи у Відні і зустрічаючись із різними представниками українського церковного і політичного середовища, о. Д. Дженоккі вислуховував різні прохання, які переказував у своїх звітах до Риму. Серед його офіційної і приватної кореспонденції знаходимо численні листи, що їх він адресував монс. Енріко Бенедетті, який у конгрегації для Східної Церкви виконував місію референта і, за словами знавців справи, був великим приятелем українців.

В одному з таких листів із Відня від 27 листопада 1920 р. уперше знаходимо згадку про отця Климентія Шептицького як кандидата на генерального вікарія, а водночас (або згодом) на єпископа-помічника Львівської єпархії. Копію цього листа вперше опубліковував блаженної пам`яті владика Іван Хома у своїй праці під назвою «Апостольський Престіл і Україна 1919–1920», що вийшла у Римі 1987 р. у серії видань Українського Католицького Університету св. Климента папи, том 60. Фрагмент цього листа також опублікував д-р Іван Матковський у згаданій раніше біографії Климентія Шептицького. З огляду на важливість тексту, дозволю і собі його зацитувати (за перекладом І. Хоми):

Повний текст листа італійською мовою вміщений на С. 118–199 згаданого раніше дослідження владики Івана Хоми. Поки що спробуймо детально проаналізувати цей його фрагмент.

Отож насамперед впадає у вічі разюча помилка щодо імені кандидата на уряд генерального вікарія і єпископа-помічника Львівського. Апостольський візитатор називає його отцем Андреєм, хоча, поза сумнівами, йдеться про рідного брата митрополита Андрея отця Климентія. Це помилка, на мою думку, не є механічною, ані не навмисною. Швидше за все закралася звичайна помилка, коли автор писав про одну особу, водночас думаючи про іншу. Переплутати митрополита Андрея з отцем Климентієм отець Д. Дженоккі не міг, оскільки був дуже добре знайомий із ними обидвома. На це вказують інші листи Апостольського візитатора до Риму.

Цікавим, натомість, є те, що цей лист дає нам виразно зрозуміти, що у середовищі духовенства Львівської єпархії священники (передовсім представники капітули) бачили отця Климентія як єпископа-помічника митрополита Андрея, а згодом його наступника. Тому, мабуть, вже тоді надійшла від них пропозиція іменувати отця Климентія генеральним вікарієм, а згодом єпископом-помічником або ж відразу єпископом-помічником.

Причин для того, щоб саме у цей час хіротонізувати отця Климентія на єпископа-помічника Львівського було більш ніж треба. Насамперед треба пам’ятати про те, що за умов, коли на світовій арені вирішувалася майбутня доля України як держави, митрополит Андрей узяв на себе місію зробити все можливе, щоб вона нарешті сталася. Через це у листопаді 1920 р. він розпочинає дипломатичну місію до Відня, Риму і країнами Європи, щоб поговорити про майбутнє України з чільними представниками європейських держав і впливовими політиками.

Окрім цього, митрополит Андрей, як великий душпастир, мав велике бажання відвідати всі поселення українців у різних куточках світу, куди вони емігрували у пошуках кращої долі. Невід’ємною потребою тих людей була потреба у душпастирях, яких митрополит намагався до них скеровувати мірою своїх сил і повноважень. Зважаючи на те, що настав сприятливий час відвідати українську еміграцію в світі, митрополит Андрей у 1920 р. отримує офіційне призначення на Апостольського візитатора поза межами своєї архиєпархії. І цього ж таки року розпочинає низку тривалих і виснажливих подорожей країнами Північної і Південної Америки, щоб згуртувати українців у світі та допомогти їм налагодити належне душпастирювання у місцях їхнього перебування.

На час відсутності митрополита Андрея у Львові і в Галичині в цілому Львівська архиєпархія канонічно переходила під провід Генерального вікарія, хоча найкраще цю справу міг був попровадити єпископ-помічник, який би втішався довірою у митрополита Андрея і міг продовжувати розпочату ним лінію у Церкві. Тому у світлі сказаного стає цілком зрозумілим бажання духовенства бачити єпископом-помічником рідного брата митрополита Андрея отця Климентія, який би і слідував стратегії митрополита, і згуртовував навколо себе духовенство та людей, і завдяки свому довголітньому політичному досвіду був би авторитетним захисником Церкви перед тогочасними органами влади.

З наведеного фрагменту листа випливає також, що і сам отець Климентій був обізнаний із дискурсом навколо його особи. За твердженням отця Д. Дженоккі, він особисто противиться пропозиції стати єпископом, наводячи власні аргументи. Це означає, що справу отця Климентія як кандидата на єпископа обговорювали авторитетні церковні власті з ним самим. Окрім цього, Апостольський візитатор стверджує, що сам митрополит Андрей виступає проти номінації свого рідного брата Климентія на єпископа. Головним аргументом для митрополита залишається побоювання, щоб його не звинуватили у непотизмі. Та з листа Д. Дженоккі випливає, що деякі представники Римської курії все ж таки вважали, що цю справу можна канонічно вирішити по-іншому, а тому вони не бачать перешкод, щоб отець Климентій став єпископом.

2. Лист отця Климентія Шептицького до Конгрегації у справах Східної Церкви і Апостольського нунція у Варшаві від 11 листопада 1920 р.

Фрагмент листа Апостольського візитатора Галичини, який ми наводили вище і який нам відомий завдяки публікації владики Івана Хоми, дає виразно зрозуміти читачеві, що Д. Дженоккі був дуже добре обізнаний із бажанням Львівської митрополичої капітули і духовенства призначити отця Климентія Шептицького єпископом-помічником митрополита Андрея. Він, як розуміємо зі змісту листа, провів також особисті розмови як з одним, так і з другим. При цьому кожний із них відмовився від такого роду розв`язки.

Оскільки до обов’язків Апостольського візитатора належало повідомляти про всі справи Апостольську столицю, він також повідомив Рим про можливу єпископську номінацію ігумена Студитів на єпископа-помічника Львівського. До власних думок Д. Дженоккі приєднав також звернення духовенства Львівської архиєпархії у цій справі, а також, як виглядає, думку самого отця Климентія, яку він попросив висловити письмово.

В архіві Конгрегації Східних Церков знаходимо лист (ACO, Ruteni 3, pos. 478/28, fasc. 1, f. 1 b., prot. 48232/1920), що його написав отець Климентій Шептицький в Уневі дня 11 листопада 1920 р. Можливості ознайомитися з цим листом завдячую моєму великому приятелеві отцю Атанасію Маккену, великому досліднику спадщини митрополита Андрея, яка зберігається у Ватиканських архівах.

Отож згаданий лист адресований асесору Конгрегації для Східної Церкви Ісаї Пападопульосу († 19 січня 1932 р.) і тогочасному Апостольському нунцію в Польщі кардиналу Ахілле Ратті, якого 6 лютого 1922 р. на кардинальському конклаві обрали папою, що обрав собі ім’я Пій XI.

З контексту постає висновок, що лист був написаний на прохання самого папи, оскільки отець Климентій просить достойних церковних ієрархів передати йому власну думку щодо його можливого призначення на високий уряд у Львівській архиєпархії. Щоправда, він нічого не згадує про уряд єпископа-помічника з правами спадкоємства, а про уряд Генерального вікарія Львівської архиєпархії. Очевидно, що це був задуманий крок з боку членів Львівської митрополичої капітули, оскільки вони вважали, що після цього перед отцем Климентієм відкриється пряма дорога до єпископського сану.

Доносячи високим церковним властям свою думку щодо такої пропозиції, отець Климентій стверджує, що духовенство Львівської архиєпархії, висуваючи його кандидатуру на цю посаду, насамперед сподівається, що він захистить їх перед нападами з боку польської влади. Цьому повинен би був сприяти його великий життєвий і політичний досвід. Окрім цього, отець Климентій звертає увагу на те, що він є маловідомий духовенству Львівської архиєпархії, оскільки тільки три роки перебуває разом із ними. І то більшість часу проводить у монастирі в Уневі. А ще, в дусі монашої покори і трохи з гумором каже, що якби львівське духовенство більше його знало, то ніколи би не погодилося висунути його на уряд Генерального вікарія і, звісно, на єпископа-помічника.

У нашому розпорядженні маємо тільки фрагмент листа, але він дуже важливий для того, щоб зрозуміти хід мислення отця Климентія і його аргументацію.

3. Листування Львівської митрополичої капітули з папою Пієм XI

Серед справ, які містяться у фондах ЦДІАУ у м. Львові є одна, яка цілковито присвячена питанню отця Климентія Шептицького як кандидата на єпископа-помічника Львівського. Це справа № 270, фонду 358, опис 3. У каталозі її офіційна назва звучить так: «Листування з Папою Пієм XI і митрополичою капітулою у Львові про призначення брата А[ндрея]. Шептицького — Климентія архидияконом з правом успадкування (митрополичого престолу)». Очевидно, що таку назву справа отримала пізніше, коли митрополитовий архів було конфісковано і перевезено саме сюди, а після нової систематизації та каталогізації зараховано до так званого «спецфонду». Про все це свідчить вже сама обкладинка справи, на якій зазначається, що вона належить до фондів «ЦДІА УРСР у Львові».

Справа № 270 містить 7 документів, писаних української і латинською мовами, які охоплюють 14 аркушів. Один документ представлений в оригіналі українською мовою і його переклад латиною. Частина документів представлена у машинописному варіанті, а частина у рукописному.

Для того, щоб краще зрозуміти всі сторони справи отця Климентія Шептицького як кандидати на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємності, розглянемо кожен документ окремо у порядку, в якому він уміщений у справі № 270.

4. Лист Львівської митрополичої капітули до папи Пія XIвід 12 вересня 1924 р.

Першим листом, який відкриває згадану архівну справу, є колективний лист Митрополичої капітули до папи Пія XI від 12 вересня 1924 р. Він написаний латиною на одному аркуші з обох сторін. Мабуть, він є копією, яку від руки переписали з оригіналу. Підписів під листом не вміщено.

Причиною звернення капітули до папи Пія XI стала якраз справа єпископа-помічника для Львівської архиєпархії. Митрополича капітула, яка мала дорадчий голос у такій важливій справі, вирішила присвятити цьому питанню окреме засідання, яке відбулося 19 червня 1924 р. Саме на ньому було вирішено одностайно запропонувати особу отця Климентія Шептицького на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємності.

Головною причиною великої потреби у єпископові-помічникові члени капітули насамперед вважають не найкращий стан здоров’я митрополита Андрея, яке особливо підірвалося під час його заслання до Росії, куди він потрапив після арешту російськими окупаційними властями 19 вересня 1914 р. До того ж, як зазначають члени капітули, митрополит курує дуже багатьма проектами, а щонайголовніше має намір провести візитацію усіх парафій та монаших спільнот після війни, що вимагає величезних зусиль і здоров’я.

Зважаючи на всі обставини, Митрополича капітула пропонує як найбільш відповідного кандидата на уряд єпископа-помічника з правами спадкоємності отця Климентія Шептицького. На думку членів капітули, саме він «користується великою симпатією духовенства та народу», а його номінація була б «превеликою благодаттю і для нашої Греко-Католицької Церкви, і для справи Святої Унії, і для нашого українського народу, який одностайно, не зважаючи на конфесію, з превеликою радістю вітатиме цю номінацію».

Автори листа дають зрозуміти, що у цій справі вони вже мали попередню розмову зі згаданим раніше отцем Д. Дженоккі, яка, на превеликий жаль, їм не принесла очікуваних результатів. Через це вони вирішили звернутися безпосередньо до папи. Так виглядає, що під час розмови Апостольський візитатор повідомив членів капітули про те, що мав попередню розмову у цій справі як з митрополитом Андреєм, так і з отцем Климентієм, та що вони обоє виступають проти такого рішення. Саме тому капітула просить Святішого Отця зобов’язати їх обох прийняти це рішення як волю Апостольського престолу, суперечити якій не слід.

Мабуть, у розмові з Апостольським візитатором члени капітули довідалися про головні мотиви спротиву отця Климентія і митрополита Андрея щодо номінації першого на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємності. Для отця Климентія головною причиною було те, що він є монахом і повинен перебувати у монастирській клявзурі, а для митрополита Андрея — той факт, що ігумен Студитів є його рідним братом, а це з черги створювало б прецедент для звинувачення його у непотизмі. З огляду на це члени капітули просять Святішого Отця Пія XI «вділити отцеві Климентові необхідні диспензи та покласти на його плечі ношу єпископа-помічника».

Наприкінці всі члени Львівської митрополичої капітули висловлюють вдячність, що їхнє прохання буде вислухане, а також запевняють Апостольський престол у своїй відданості і слухняності.

5. Лист священників Львівської архиєпархії до папи Пія XI від 10 грудня 1926 р.

Другим документом, що його знаходимо у справі № 270, є колективний лист священників Львівської архиєпархії до папи Пія XI, у якому вони звертаються з проханням призначити отця Климентія Шептицького єпископом-помічником митрополита Андрея. Лист писаний латиною, міститься на 4 машинописних аркушах, з яких перший є титульним. На ньому одним реченням сформульовано зміст листа. На жаль, не збереглося імен та прізвищ священників, які підписалися під ним. Аналізуючи стиль мови, викладення справи як також уживаної термінології, можна припустити, що за написанням основного тексту листа стояла особа отця Олександра Бачинського, на той час Генерального вікарія Львівської єпархії. Але в кожному разі сам лист є свідченням того, якою великою популярністю серед духовенства втішався отець Климентій Шептицький і наскільки вони його любили та шанували.

Стиль та зміст листа вказує на дуже високий рівень як писемної риторики його авторів, так і на прекрасне знання латини. Вишуканість мови, витонченість слів, чітка, переконлива аргументація, глибоке розуміння ситуації адресата і читача підносять його до рівня взірцевих дипломатичних листів цієї жанрової проблематики.

Підставою звернення священників Львівської єпархії до папи Пія XI став той факт, що після смерті владики Йосифа Боцяна 21 листопада 1926 р. уряд єпископа-помічника залишався вакантним. Очевидно, що духовенство було свідоме того, що номінація нового єпископа-помічника є тільки справою часу. Головною проблемою залишався пошук відповідного кандидата.

З контексту листа розуміємо, що кандидатуру отця Климентія Шептицького на цей уряд вже довший час обговорювали у церковних колах. А тому священники Львівської єпархії вирішили написати особисто папі Пієві XI листа на підтримку саме такого вибору. Як самі стверджують, роблять це всупереч волі митрополита Андрея, який, як відомо, не хотів бачити на Львівській митрополичій катедрі свого рідного брата, щоб потім не бути осудженим за непотизм.

Цікавим штрихом листа є нагадування папі Пієві XI його служіння у Польщі у ранзі Апостольського нунція. На цей пост його як кардинала Ахілле Ратті іменував у 1919 році папа Венедикт XV. Цей легкий натяк натяк священники роблять для того, щоб пригадати папі його обізнаність зі справами та проблемами українського церковного життя.

Представляючи постать отця Климентія Шептицького як найбільш відповідного кандидата на єпископа-помічника, священники Львівської єпархії наводять кілька поважних аргументів:

1. кандидат характеризується добрими духовними, людськими й організаційними якостями; він є людиною діалогу і співпраці, який буде здатний знайти порозуміння як з духовенством, так і з вірними;
   
   
2. його підтримує велике число вірних і духовенства. Слова про те, що «немає серед нас іншого кандидата, від якого ми могли б очікувати такого ж рівня одностайності з усіма підпорядкованими йому вірними», говорять самі за себе;
   
   
3. він найкраще відповідає нелегким обставинам війни і є здатний об’єднати довкола себе Церкву.

З листа можна також зрозуміти, що єпископській хіротонії отця Климентія Шептицького на єпископа-помічника Львівського противився не тільки митрополит Андрей, а й сам кандидат. Про це, як виглядає, було добре відомо і священникам. Тому вони просять не зважати на відмови отця Климентія від єпископського уряду, а силою Апостольського престолу зробити все можливе, щоб отець Климентій усе ж таки став єпископом-помічником митрополита Андрея Шептицького. Їхнім головним аргументом у цьому питанні є історичний досвід, згідно з яким більшість із тих, що відмовлялися від різного роду посад у Церкві, ставали прекрасними пастирями Христового стада.

Наприкінці листа його автори висловлюють надію, що їхнє проханням буде вислухане, як також засвідчують свою вірність Апостольському престолові.

6. Листи отця Олександра Бачинського, генерального вікарія Львівської єпархії від 5 травня 1928 р.

Отець Олександр Бачинський († 9 червня 1933 р.) належав до найбільш довірених людей митрополита Андрея Шептицького. На такий його статус вплинуло дуже багато чинників, зокрема його висока освіта, ерудованість, широта поглядів, життєвий і церковний досвід тощо. У Львівській єпархії він завжди відігравав провідну роль. Після арешту митрополита Андрея російською військовою жандармерією він виконував уряд канцлера, з 1920 року — тобто в час кількарічної відсутності Митрополита в Галичині — він по суті керував єпархією як Генеральний вікарій.

У справі просування отця Климентія Шептицького на єпископа-помічника Львівського отець Бачинський, мабуть, прислужився найбільше. Свідченням цього є хоча б два його листи, які дійшли до наших днів, що їх він скерував до компетентних дикастерій Римської курії. У них він відважно та послідовно відстоює справу єпископської хіротонії рідного брата митрополита Андрея. Обидва листи датуються 5 травня 1928 р., написані латиною і є абсолютно однаковими за змістом. Різняться між собою хіба адресатами, до яких вони повинні були потрапити.

Адресатом першого листа був секретар Конгрегації для Східної Церкви кардинал Люїджі Сінчеро († 7 лютого 1936 р.), натомість адресатом другого листа — кардинал Франческо Мармадджі († 3 листопада 1949 р.), який у 1928 році виконував місію Апостольського нунція у Польщі. Самі ці знані постаті очолювали дві поважні церковні інституції, від яких великою мірою залежав вибір єпископів, у тому числі для Львівської єпархії. Їхні думки про ту чи іншу особу ставали підставою вибору, який остаточно був прерогативою папи.

Уже на самому початку листа отець Олександр Бачинський зазначає, що звертається до достойних церковних ієрархів як Генеральний вікарій і член Митрополичої капітули, але також від імені усіх її членів.

Далі переходить до викладення суті питання. З його слів виникає, що розмови про єпископа-помічника для Львівської архиєпархії точаться вже віддавна. Це питання піднімають не тільки представники духовенства і капітули, а й сам митрополит Андрей, який з огляду на свій похилий вік і фізичну неміч потребує помочі. Кандидатуру свого рідного брата Климентія на єпископа-помічника Львівського, якого йому запропонували представники духовенства і капітули, митрополит цілковито відкинув, оскільки побоюється закидів щодо непотизму. Тому, як постає з листа, отець Олександр Бачинський за власною ініціативою, не повідомляючи про це самого митрополита, написав до папи листа з проханням усе ж таки іменувати отця Климентія Шептицького єпископом-помічником Львівським.

Аргументи, що їх наводить отець Олександр Бачинський і які повинні стати причиною номінації отця Климентія на єпископа-помічника Львівської єпархії, є майже в усьому співзвучними з тими, що їх знаходимо у листі священників до папи Пія XI. Винятком є хіба підкреслення великої жертовності у житті отця Климентія: він покинув високу світську кар’єру, а сам посвятився чернечому життю. Свої родинні маєтки передав у власність співбратам монахам Студитам.

Зважаючи на вищесказане, автор листа просить згаданих раніше кардиналів, щоб вони силою свого уряду посприяли позитивному вирішенню його прохання. Водночас, будучи свідомим того, що дискусії навколо питання єпископства отця Климентія можуть зайняти немало часу, він звертається до них про клопотання перед митрополитом Андреєм, що він у міжчасі погодився іменувати свого рідного брата Климентія архидияконом митрополичої капітули. При цьому отець Бачинський зазначає, що капітула вже не раз зверталася до митрополита з таким проханням, але він цілковито відкидає навіть таку можливість.

Завершує він свої обидва листи загальноприйнятними на той час висловами покори та відданості.

7. Лист Львівської митрополичої капітули до митрополита Андрея Шептицького від 14 вересня 1928 р.

Цей лист є черговою спробою Львівської митрополичої капітули переконати митрополита Андрея у тому, щоб він все ж таки підтримав номінацію свого рідного брата Климентія на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємності і здійснив практичні кроки у цьому напрямку.

Для того, щоб увесь процес мав канонічний і офіційний характер, члени митрополичої капітули вирішили зібрати спеціальне засідання, на якому окремо обговорити питання майбутнього кандидата на єпископа-помічника Львівського. Засідання відбулося 13 вересня 1928 р. На ньому було одноголосно вирішено підтримати кандидатуру отця Климентія Шептицького на архидиякона митрополичої капітули, а також просити митрополита Андрея, щоб він зробив усе можливе, аби його рідний брат став єпископом-помічником Львівським із правами спадкоємності.

Після проведення засідання митрополича капітула через своїх уповноважених представників — отця Олександра Бачинського, архипресвітера, й Олександра Ковальського, крилошанина — вирішила листовно звернутися з проханням до митрополита, щоб він підтримав їхні рішення. Члени капітули прекрасно розуміли, що головною перешкодою для митрополита Андрея у справі з єпископством отця Климентія був той факт, що він є його рідним братом.

Виглядає на те, що члени капітули шукали канонічних аргументів, щоб остаточно переконати митрополита. І знайшли. Вони пішли за простим принципом, який каже, що не є заборонене, те є дозволене. А тому, просячи митрополита іменувати отця Климентія архидияконом капітули, вони стверджують, що немає жодного документу, який би забороняв йому призначати на цю посаду свого рідного брата.

Цей лист є ще одним доказом того, яким сильним було прагнення митрополичої капітули бачити отця Климентія Шептицького єпископом-помічником Львівської архиєпархії з правами спадкоємності.

8. Лист (проєкт) митрополита Андрея від 14 листопада 1928 р.

Архівні документи, які дійшли до наших днів, зокрема і ті, які ми аналізуємо, дають нам можливість зрозуміти, яким широким і сильним був рух священиків та мирян, що хотіли бачити отця-ігумена Климентія Шептицького єпископом-помічником Львівським. Водночас, можна зрозуміти ситуацію і самого митрополита Андрея, який небезпідставно побоювався усіляких закидів із різних сторін, у тому числі політичних кіл, коли він погодиться на іменування свого рідного брата єпископом з правами спадкоємності.

Зважаючи на те, що його найближче оточення одностайно виступало за призначення отця Климентія єпископом, що суперечило волі митрополита, він вирішив порадитися у цій справі з людьми з-поза меж Львівської архиєпархії, але які знали добре її духовенство і яким він особисто довіряв.

У справі № 270, яка є головним предметом нашого дослідження, знаходимо одного дуже цікавого листа, а радше його проект, що датується 14 листопада 1928 р. Проект листа, судячи з його змісту, був написаний у Римі. Знаходимо також і його переклад латинською мовою. Почерк вказує на те, що як сам проект листа, так його переклад був написаний котримсь із секретарів митрополита Андрея, але під його диктовку. Єдиною цікавою деталлю, яка відрізняє український і латинський проекти листів є те, що на латинському варіанті ліворуч зверху простим олівцем написано, що зроблено кілька копій цього листа, кожну на окремому бланку. З цього виникало б, що митрополит Андрей радився одночасно у справі єпископа-помічника з кількома людьми.

Хто були ці люди? На підставі документації, яку ми маємо, важко відповісти на так поставлене питання. Коли взяти до уваги спосіб звертання «Ваше Преосвященство», то однозначно можна ствердити, що серед цих людей однозначно був котрийсь єпископ. Але, не виключено, що серед адресатів цього листа були також священники, яким митрополит Андрей довіряв та на думку яких зважав. Зрештою, декого з них можна гіпотетично вичислити, але про це пізніше.

Перейдімо до аналізу змісту самого листа. З першого абзацу можна зрозуміти, що митрополит Андрей у намаганнях Львівської митрополичої капітули за будь-яку ціну лобіювати кандидатуру його рідного брата Климентія на єпископа-помічника вбачає односторонність, якої дуже побоюється. Про це він пише з надзвичайною і властивою йому делікатністю, не засуджуючи, але розуміючи. Саме тому він вирішує вдатися до поради ззовні.

Водночас митрополит також визнає, що його вік і стан здоров’я вже не дозволяють йому повноцінно виконувати всі обов’язки, які випливають із уряду. А тому він має велику потребу у єпископові-помічникові, який би після його смерті міг перейняти справи архиєпархії. Звертаючись до незнаного нам ближче адресата, він стверджує, що той добре орієнтується у ситуації, як також добре знає греко-католицьке духовенство Галичини. На випадок, коли б чогось не знав, він може без жодних перешкод попросити додаткової інформації у тих осіб, яких він вважатиме гідними довіри. Митрополит Андрей не подає жодних характеристик майбутнього єпископа-помічника з правами спадкоємності, ані не називає жодних прізвищ. Ба більше, він жодним словом не згадує про те, що священники і митрополича капітула одностайно висловлюються на підтримку його рідного брата ігумена Климентія Шептицького. Він тільки стверджує, що єпископ-помічник, згідно з правом, повинен бути членом Львівської капітули у статусі архидиякона, оскільки ця посада залишається вакантною.

Митрополит завершує свого листа словами вдячності невідомому адресату, запевняє його у молитовній пам`яті. Але важливою деталлю, яку знаходимо наприкінці листа, є прохання про те, щоб «відповідь прислати по можности як найскорше до Львова». Все це вказує на те, що восени 1928 р. митрополит Андрей хотів остаточно визначитися з кандидатурою єпископа-помічника, щоб могти спокійно продовжувати вирішувати справи архиєпархії, яких, з огляду на тогочасні суспільно-політичні обставини, ставало щораз то більше.

Забігаючи наперед, слід зауважити, що дискусія над кандидатурою єпископа-помічника тривала ще рік, оскільки щойно 16 вересня 1929 р. папа Пій XI проголосив ним отця Івана Бучка, який був дуже добре знаний у римських колах. До того у 1921 р. він захистив докторську дисертацію з богословських наук, а опісля був ректором Папської малої української семінарії в Римі. Його єпископська хіротонія відбулася 20 жовтня 1929 р. у церкві свв. Сергія і Вакха у Римі. Головним святителем був митрополит Андрей, а співсвятителями Преосвященний Григорій Хомишин, єпископ Станіславівський, і Преосвященний Йосафат Коциловський, єпископ Перемишльський.

9. Лист ієромонаха Панкратія Кандюка, ЧСВВ, до митрополита Андрея від 28 листопада 1928 р.

Постать ієрм. Панкратія-Михайла Кандюка, ЧСВВ на сьогодні є маловідомою навіть у монаших колах. Більше про нього знають дослідники історії Василіянського чину і взагалі історії УГКЦ. Але свого часу він був людиною, яка виконувала дуже важливу місію у Римі як для свого чину, так і для всієї Церкви. Намагаючись знайти хоча б якусь інформацію про нього, я виявив, що її не так багато. Завдяки підказці ієрм. Єроніма Гріма, ЧСВВ, мені вдалося отримати електронний примірник «Записок ЧСВВ» (Том ІІІ (IX), Вип. 1–2), у якому вміщений короткий життєпис ієрм. Панкратія Кандюка латинською мовою (С.100–102), що його свого часу написав головний редактор цієї відомої серії ієрм. Іриней-Іван Назарко, ЧСВВ. Тому перед тим, як розпочати аналіз листа отця Панкратія Кандюка, ЧСВВ до митрополита Андрея, варто кілька слів сказати про нього самого.

Народився він 20 листопада 1871 р. у с. Тартаків, Сокальського району, Львівської області. Здобувши початкову, а опісля середню освіту у львівській гімназії 13 жовтня 1896 р. у ще юному віці він зголосився як кандидат до монастиря отців Василіян у Добромилі. Після трирічної монастирської формації 30 липня 1893 р. бр. Панкратій-Михайло Кандюк складає довічні обіти. А 20 серпня 1896 р. після закінчення філософсько-богословських студій у Кракові отримує священничі свячення. Після завершення студій сповнює різноманітне служіння на різних урядах у Василіянських монастирях у Бучачі, Добромилі, Крехові, Лаврові.

У 1925 р. монастирський провід скеровує ієрм. Панкратія до Риму до Колегії Св. Йосафата, де він до 1932 р. виконує місію духівника студентів. Тим часом Конгрегація у справах Східної Церкви покликала його до складу консульторів цієї дикастерії Римської Курії, а Чин Святого Василія Великого на Генеральній капітулі у Добромилі, яка відбулася у червні 1931 р., призначив його прокуратором чину у Римі.

Коли у 1932 р. Колегію Св. Йосафата перенесли на узгір’я Джанікольо, отець Панткратій Кандюк залишився у старому приміщення колегії, яке розташовувалося біля храму Свв. Сергія і Вакха. Так він до кінця своїх днів ревно трудився на благо всієї Церкви і Василіянського чину. 25 вересня 1948 р. ієрм. Панкратій Кандюк відійшов до Господа по вічну нагороду, залишаючи по собі пам’ять доброго трудівника на Христовій ниві.

Митрополит Андрей, приїжджаючи до Риму, зупинявся переважно у старому приміщенні Колегії Св. Йосафата. Тут він мав власну кімнату, а також окрему канцелярію, через яку контактував у різних церковних справах з Апостольською столицею. Ієрм. Панкратій Кандюк, ЧСВВ був для митрополита Андрея великим помічником і порадником, особливо у важливих справах.

Отож у фонді 358, опис 3, справа № 270 зберігся також лист від ієрм. Панкратія Кандюка, ЧСВВ до митрополита Андрея написаний латиною, який датується 28 листопада 1928 р. Із листа стає зрозуміло, що митрополит, шукаючи найбільш відповідну кандидатуру на єпископа-помічника Львівського, вирішив надіслати листи до різних довірених осіб, які добре знали стан справ у Львівській архиєпархії, та й взагалі в Українській Греко-Католицькій Церкві. До числа цих осіб належав також ієрм. Панкратій Кандюк, ЧСВВ.

Відповідаючи на прохання митрополита Андрея, він чітко і промовисто вказує на особу отця Климентія Шептицького як єдиного гідного, зазначаючи при цьому, що «в наших умовах марно й шукати іншого такого ж придатного кандидата». Очевидно, говорячи про умови, він має на увазі тяжкі міжвоєнні часи, як також ситуацію, у якій опинилася вся УГКЦ. Особу отця Климентія він характеризує якнайкращими словами. Ієромонах Панкратій називає його монахом виняткової чесноти, відданим у послусі Апостольській столиці. До того ж він звертає увагу на його освіченість, життєвий досвід, у якому наріжним каменем є «сила духу й непохитна воля у доланні труднощів». Із огляду на всі ці та інші риси, притаманні особі отця Климентія, ієрм. Панкратій Кандюк, ЧСВВ у дусі монашої скромності смиренно радить митрополиту Андрею «постаратися про піднесення Преподобного Отця Ігумена Климентія Шептицького до служіння Єпископа-Помічника з правом наступництва».

Очевидно, що автор листа мусив безпосередньо контактувати з Львівською митрополичою капітулою, а також з духовенством архиєпархії, оскільки він добре обізнаний з їхніми очікуваннями, стараннями і прагненнями. Це, мабуть, зрозумів і сам митрополит Андрей, оскільки не наважився піти за порадою ієрм. Панкратія, але його листа він зберіг для історії як важливий документ у своєму особистому архіві. Цей лист є також свідченням широти поглядів і самого автора листа та його розуміння ситуації УГКЦ та Львівської архиєпархії у міжвоєнному періоді.

10. Лист отця Йосифа Сліпого, ректора Львівської духовної семінарії, до митрополита Андрея від 2 листопада 1928 р.

Серед документів, які належать до тих, що демонструють бажання різних кіл духовенства Львівської архиєпархії старатися про те, щоб єпископом-помічником митрополита Андрея з правами спадкоємності став саме отець Климентій Шептицький, особливе місце посідає лист отця Йосифа Сліпого від 2 листопада 1928 р. Ректор Львівської духовної семінарії Святого Духа написав його на особисте прохання митрополита. Згаданий лист зберігається серед особистої кореспонденції між митрополитом Андреєм і отцем Йосифом Сліпим під наступною архівною сигнатурою: фонд 358, опис 1, справа № 345, аркуші 73–75. Лист-характеристику, про яку ведемо мову, недавно опублікував д-р Іван Матковський у «Біографії» отця Климентія Шептицького (С. 402, 404–405), однак для повноти розгляду порушеної проблематики ми також розглянемо її більш детально та представимо зацікавленому читачеві.

Отець Йосиф Сліпий у середовищі співпрацівників Андрея Шептицького втішався великою довірою як самого митрополита, так і його рідного брата Климентія, з яким вони товаришували ще зі студентських часів у Інсбруці. У своєму зверненні до народу від 26 липня 1940 р. на випадок смерті, яке зберігається у фонді № 201, опис 5, справа 38, митрополит Андрей характеризуючи його вже як свого єпископа-помічника з правами спадкоємності, висловлюється про нього як про найбільш довірену і надійну особу. Ось його слова:

З цих слів стає очевидним, чому саме у дуже непростий у своєму житті момент — вибору єпископа-помічника з правами спадкоємності — митрополит Андрей звертається саме до отця Йосифа Сліпого.

Свою характеристику про особу майбутнього єпископа-помічника Львівського ректор духовної семінарії у прийнятному для нього чіткому стилі висловлення ділить на дві частини. У першій частині викладає усі виклики, перед який опинилася Львівська архиєпахія, а в другій — безпосередньо вказує на отця Климентія Шептицького як на найбільш відповідного кандидата на цю церковну посаду і коротко характеризує його. Стислість та чіткість листа отця Йосифа Сліпого не потребують додаткових коментарів, усе ж таки слід звернути увагу на цікаві моменти, яких не зустрічаємо у інших документах.

Передовсім, коли мова йде про виклики, перед якими стоїть Львівська архиєпархія, отець Йосиф Сліпий вказує на ті, які походять ззовні і зсередини. Зовнішні виклики — це насамперед напружена політична ситуація, у якій Церква повинна зайняти власне становище. Натомість серед найбільш загрозливих внутрішніх викликів він згадує брак єдності між духовенством у справах обрядових і політичних, брак розуміння та підтримки з боку єпископів Станіславівського і Перемишльського, потребу упорядкування майнових питань архиєпархії і, врешті-решт, на слабке здоров’я самого митрополита Андрея. Цікавим є те, що отець Йосиф Сліпий своєму листі до Митрополита проявляє якнайбільшу відкритість і прямолінійність.

Коли ж мова про характеристику отця Климентія як найкращого кандидата на наступника для митрополита Андрея, то він вказує на кілька його чеснот: побожність і самопосвята, великий життєвий досвід, який так потрібний у нелегкий час, величезна підтримка серед духовенства тощо. Але найголовнішим аргументом для отця Йосифа Сліпого є, мабуть, той, що отець Климентій продовжить провадити Церкву тієї дорогою, яку обрав митрополит Андрей.

Варто визнати, що характеристика ректора духовної семінарії на єпископа-помічника Львівського з правами спадкоємності є хоч і не велемовною, але дуже чіткою, змістовною та інформативною.

Замість висновку

Історія з кандидатурою єпископа-помічника Львівського заслуговує на поважне окреме наукове дослідження. Із листування митрополита Андрея з представниками різних кіл духовенства, а особливо найбільш довірених осіб, постає висновок, що розмови на цю тему розпочалися ще у 1919 р. Головною причиною стало те, що після періоду заслання у Росії здоров’я митрополита Андрея Шептицького було поважно підірване.

Окрім цього, велика міграція українців в країни Європи і Америки, вимагала від Митрополита здійснення частих довготривалих подорожей, які мали на меті об’єднати український народ у розсіянні сущий під знаменом Церкви, а водночас спонукати уряди різних країн підтримати питання України як держави. З огляду на це виникала потреба у єпископові-помічникові, який би, перебуваючи у Львові, міг авторитетно заступати архиєпископа Львівського.

Документи, які дійшли до наших днів, виразно засвідчують, що духовенство різних рівнів, інтелігенція та миряни майже одноголосно підтримували кандидатуру рідного брата митрополита отця Климентія Шептицького, який на той час був ігуменом Студитів. Попри спротив як самого митрополита Андрея, так і його рідного брата, рух на підтримку особи останнього набирав щораз більших обертів.

Для митрополита Андрея він остаточно завершився тоді, коли 22 грудня 1939 р. він таємно висвятив на єпископа-помічника з правами спадкоємності свого вірного учня отця Йосифа Сліпого. Та для багатьох людей у церковних колах отець Климентій Шептицький залишався великим авторитетом і порадником. То саме на його плечі випала тяжка доля підготовляти Церкву до переслідувань, а потім разом із вірними, священниками, монахами, монахинями і єпископами засвідчити свою вірність Христові ціною власного життя у радянських концтаборах.

Повертаючись до згадок отця Климентія Шептицького у протоколах і листах соборів екзархів у Львові як про єпископа, слід ствердити, що вони потребують додаткових студій. Сьогодні ми не маємо жодних достовірних документальних доказів, які підтверджували би факт його хіротонії. Проте, зважаючи на всі непрості зовнішні обставини, у яких опинилася УГКЦ на початку Другої світової війни, неможливо також цілковито його заперечити. У будь-якому разі ця тема заслуговує більш детального дослідження. Моєю ж метою було представити українському читачеві досить розлогу і ще не публіковану документацію, що має безпосередній стосунок до однієї з історій з життя отця Климентія Шептицького.

Висловлюю вдячність усім тим, які у різний спосіб допомагали мені в пошуку і перекладі представлених матеріалів. Особливу вдячність складаю керівництву та працівникам ЦДІАУ у м. Львові, які допомогли мені найбільше у тому, щоб дана публікація побачила світло денне.

Дивіться також

Українські єпископи взяли участь у Процесії світла у Фрайзингу з нагоди Ювілейного року «Апостола Баварії»
26 листопада

УГКЦ запустила вебсторінку Ювілейного року 2025
19 листопада

17 листопада — день уродин блаженного священномученика Климентія Шептицького
17 листопада

Владика Йосафат Говера здійснив Чин освячення музею-садиби у Старому Лисці
16 листопада

Дивитися ще