СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Бути благовісниками надії»: як євангелізувати під час війни?
Яким чином євангелізувати сьогодні людей, які переживають страждання війни та невідомість? Якими словами промовляти, щоб бути почутими серед звуків сирен та свисту бомб? Як ділитися Доброю Новиною у моменти негативних і загрозливих повідомлень у новинних каналах соціальних мереж? Над цими питаннями застановлявся Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви цьогоріч.
Вперше у своїй історії Синод Єпископів УГКЦ відбувався у Марійському духовному центрі «Зарваниця». Упродовж 2–12 липня 2024 року 50 зібраних єпископів застановлялися над актуальними душпастирськими викликами, питаннями та темами, головною серед яких була обрана на минулому Синоді — «Бути благовісниками надії: євангелізація під час війни».
Що таке євангелізація?
Євангелізація — проникнення євангельським духом усіх сфер людського життя, де прагне панувати гріх та невірство. Ядром або ж центром євангелізації є Добра Новина, яка змінює людину й історію людства. Вона полягає у тому, що «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише ним — світ спасти» (Йо 3, 16–17).
«Слово „євангелізувати“ — це активне дієслово; це щось, що робиться; це закидати сіті з другого боку. Проголошувати — це робити присутнім Ісуса Христа і Його Божественну Любов в цьому світі, і сьогодні світ має велику потребу (прагнення) в Ісусі. І єдина відповідь для цього світу — Ісус Христос, померлий і воскреслий, і Той, хто живе посеред нас, і хоче розділити своє життя з нами», — відзначає владика Йосафат Мощич, єпископ Чернівецької єпархії, у своїй доповіді щодо Головної теми на Синоді Єпископів УГКЦ 2024 року.
Надалі єпископ зазначив, що євангелізація має бути керигматичною. За його словами, «керигма» означає «звіщення», «проголошення або перша звістка», і це звіщення Ісуса Христа померлого, воскреслого і прославленого як мій Спаситель, Господь і Месія. «Це є крик, вибух свідоцтва — досвідчення, я знайшов Ісуса Христа, або вірніше — Добрий Пастир знайшов мене і Він змінив моє життя і може змінити і твоє», — додає єпископ Чернівецької єпархії.
Кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський
Саме тому кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський, представив доповідь на тему: «В який спосіб сьогодні правильно проголошувати керигму?», наголосивши на складових елементах керигми. За його словами, керигма — це проголошення події: «Сталося!», «Відбулося!», «Діється!» Оскільки це проголошення стосується чогось настільки важливого, воно вимагає відповіді. Основною подією є воскресіння Ісуса. Саме свідками Його воскресіння ми покликані стати.
«Воскресіння дарує спасіння. Це спасіння приносить особа, а не доктрина, теорія чи побожність. І полягає воно у прощенні гріхів та обдаруванні Святим Духом». Тож, за словами кардинала, важливим є прийняття Ісуса Христа як свого єдиного Спасителя, свого Господа та Месії, тобто Помазанника Духом. У цьому прийнятті Христа криється наш особистий досвід П’ятидесятниці. Папа Франциск зокрема наголошує, що «керигма є вогнем Духа, що уділяє себе під видом язиків» (EG 164)», — підсумовує у цьому контексті кардинал Гжегож.
У свою чергу, владика Ігор Ісіченко, єпископ-емерит Харківського екзархату, поглиблює це розуміння: «Суть християнської керигми — в пробудженні духу духовного пошуку, відкритті в Євангелії „дорожньої карти“ до Неба, а в Церкві — провідника цією дорогою».
Яка різниця між євангелізацією та катехизацією?
«Ми забули силу керигми, а більше підсилюємося катехизмом, який йде завжди після керигми. Тому євангелізація має бути керигматичною, даною через тих, хто мав досвід особистої зустрічі з Божою Любов’ю воскреслого Христа, бо інакше це буде подібне на пропаганду», — заявив під час своєї доповіді владика Йосафат Мощич.
Таким чином, спочатку слідує євангелізація, а відтак катехизація. Саме так рухалися апостоли: проголошували чи звіщали Ісуса — Добру Новину (керигму) і навчали (катехизували).
Отець Роман Дубік
Ключовим питанням для кожного повинно бути: «А хто для мене є Ісус Христос?», — мовить о. Роман Дубік. За його словами, нелогічно було б вимагати дотримання християнської моралі від тих, для кого Ісус не є Спасителем і Господом. Нелогічно було б починати представляти християнство з плодів, а не з основ, якими є особиста зустріч із живим Ісусом».
Водночас євангелізація сьогодні має бути біблійною, сконцентрованою на силі Святого Письма. Адже саме Слово Боже зворушує серце, навертає, а не наша людська мудрість чи навіть свідчення.
«Церква народжується, щоб допомогти людині всіх часів і народів отримати особистісний досвід — зустріч з Божою любов’ю, об’явленою в Христі. Віруючим є не той, хто вірить, що Бог існує, а той, хто отримав досвід, досвідчив особисто, що Бог його любить. Крім того, саме знання, що Бог мене любить, але без отриманого досвіду, не змінює життя. Не знання змінює життя, а здобутий особистий досвід Божої Любові», — продовжив владика Йосафат Мощич.
І, зрештою, підсумовує: «Ми є Церквою, якщо через нас проходить Його Любов, якщо стається актуальною Божественна Любов, якщо ця Любов доторкається до життя конкретних людей і стається вирішальним досвідом в їхньому житті».
Чому тема євангелізація важлива саме зараз, у період війни?
Українська Греко-Католицька Церква, переживши переслідування радянським режимом і підпіллям, продовжує виконувати свою місію — бути зі своїм народом, щоденно служити Святу Літургію, проповідувати Євангеліє і молитися, щоб Бог дарував нам перемогу та справедливий мир і по-особливому втілювати служіння ближньому, переселеним особам, воїнам, сім’ям загиблих наших героїв. Тим самим вона стає інструментом Божої милосердної любові до людей. Владика Йосафат підкреслює, що це і є євангелізація свідченням нашого досвіду християнського життя.
Також не варто забувати про служіння життю у всіх його проявах. «Найбільший Божий дар — це дар самого життя, і коли ми у час війни робимо все можливе, щоб зберегти життя на всіх його рівнях, ми євангелізуємо. Особливо коли йдеться про душу і серце народу, втримати моральний дух, щоб уберегти націю і генофонд від впадання у відчай, розпач, депресію, демонізацію і знелюднення ворога чи інше», — додав архиєрей.
З іншої сторони, російська війна проти України об’єднала український народ у спільній боротьбі, пережитті викликів, спричинених стражданнями та руйнуваннями, та наближенні перемоги. Період пережиття несправедливої війни призводить до виникнення екзистенційних питань, які не обмежуються лише земними стосунками. Тож воєнний час створює нові перспективи для євангелізації мільйонів людей, які за звичайних умов навряд чи наблизилися б до УГКЦ, та й взагалі до Церкви.
Владика Ігор Ісіченко, єпископ-емерит Харківського екзархату
«Ефективність реалізації цих перспектив залежить від зрілости керигматичних стратегій, уміння ефективно використовувати для євангелізації позаконфесійні можливості, від культури стосунків і пошани до гідності людини, травмованої війною. Від проникливости, що дозволяє відкрити в майбутньому не так екстенсивне зростання еклезіяльної спільноти, як її якісну трансформацію шляхом подолання мітологізованої антиномії „Схід-Захід“», — мовив у своїй доповіді єпископ-емерит Ігор Ісіченко.
Продовжуючи, владика Ігор відзначає, що перемога не повинна сприйматися як повернення до передвоєнного стану речей, адже це неможливо. Це стає можливістю для подолання стереотипів у вірі, міжлюдських стосунках та світобаченні. «Стереотипів, які обумовлюють підозріливе ставлення один до одного, відчуженість від інституційованої Церкви, деструкцію віри. Без перемоги над ними годі сподіватися на успіх довіреної Церкві місії — зробити учнями всі народи (Мт. 28, 19), що в нашій ситуації передбачає „звіщання пасхальної події смерті та воскресіння Христа“ всій повноті українського народу без різниці його етнографічних груп».
Що відбувається, якщо євангелізація занедбується?
Коли у певній християнській спільноті занедбується справа євангелізації, людина втрачає зміст своєї віри. Тим самим вона все більше схильна кидатися у формалізм. «Чим менше є любові і довіри до Бога, тим більше є впертості у виконуванні зовнішніх правил і приписів, значення яких не розуміється», — підкреслив о. Роман Дубік.
Доповідаючи про цей аспект занедбування, священник зазначив, що «формалізм — це дотримання зовнішньої форми в чому-небудь на шкоду суті справи; це надання провідного значення формі або окремим її елементам в різних сферах її діяльності. Це проявляється в беззастережному слідкуванні правилам етикету, ритуалу, навіть у тих випадках, коли життєва ситуація робить це беззмістовним, абсурдним. Це дотримання букви закону і зневажання до його духу й цілі».
Сьогодні він проявляється у неправильному образі Бога, незрозумілих для людей обрядах чи традиціях, походах до ворожок, екстрасенсів, медіумів чи вірі у забобони.
До прикладу, за словами о. Романа, часто ми перетворюємо живого Бога на об’єкт отримання певних благ. «Якщо ми робимо щось в ім’я Боже тільки ради вигоди, без любові, це є поганське відношення до Бога, бо подібно і погани чинили. Розуміння їхніх дій ними самими не було. Це поганські відносини з Богом, навіть якщо вони є присутніми у Церкві Христовій. Такі відносини є викривленням самого змісту віри, який основується на довірі».
Тож священник підсумовує, що окрім керигми віри (змісту), ми також потребуємо керигми форми (обряду), тобто її євангелізації.
«На новій хвилі оновлення, відродження і розбудови країни, необхідно буде ще раз переосмислити донесення Євангельської Благовісті через форму — наш обряд, традицію (з малої і великої букви), Святі Таїнства і через зміст Євангельської Благовісті (керигми)», — наголошує, у свою чергу, владика Йосафат Мощич.
Владика Йосафат Мощич, єпископ Чернівецької єпархії УГКЦ
Хто повинен бути адресатами нашої євангелізації сьогодні?
Очевидно, що російська війна проти України спонукає до видозміни душпастирства, а тому й євангелізаційних зусиль Церкви. Церква, будучи Матір’ю і Вчителькою, не може фокусуватися лише на гуманітарній допомозі чи матеріальній підтримці емігрантів чи внутрішньо переміщених осіб, але покликана до пошуку шляхів передання Доброї Новини для них. Тож насамперед через створення ситуації діалогу та пошану до гідності ближнього, за словами владики Ігоря Ісіченка, «може виявити у внутрішньому світі співрозмовника тенденції, здатні розвинутися в здорову християнську віру». Адже «немає людини, природа якої була б позбавлена образу й подоби Божих. Треба тільки таланту й проникливості, аби їх помітити в конкретній особі. Помітити й збудити до життя». Цей перший крок назустріч переселенцям, та й не лише їм, може допомогти вибудувати довірливі стосунки. А це початкова передумова для проголошення Вістки Євангелія.
Водночас Церква не може закривати очей перед драмою родин, у яких загинули чи пропали безвісти їхні рідні чи близькі. Як зазначив владика Йосафат Мощич, «коли втрачаємо найдорожчих, ми глибше вникаємо в питання віри і особливо вічного життя, шукаємо певного дотику з рідними спочилими, серйозніше задумуємося над сенсом життя, що в житті є найважливіше і найцінніше». Тож терпеливий супровід та близькість у моменти пережиття горя є свідченням не лише нашого християнського життя, але й близькості Бога до людини.
У цьому контексті варто уникати небезпеки перебирання на себе невластивих функцій та місії, про що нагадує єпископ Чернівецької єпархії. «Крім психологічної терапії, що належить до державних програм, ми маємо як Церква лікувати рани душі і тіла, вживаючи єлей Слова Божого, Святі Таїнства і нашою присутністю, яка часом є визначальною, бо ми розділяємо з людиною її стражденний душевний стан. Лікування триватиме довший час, бо така наша людська природа, але ми як Церква маємо бути близькими, фізично присутніми, проповідуючи слово надії, а головне — особу Ісуса Христа, який і є Дорога, Правда і Життя», — зазначив він.
Таким чином, як вдало підсумовує кардинал Гжегож Рись, кожна особа може стати дитиною Бога. «Для кожного є можливим нове народження до життя, яким він не жив до цього часу. У спасінні суттєвим є те, ким стаєш. Воно відбувається у нутрі людини, а не назовні у стосунку до зовнішніх обставин. Можна фізично вийти з Єгипту, але духовно надалі в ньому залишатися», — сказав архиєпископ Гжегож.
Адресатами євангелізації, цим Божим виноградником, до якого, згідно з притчею Ісуса Христа, Господь запрошує усіх, є цілий світ, а не лише Церква як народ Божий. Поглиблюючи цю тезу, Гжегож Рись каже, що ми не можемо бути Церквою автореференційною, зосередженою на собі. Церква є для місії! Світ потрібно перемінити відповідно до Божого плану в перспективі остаточного приходу Христа.
Хто покликаний євангелізувати?
Існує стереотип, що діло євангелізація — це завдання духовенства, тобто єпископів, священників, богопосвячених осіб. Однак, усі вони складають лише 1 % усієї спільноти Церкви. Тож і досягнути вони здатні лише невелику кількість людей. А це, у свою чергу, робить неможливим реалізацію заповіту, залишеного Ісусом Христом своїм послідовникам — «зробити учнями усі народи».
Натомість 99 % Церкви — це миряни. «Миряни не належать до Церкви; вони і є Церквою. А „євангелізує завжди Церква“. Ніхто не євангелізує сам! Євангелізація вимагає спільноти», — наголошує кардинал Гжегож Рись і додає щодо євангелізації: «Це не лише мандат ієрархії, не просто „привілей“, а „спів-обов’язок“!».
Задля цього, за словами католицького кардинала, потрібно відмовитися від мислення такого типу, наче нам потрібні миряни, щоб замінити духовенство з огляду на те, що їх бракує. Миряни мають свої особисті функції та служіння, які вказують на багатство Церкви. Найкращим чином це виражає слово «Літургія», яке з грецької мови означає «активна участь» або «спільна справа».
Підсумовуючи, владика Йосафат Мощич каже, що реальність третього тисячоліття є періодом мирян. «Ми сьогодні звертаємося до мирян здебільшого тоді, коли знаходимося в певній кризі, а не тому, що ми знову відкрили їхню цінність і роль в церковній спільноті», — додав єпископ.
Кардинал Гжегож Рись, архиєпископ Лодзьський
Як повинна виглядати євангелізація сьогодні?
Сьогодні в Українській Греко-Католицькій Церкві діє 46 різноманітних спільнот, рухів і шкіл, які проводять євангелізацією. Вони діють на підставі письмового чи усного благословення митрополита чи єпископа або місцевого пароха.
Також владика Йосафат Мощич повідомив, що у митрополіях діють 4 євангелізаційні школи — «Школа євангелізації св. Андрія», що об’єднує близько тисячі осіб, «Школа Марії» із 2 тисячами осіб, «Школа св. Миколая» із 1,5 тис. осіб та «Школа Святого Духа», яка за останні два роки школа провела 54 курси, в яких взяло участь близько півтори тисячі осіб.
Як же це виглядає на практиці? Для залучення більшої кількості людей до євангелізації у Єпархії Святого Миколая Чудотворця із осідком у м. Чикаго (штат Іллінойс, США) з ініціативи владики Венедикта Алексійчука постали дві євангелізаційні ініціативи — Місійний інститут та «Школа віри».
Як зазначає єпископ, в Церкві священники, монахи, монахині, семінаристи, єпископи — всі разом взяті — складають не більше 1 %. 99 % — це миряни. «У нас є деколи така свідомість, що цей 1 % мав би проповідувати про Бога, говорити про Бога, а 99 % людей прийшли до церкви і пішли. Тому для нас у єпархії були, є і будуть неймовірні зусилля для того, щоб розрухати цю живоносну жилу, якою є миряни. Бо я проповідую в Церкві лише до людей, які й так приходять. Для нас дуже важливо, щоб ті люди, які приходять до церкви, самі проповідували і несли Євангеліє, добру вістку для всіх інших людей», — підкреслює архиєрей.
Владика Венедикт Алексійчук, єпископ Чиказької єпархії Святого Миколая Чудотворця
У Місійному інституті, — як розповідає владика Венедикт, — навчання здійснюється у чотирьох напрямках — диякони, дяки, катехити і лідери християнських спільнот. Усе задля того, щоб вони могли цією вірою ділитися.
«А в цьому році ми почали наступний етап — заснували Школу Віри, де ми зосереджуємося виключно на мирянах, щоби формувати мирян, щоб вони могли ділитися вірою. Все таки, в нас є величезна кількість мирян, які наповнюють наші храми — чи то україномовні, чи англомовні. Проте, їхня слабість — вони не мають свідомості, що вони мають ділитися вірою. Вони не знають, як нею ділитися, і вони, — що гірше, — не знають, що вони можуть ділитися, мають певні знання, досвід, розуміння, що інші люди не знають», — розповідає єпископ Венедикт Алексійчук.
Таким чином, завдання заснованих у Чиказькій єпархії Місійного інституту та «Школи віри» справді євангелізаційне: щоб не тільки священнослужителі голосили Слово Боже, а всі люди-члени Церкви Христової.
Фото: Департамент інформації УГКЦ Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
