СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Бути великим — це служити»: In memoriam. Владика Василь Лостен
«Покликання визначило усе моє життя. Коли я був ще молодим, то, дивлячись на священника біля престолу, постійно повторював собі, що хочу бути таким, як і він. На нашу парафію з візитацією приїхав наш владика Костянтин Богачевський. Очевидно, у той час він ще був молодим і дуже рухливим, постійно мав зустрічі з дітьми і молоддю. «Ким ти хочеш бути? А, може, хочеш служити медсестрою?» — запитував він кожного. Я ж, дивлячись на нього, — а він мав доволі вражаючий вигляд, — відповів: «Я хочу бути таким, як і ти». «Сину, якщо хочеш бути таким, як я, то перш повинен стати священником», — сказав він. Тож моє покликання розпочало впливати на мене», — згадує владика Василь Лостен.
Дитинство і родина
Василь Гаррі Лостен народився 11 травня 1930 у містечку Чесапік-сіті (штат Меріленд, США) у християнській сім’ї Івана Лостена та Юлії, з дому Петришин. Він був наймолодшим із десяти дітей. Його батьки керували молочною фермою, де юний Василь отримав лагідне прізвисько «молочник», яке він проніс під час навчання у підготовчій школі Святого Василія в Стемфорді, штат Коннектикут.
«Мама завжди стежила за тим, щоб ми молилися, — пригадує владика Василь Лостен. — Ми, зазвичай, мали катехизацію на парафії, але кожного дня моя мама молилась на вервиці. Вона спонукала нас молитися разом з нею різні щоденні молитви. Особливо, у неділю, бо це був так званий день відпочинку для фермерів, і цього дня мама завжди запалювала свічку після того, як ми приходили з церкви. Вона включала платівки із релігійними записами, які багато років перед тим отримала з України. Наприклад, там були записи: „Христос між нами“ та інші духовні пісні українською мовою. Ми слухали ці записи, а потім мама молилася Молебень. Це все мало великий вплив на мене. Кожного разу, коли я йшов до церкви, я бачив там священника у фелоні. Потім приходив додому, брав рушник, накривався ним і намагався імітувати священника, а мій брат „прислуговував“ мені».
Освіта
Початкову освіту здобув у парафіяльній школі Непорочного Зачаття Пречистої Діви Марії в Елктоні (штат Меріленд, США). Середню освіту завершив у 1949 році у підготовчій школі при семінарії Святого Василія Великого в Стемфорді (штат Коннектикут, США). Вищу освіту здобув у 1953 році в семінарії Колегії Святого Василія Великого у Стемфорді (бакалавр філософії). Наступні чотири роки вивчав богослов’я та готувався до священства у Вищій семінарії Святого Йосафата у Вашингтоні, де в 1957 році здобув ступінь ліцензіата з богослов’я (S. T. L.) в Католицькому університеті Америки.
Упродовж усього зрілого віку, за спогадами самого владики Василя, його не покидало покликання до священства. «Покликання визначило усе моє життя. Коли я був ще молодим, то, дивлячись на священника біля престолу, постійно повторював собі, що хочу бути таким, як і він. На нашу парафію з візитацією приїхав наш владика Костянтин Богачевський. Очевидно, у той час він ще був молодим і дуже рухливим, постійно мав зустрічі з дітьми і молоддю. „Ким ти хочеш бути? А, може, хочеш служити медсестрою?“ — запитував він кожного. Я ж, дивлячись на нього, — а він мав доволі вражаючий вигляд, — відповів: „Я хочу бути таким, як і ти“. „Сину, якщо хочеш бути таким, як я, то перш повинен стати священником“, — сказав він. Тож моє покликання розпочало впливати на мене», — згадує він.
Священниче служіння
Рукоположений на священника у 27 років єпископом Костянтином Богачевським, апостольським екзархом Сполучених Штатів Америки та титулярним єпископом Берое, у Філадельфії 10 червня 1957 року.
«На той час нас було троє священників. Я був призначений до величезного міста, де роблять автомобілі — Детройту. У Філадельфії тоді деканом був священник з України, який звався Олександр Трижневський. Окрім того, він був парохом у тому містечку, звідки походила моя мама. Він же мені сказав: „Ти не підеш до Детройту, і залишишся з нами у Філадельфії“. Я був здивований. Я був готовий їхати, але декан мене кличе до себе: „Хтось інший буде призначений на твоє місце, а ти будеш призначений до катедри“. Відтак кілька років я служив сотрудником у катедрі», — згадує про своє перше призначення владика Василь Лостен.
Душпастирював упродовж 1962–1971 років, розпочавши із служіння помічника пароха в Українській католицькій катедрі Непорочного Зачаття у Філадельфії. Упродовж цих років також був особистим секретарем єпископа Богачевського, а відтак митрополита Філадельфійського Амвросія Сенишина.
У період ІІ Ватиканського собору
«Після смерті митрополита Костянтина Богачевського в 1961 році й до Другого Ватиканського собору я працював у Філадельфії. Відтак наступник митрополита Амвросій Сенишин поїхав на Собор. Оскільки я з ним працював, то перед від’їздом запитав його: „Владико, що я маю робити?“ Він же відповів: „Я тебе висилаю на парафію“. Отож, він мене зробив парохом у містечку неподалік Філадельфії. Там була дуже погана парафія. Він сказав мені, що вона потребує багато роботи. Коли я туди дістався, то відразу побачив, що ця парафія є не на місці, бо минулий священник був більше зацікавлений книжками, аніж парафією. Тому я розпочав парафіяльну працю: пошук місця для помешкання, відновлення церкви і т. ін. Я зібрав усіх парафіян разом і сказав про те, що нам потрібно зробити. І люди виявилися дуже добрими, підтримали мене в усьому й зробили. Таким чином, я там служив доти, доки не повернувся митрополит Амвросій з Другого Ватиканського собору. „Добре, тепер я забираю тебе назад до канцелярії, а до парафії вишлю когось іншого“, — сказав мені митрополит», — розповідає єпископ Василій.
Однак, не лише парафіяльною діяльністю займався отець Василь — він постійно перебував на зв’язку із митрополитом Амвросієм. Таким чином він активно долучався до праці синодальних отців ІІ Ватиканського Собору. «Ми робили дуже багато речей, особливо у той час, коли митрополит був на Соборі. Він дзвонив до мене і казав про все, що потрібно було зробити. Очевидно, я повинен був це виконати. Натомість, найкраще, що зробив митрополит, є те, що він видав книжечку про східні обряди, яку я також видрукував. Відтак я сам привіз її до Риму задля того, щоб митрополит міг її роздати на Соборі. Коли вони писали документ про Східні католицькі церкви, багато з написаного митрополитом Амвросієм Сенишином увійшло до того документу. Дуже мудро зробив, бо Собор нічого не знав про Східні католицькі церкви — tabula rasa», — згадує він.
Згодом він був призначений архиєпархіальним економом.
«Я здійснював різне служіння. Спочатку був парохом у Брістолі, штат Пенсильванія. За короткий час я став парохом у Камдені, штат Нью-Джерсі, де служив три роки. Після цього владика покликав мене служити секретарем у канцелярії. Пізніше мені передали служіння економа єпархії. Під час цього я повинен був об’їхати наші парафії та перевірити парафіяльні фінансові книги», — згадує про священничий період життя владика Василь.
Справа патріарха Йосифа Сліпого
Отець Василь Лостен був одним із тих, хто активно в Сполучених Штатах Америки домагався звільнення патріарха Йосифа Сліпого з ув’язнення та радянських концтаборів. Зокрема про цей період він розповідає: «Усе життя моє життя насичено подіями. Першою пам’ятною подією для мене є, коли Йосиф Сліпий ще перебував в ув’язненні, мене призначили зібрати всі матеріали про нього та говорити про його життя. Тому я пішов на радіо та передав інформацію в газети. В кінці владики написали пасторальний лист у справі його звільнення і передали його мені задля поширення. Це був доволі довгий лист. Окрім того, мені прийшлося перекласти його на англійську мову для американської аудиторії. Відтак я зробив з цього листа брошуру і надрукував близько 10–15 тисяч примірників. Я його назвав „Пастир в кайданах“ („Shepherd in chains“). Публіка сприйняла його дуже позитивно, адже там були також фотографії та ціла історія його життя. Це був мій перший публічний виступ у справі щодо нашої Церкви».
За словами владики Василія Лостена, справа про звільнення патріарха набрала обертів, коли Йосифа Сталіна замінив Нікіта Хрущов, який приїхав до США на засідання ООН. На той час у Конгрегації працював монс. Йоганн Віллебрандс, який, будучи секретарем Секретаріату за єдність Церков, відповідав у Ватикані за стосунки з Московським Патріархатом. Українські політики зв’язалися з президентом Джоном Кеннеді і переконали його, щоби він просив папу Івана ХХІІІ про звільнення патріарха. Між ними відбулася зустріч у Римі напередодні. «Папа також згадував про Йосифа Сліпого, зокрема, чи міг би Джон Кеннеді щось зробити для того, щоб Сліпий зміг приїхати на Другий Ватиканський собор 1963 року. І Кеннеді ствердно кивнув головою», — зазначає владика Василь.
Як відомо, зустріч між президентом США Джоном Кеннеді та Першим секретарем ЦК КПС Нікітою Хрущовим на прохання останнього відбулася на нейтральній території між Вашингтоном і Нью-Йорком. У межах розмови постало прохання про звільнення патріарха Йосифа Сліпого та його участь у соборі в Ватикані. «Хрущов запитав Кеннеді: „Чи він ще живе? Я довідаюся про це, але думаю, що він вже пішов на той світ“. Це була відповідь Хрущова. Але Хрущов тримав слово і довідався, чи ще живий Йосиф Сліпий. Він же на той час утримувався у в’язниці, де вони працювали на лісоповалі. Тоді, його допровадили до Москви, де його нагодували, привели до порядку щодо одягу, щоб не їхав голий-босий. Я бачив його вбрання, яке він мав із собою в тюрмі! Не знаю, як він міг із собою його взяти, бо вони звичайно викидали це. Я бачив ті зимові підштанки, штани і все інше», — продовжує згадувати владика Василь Лостен.
Зустрічав патріарха Йосифа у Москві та супроводжував у дорозі вже згаданий монс. Йоганн Віллебрандс. «Монсеньйор, коли вже став кардиналом, мав зі мною зустріч. І він мені розповідав, що Сліпий хотів на годину вийти у Львові, щоб побачити храм Святого Юра, але кадебісти сказали: „Ні!“. Вони взяли газети й заліпили всі вікна у його вагоні, щоб він не міг бачити, коли будуть Львів проїжджати», — додає єпископ.
Після участі у ІІ Ватиканському Соборі патріарх Йосиф Сліпий розпочав активну працю для добра Церкви й українського народу.
«Я зустрічав патріарха Йосифа, коли він приїжджав до Америки. Митрополит на той час не мав змоги супроводжувати його, тож відіслав мене. Я старався, щоби кардинал відвідав усі наші парафіяльні спільноти тут, в Америці. Ми також мали знайомого американця із офісу президента Форда, тож я просив його, щоби кардинал відвідав його у Вашингтоні. І це сталося», — зазначає владика Лостен.
Маєток «Вознесіння»
«Я любив будувати. Тому просив нашого митрополита збудувати будинок для старших людей. Адже наші люди вже тривалий час перебували в Америці, і тому мали потребу у помешканні. Тож я докладав зусиль, щоби отримати кошти від міської влади Філадельфії для реалізації цього проєкту. Нам вдалося побудувати дві будівлі: одна на 140 квартир, а інші — на близько 120. Розмістили ми ці будинки поблизу катедри, адже на той час там була пустиня. А мені хотілося, щоби наші люди були поблизу катедри. Таким чином, митрополит збудував катедру, а я — дім для старших людей».
Про цей величний проєкт, який згодом отримав назву «Маєток Вознесіння», також розповідає теперішній архиєпископ і митрополит Філадельфійський владика Борис Ґудзяк: «Владика Василій є предметом нашої гордості! У 1960-х і 1970-х роках владика Василь очолив будівництво 240 квартир, які стали гостинним домом для сотень малозабезпечених українських, африканських, азіатських і латиноамериканських літніх людей — фактично для всіх літніх людей, які цього потребують. Сьогодні, коли країна бореться за гармонію між народами та расами, вежі „Маєтку Вознесіння“ є яскравим свідченням того, як наша українська католицька громада, по-християнськи, простягає руку допомоги нашому оточенню, пропонуючи гостинність та служачи потребуючим і меншинам у наших околицях».
За свою відданість і ревність у служінні в 1968 році він був піднесений до рангу Папського камергера.
Єпископська діяльність
Про свою номінацію на єпископа Василь Лостен довідався 25 березня 1971 року.
25 травня 1971 року разом з о. Іваном Стахом прийняв архиєрейські свячення у катедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Філадельфії. Головним святителем став архиєпископ Філадельфійський Амвросій Сенишин, а співсвятителями — єпарх Чиказький Ярослав Габро та єпископ Михайло Йосиф Дудик. Призначений єпископом-помічником архиєпархії УГКЦ у Філадельфії та титулярним єпископом Аркадіополіса Азійського. Із 8 червня 1976 року до грудня 1977 року виконував обов’язки Апостольського адміністратора Філадельфійської митрополії. «Пізніше, після хвороби і смерті митрополита Амвросія Сенишина у вересні 1976 року, я був призначений папою Апостольським адміністратором sede vacante (лат. вакантного престолу). Там я служив впродовж 18 місяців як адміністратор цілої митрополії», — розповідає владика Василь Лостен.
20 вересня 1977 року владика Василь Лостен був призначений третім єпископом Стемфордським. Його інтронізація на престіл Стемфордської єпархії відбулася 7 грудня 1977 року в семінарійній каплиці Колегії Святого Василія Великого. На той час йому виповнилося 47 років.
Його ревність у душпастирській праці проявлялася особливим чином у його турботі про освіту, особливо щодо священничих покликань. Він заснував єпархіальну газету «Сіяч», брав участь у численних публікаціях і був удостоєний звання почесного доктора Університету Пресвятого Серця в Бріджпорті, штат Коннектикут.
Із 1992 року — активний учасник Київської Студійної Групи з питань екуменізму. Із 1995 року — член Папської Ради з сприяння єдності християн.
Владика Василь був активним членом Конференції католицьких єпископів США (USCCB) протягом усього свого єпископства та багато років працював у Комітеті з католицько-єврейського діалогу.
«Я дуже хотів, щоби наші люди тут працювали, об’єднувалися, і відтак мали вплив на американське політичне життя. Я хотів, щоби ми тримали себе сильно, щоби наші кордони були непорушними, і ніхто не мав впливу на наш народ. Бо наш народ є найбільшим і найсильнішим в Європі. Без українців Європи не існує», — зазначає владика Василь про своє служіння для добра українського народу.
Єпископ Василь Лостен також був одним із організаторів величного святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України. «Тоді ми також мали велике святкування тут, у Римі. Святий папа Іван Павло ІІ став головним служителем Літургії разом із кардиналом Мирославом Любачівським та нашим Синодом. Я думаю, що не помилюся, коли скажу, що з Канади, Америки та Європи ми привезли 4 тис. осіб задля перебування на святкуванні. Скільки осіб вміщає ватиканський зал Павла VI? (ред. — 6500 осіб) 6000? Майже половина була наших людей на тому концерті, на який також приїхали папа, близько 12–15 кардиналів та єпископи. Ми мали тут дуже великі успіхи, адже розпочали питатися про нас: „Хто ми є? Звідки ми походимо? Що то є за люди?“ Адже ще у 1988 році було підпілля. Таким було тисячоліття Хрещення», — згадує він.
За фінансового сприяння владики Василя Лостена і з нагоди Тисячоліття Хрещення Руси-України відкрито каплицю святої княгині Ольги у базиліці святого Петра в Римі.
Його діяльність виходила за межі Стемфордської єпархії, сягаючи України, де він невтомно збирав кошти для відродження Церкви на пострадянському просторі.
«У березні 1991 року повернувся в Україну Блаженніший Мирослав-Іван Любачівський. Я також їздив із ним, щоб показати усе. Він замешкав в митрополичих палатах на Святоюрській горі. То були такі початки в Україні. Такі дрібні речі. Я також делегував в Україну кількох своїх священників, щоби викладали у семінарії: монсеньйор Терлецький, Кеннес та інші. Вони приїжджали раз на три місяці до Америки, щоби трішки відпочити, але в більшій мірі, щоб закупити товар для семінарії. В цей час я мав гарні зв’язки із FinAir (Фінляндія), тому вони взяли ці пакунки як гуманітарну допомогу, тобто не взяли нічого за це, безплатно. Ми були такі щасливі!» — розповідає владика Лостен.
Його зусилля допомогли відбудувати церкви, зокрема Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві, і він спрямував мільйони доларів на відновлення українських католицьких інституцій, які були пригнічені протягом майже півстоліття. «Він був невтомним і талановитим фандрейзером, який зібрав мільйони доларів на відбудову Української Греко-Католицької Церкви в Україні після півстоліття комуністичного гніту», — підкреслили на офіційній сторінці Стемфордської єпархії УГКЦ.
Відповідно до канону 210 Кодексу Канонів Східних Церков, досягнувши певного віку, подав Святішому Отцеві Бенедиктові XVI, Папі Римському, зречення з уряду, яке було прийняте 3 січня 2006 року.
Після виходу на пенсію він продовжував підтримувати численні українські культурні та релігійні інституції, зокрема Український музей та бібліотеку в Стемфорді та Український католицький університет у Львові.
«Навіть після виходу на емеритуру він завжди був поруч і готовий допомогти. Владика Лостен був сполучною ланкою між поколіннями віри, які жили в єдності у Христі. Заснована ним програма досліджень Української Церкви в Католицькому університеті Америки буде сприяти кращому розумінню життя та пастирського служіння нашої Церкви в Америці та світі. Він був щедрим благодійником Українського католицького університету та багатьох церковних і громадських ініціатив.
У 2020-х роках, як старший ієрарх Синоду єпископів нашої Церкви, владика Василь був радником Патріарха Святослава в періоди війни, гуманітарної кризи, пандемії та важливих духовних і соціальних викликів», — розповідає митрополит Борис Ґудзяк.
«Девізом його єпископського герба було „Сила духу“, що якнайкраще відображає відданість і ревність, з якою він служив Богові, Церкві та вірним протягом усього свого довгого і плідного життя», — мовиться у пам’ятній статті про владику на сайті Стемфордської єпархії УГКЦ.
21 серпня 2007 року Президент України Віктор Ющенко нагородив єпископа Василя Лостена орденом «За заслуги» III ступеня «за вагомий особистий внесок у зміцнення авторитету України у світі, популяризацію її історичних і сучасних надбань та з нагоди 16-ї річниці незалежності України».
«Ми усе збудували і передали. Тепер хочемо, щоби наші нащадки працювали так, як і ми, для добра Церкви і народу. Без народу Церкви нема. Тож добре працюйте для нашої Церкви й українського народу. Пам’ятайте, що усі ви є українцями, і ми працюємо для Української Католицької Церкви», — владика Василь Лостен у своєму останньому інтерв’ю.
«Наша Церква в Україні та поза її межами повинна дуже пишатися своєю історією, — наголосив він, — адже ми є Церквою мучеників. І передусім, через кров наших мучеників наша Церква сьогодні існує. Так багато ворогів намагалися знищити нашу віру, єдність, любов до Голови нашої Церкви святого Петра, до Папи. Моє щире бажання, — додав він, — щоб наша Церква була єдиною. Це непросте завдання, але Ісус сказав, що нічого не буде простим для нас. Саме тому, через любов та діалог насамперед, через нашу програму, яку ми тепер започатковуємо в Українському Католицькому Університеті, я думаю, що ми досягнемо великого успіху. Але ми повинні молитися так багато і так віддано, наскільки це можливо, щоб досягнути справжньої єдності. Бо єдність зміцнює наш дух, робить нас сильними, і Бог нас поблагословить».
Висловлюючи співчуття з приводу відходу до вічності владики Василя, владика Борис Ґудзяк мовив: «Життя владики Василя Лостена, сповнене відданості Богові та Церкві, було багатим на новаторські проєкти в церковній та громадській сферах. Як священник і єпископ, він невтомно виконував своє пастирське служіння через особисту присутність і залученість. Священники, парафії, організації та окремі члени громади завжди могли покладатися на його підтримку в часи духовних, особистих чи громадських криз. Його присутність і щедрість були незмінними. Ініціатива та прозорливість владики Василя, що виявилися десятиліття тому, залишаються актуальними і сьогодні».
Каплиця з мозаїками у Ватикані
Історія появи зображення святого Володимира з гербом в каплиці Ватикану була викладена у сьомому розділі «Martiri e Santi. Antiche e nuove devozioni presso la tomba di Pietro» книги «San Pietro in Vaticano: I mosaici e lo spazio sacro» (автори C. Thoenes, V. Lanzani, G. Mattiacci, A. Di Sante, S. Turriziani, P. Zander, A. Grimaldi):
17 серпня 1988 єпископ Василь написав листа керівнику фабрики Святого Петра Ліно Заніні: «Пишу Вам щодо мого бажання подарувати базиліці Святого Петра дві мозаїки святих Володимира і Ольги на честь тисячоліття хрещення України. Я доручив професору Уго Маццеі узгодити це питання. Професор — мій старий друг, який створив для храмів моєї єпархії багато мозаїк в своїй студії в Італії, він визнаний у всьому світі своїми прекрасними художніми роботами в мозаїці і мармурі… Очікую відповіді… в надії, що цей наш проект великого прославлення Бога буде символізувати глибоку вірність Української Католицької Церкви Святому Престолу та Понтифіку в цей рік тисячоліття християнства мого народу». Через тиждень після одержання листа, 24 серпня, Заніні дав позитивну відповідь Лостену. Архиєпископ Ліно Заніні був Апостольським делегатом Ватиканської базиліки Святого Петра, делегатом і президентом фабрики Святого Петра і президентом Студії мозаїки, а також президентом Постійної комісії охорони історичних і мистецьких пам’яток Святого престолу в 1986–1989 роках. На цих постах він займався передусім реставрацією базиліки і це завдяки йому паломники сьогодні можуть відвідати Гроти Ватикану. У 1989 році Ліно Заніні вийшов на пенсію, таким чином, встановлення мозаїчних зображень святих Володимира і Ольги в соборі Святого Петра у Ватикані — практично одна з останніх його справ.
20 жовтня того ж 1988 року фабрика Святого Петра послала єпископу Василю Лостену кошторис на «виготовлення двох мозаїк для встановлення у Ватиканській базиліці, що зображують відповідно святого Володимира і святу Ольгу. Кожна з мозаїк овальної форми, розміром 140 на 80 см (максимальний і мінімальний діаметри), в металевій окантовці, створені за малюнками, наданим професором Уго Маццеі Ватиканській студії».
Професор Уго Маццеі створив на той час численні мозаїки для різних храмів — пресвітерій в Катандзаро, капелу Святих дарів в Чіро, професор є автором мармурового головного вівтаря і мармурового іконостасу в одній з капел церкви Святого Костянтина в Міннеаполісі (США).
Дві мозаїки створювалися одночасно під керівництвом професора Вірджиліо Кассіо. У листі, надісланому 28 лютого 1989 року професором Маццеі архиєпископу Заніні, йдеться про хід робіт: «В ході мого візиту 17 лютого я оглянув перші результати робіт над мозаїками св. Володимира і св. Ольги… Мушу сказати, що дуже радий підтвердити… дивну тонкість художньої інтерпретації двох моїх малюнків і висловити свою подяку художнику професору Вірджиліо Кассіо, технічному директору Ватиканської студії мозаїки, і його соратникам».
Професор Вірджиліо Кассіо (1914–2002) перш за все відомий як художник великої мозаїки на Апостольському палаці Ватикану. Вона зображає Мадонну з немовлям — Матір Церкви. Мозаїка висотою в два з половиною метра була створена в листопаді-грудні 1981 року. Під зображенням розміщені герб Івана Павла II і його девіз. 17 серпня 1989 року професор Джузеппе Зандер залишив запис про «встановлення фігур святих Володимира і Ольги з боків вівтаря св. Еразма… в базиліці Ватикану».
«Мільйони відвідувачів базиліки Святого Петра в Римі протягом століть будуть вклонятися і молитися перед мозаїчними іконами святих Володимира і Ольги, які спонсорував владика Василь», — зазначив у свій час митрополит Філадельфійський владика Борис.
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
