Брати Шептицькі і єврейський народ. Частина ІІ

«Сам митрополит справив ще сильніше враження. Це був поважний 86-літній [насправді Митрополиту тоді виповнилося 77 років — І. М.] старець із довгою білою бородою, уже десять років прикутий до свого крісла-каталки, з якого він не міг підвестися без сторонньої помочі.

Але його добрі, глибоко посаджені очі, що дивилися на вас поверх окулярів, здавалося, обіцяли, що їхній господар зробить для вас усе можливе: турбота про ближнього була змістом його життя (…)

Через півгодини нас прийняв брат митрополита, архімандрит, тобто голова всіх монастирів Студитського ордену. Ігумен Климентій Шептицький був на декілька років молодшим за свого брата, своїм зовнішнім виглядом і манерами він нагадував звичайного студитського ченця.

Нижня частина його худого обличчя аскета була закрита білою бородою. Воно не зберегло й слідів виразу, характерного для колишнього графа Шептицького. Ігумен присвятив своє життя Студитському чернечому ордену і служінню Богу.

Його доброта до людей не знала меж, про що б не йшла мова. Він одразу ж дав мені листа до ігумені жіночого монастиря Йосифи з проханням сховати у своєму монастирі мою трирічну дочку.

Він також пообіцяв подбати про те, як влаштувати інших дітей, і попросив нас підтримувати з ним зв’язок. Цей візит, що відбувся 14 серпня 1942 року, вирішив мою долю та долю частини єврейських сімей».

«Серед цінної інформації із цих спогадів один епізод має виняткове значення. Архимандрит приїхав до Унівського монастиря, зібрав монахів і спитав: хто хоче допомогти євреям? Зі 120 монахів і світських осіб, які були присутніми, всі встали, декларуючи свою готовність. Щоправда, як засвідчив брат Кузик, вибрали для цієї важкої та відповідальної місії небагатьох».

«Ігуменя Йосифа прийняла мене тепло. Вона висловила глибоке співчуття й розуміння трагедії, яка спіткала єврейський народ. Тільки потім, коли я дізнався, що вона, ризикуючи життям, врятувала багатьох єврейських жінок і маленьких дівчаток, я зрозумів, що говорила вона не з увічливості, а це дійсно було її переконанням».

«Як я вже згадував, священик Котів, виконуючи вказівки митрополита, збирав єврейських дітей по містах і селах та за допомогою ігумені Йосифи переправляв їх до монастирів і різних добродійних закладів студитського ордену.

Ігуменя надавала перевагу особистій участі в порятунку дітей, дбаючи про їхню безпеку та розподіляючи їх між монастирями. Усі, хто в тому брав участь, піддавалися неймовірному ризику, але Йосифа діяла дуже рішуче, пояснюючи, що це обов’язок кожного християнина».

«Я називаюсь Іван Гірний. Від 1941 до 1944 року я працював водієм у архієпископа-митрополита Української католицької церкви графа Шептицького.

Пам’ятаю Митрополита як людину надзвичайно чесну та ввічливу, яка зробить усе, що може, аби помогти тим, які цього потребують, навіть тоді, коли його чин наразив би його на поважну та смертельну небезпеку (…)

Автомобіль марки «Ford» формально був зареєстрований на архідієцізіяльне друкарське підприємство та вживався до транспортування літургійного вина, а також інших матеріалів для потреб церкви у межах м. Львова.

Автомобіль «Packard» був призначений для особистих потреб Митрополита — з уваги на його фізичну інвалідність: був частково спаралізований і мусив перебувати в інвалідному кріслі.

Я отримав офіційні документи як особистий водій Митрополита, що давало мені можливість подорожувати навіть у неділю, коли інший цивільний рух був заборонений. Обидва автомобілі завжди були заправлені бензином, оскільки їздили на чіткі вказівки Митрополита.

Вказівки я отримував безпосередньо від брата Митрополита ігумена Климентія Шептицького, котрий мешкав в одному з багатьох будинків на терені резиденції.

Отець Климентій був особою, яка посилала мене на різні маршрути за місто. Через це я багаторазово їздив до сиротинця в Якторові (Перемишлянський повіт), яким управляли українські монахині-студитки (…)

Під час однієї з таких подорожей о. Котів, який належав до адміністрації резиденції Митрополита, попросив мене забрати шістьох дітей з монастиря, якого вхідна брама була при вул. Петра Скарги [йдеться про студитський монастир Святого Йосафата, т. зв. «Студіон» — І. М.].

Митрополича резиденція складалася крім катедри Святого Юра — офіційної резиденції Митрополита, також із низки будинків, призначених для монахів і монахинь, а також інших приміщень. о. Котів пояснив мені, що тих шестеро мужчин були Жидами й остеріг про небезпеку, пов’язану з цією місією.

Попри це, я погодився перевезти тих людей до монастиря в Уневі. Ми їхали під претекстом перевезення для митрополичої друкарні обладнання. Усі шестеро були забезпечені о. Петерсом [Йоганес Петерс, німець за походженням, який в часи Голокосту діяв у Львові як німецький підприємець, а насправді був священиком і монахом-студитом — І. М.] документами, які свідчили, що це спеціалісти-друкарі.

Коли ми приїхали у монастир в Уневі, один із тамтешніх монахів порадив мені зупинитися біля старої стодоли, призначеної до молотіння зерна, яка знаходилася неподалік, та випустити моїх пасажирів, що я й зробив.

У цій стодолі я побачив близько п’ятнадцяти осіб — мужчин, жінок і дітей. Усі були Жидами. Пам’ятаю теж, що доступ до монастиря був можливим лише тоді, коли була суха дорога, а коли падало, доступ до нього був практично неможливим.

Якось, дещо пізніше, я поїхав до Якторова ще раз, до сиротинця, керованого монахинями та привіз у вантажівці близько тридцяти жидівських дітей, дівчат. Іншим разом, коли мене супроводжував о. Котів, я отримав перепустку, яка дала мені можливість відвезти до сиротинця п’ятнадцять бездомних дівчаток, які їхали зі мною.

Я їздив також зі Львова до Калуша, до невеликої фабрики, яка виробляла дерев’яники зі шкіряним верхом[дерев’яники — дерев’яне взуття — І. М.]. Цей різновид взуття носили в’язні у концентраційних таборах, і ці дерев’яники привозилися до магазину «Solid» у Львові.

Пригадую собі випадок, коли я отримав указівку завезти до цієї взуттєвої фабрики вісім Жидів. Вони також були забезпечені документами, які підтверджували, що були кваліфікованими спеціалістами цієї фабрики.

Пам’ятаю й низку інших подорожей, в яких мене супроводжувала молода монахиня. Ми возили кожного разу шість-сім дівчат зі Львова до Якторова, до цього сиротинця, до того монастиря.

Митрополит Шептицький видав розпорядження, аби помагати цим людям, аби забезпечити їх фальшивими ідентифікаційними документами, які рятували їх перед німцями через те, що доводили, що вони українці. Тож о. Котів їх збирав і поміщав у друкарні та видавав їм ідентифікаційні картки, які свідчили, що вони є працівниками друкарні.

Уся ця система з фабрикою коло Калуша була подібною до того, що робили в громадському шпиталі [Народна Лічниця — І. М.] на вул. Петра Скарги й у митрополичій друкарні. Усі втікачі були перебрані за працівників, за персонал різноманітних митрополичих інституцій.

Всі вони були забезпечені офіційними документами, які підтверджували, що працюють у лікарні, друкарні і т. д. Були, дякуючи цьому, там заховані як нормальні працівники, як необхідна команда. Цей німецький монах о. Петерс видавав цим людям документи працівників від імені Митрополита.

Велика кількість тих людей була схована від німецької влади в українських монастирях — в Уневі, в Якторові та інших місцях. Багато втікачів перебувало у шпиталі на вул. Петра Скарги, у друкарні й інших інституціях. Тут же, біля мого власного помешкання у Львові, перебував монаший чин, розташований неподалік вул. Личаківської.

Монахині цього чину опікувалися міським сиротинцем, який забезпечував дах над головою хлопцям і де велика кількість жидівських хлопців знайшли прихисток. Ці самі монахині на території свого монастиря організували захоронку [дитячий садок для дітей-сиріт — І. М.] для жидівських дівчат, вбрали їх у габіти й забезпечили особистими документами, які представляли їх як українських монахинь.

Багаторазово під час моїх маршрутів, їздячи до та зі Львова, перевозячи Жидів до безпечних місць під виглядом перевезення їжі й тому подібного, дякуючи авторитетові Митрополита, я завжди мав постійну охорону.

У результаті, коли під кінець 1943 року й на початку 1944 року німецька влада почала проводити пошук Жидів навіть всередині монастирів, у згромадженнях знаходили тільки монахів і монахинь, оскільки всі сховані там жидівські втікачі були забезпечені відповідними ідентифікаційними картками, відповідними документами, відповідним монашим одягом.

Митрополит Шептицький видав у 1943 році пастирський лист під назвою «Не убий!» як протест та відповідь на німецькі злочини, які вчинялися щодо цивільного населення.

Був до глибини зворушений їхньою брутальністю. Мені говорили, що між тими, яких переховували в резиденції Митрополита, були видатні Жиди. І правда, за свідченням о. Котіва, один із них був відомим лікарем, а інший головним рабином».

«Те, що трапилося вчора, приголомшило нас. Юрба видала єврейського хлопчика поліції. Хлопчик, мабуть, втік від гестапівців, які викрили сховище його родини. Теодозій на мить зупинився, потім продовжував. — Не всі поводять себе так, як ті, кого ви бачили вчора на горі. Я не повинен був би нічого говорити, але бачу, яке горе заподіює вам те, що відбувається.

Я хочу вам щось розповісти. Ми з другом, братом Лазарем, працюємо шевцями на фабриці «Солід». У пивниці фабрики ми спорудили бункер, де переховуємо єврейську родину на прізвище Функ. Я молю Бога, щоби він допоміг нам врятувати цих людей. Гадаєте, легко ховати вас у цьому монастирі?

Через кілька тижнів після того, як вас сюди перевели, обшуки посилилися. Настоятель, отець Никанор, скликав усіх братів і розкрив їм таємницю вашого перебування тут. Якщо німці прийдуть з обшуком і знайдуть вас, ми повинні зробити все, щоби зняти підозру з монастиря та попередити можливість колективної відповідальності за цей вчинок.

Тільки так можна вберегти монастир від знищення, а ченців — від смерті. Отже, один із ченців повинен добровільно взяти відповідальність на себе. Настоятель запитав: «Хто готовий взяти на себе відповідальність?». Усі, як один, зробили крок вперед. Кожен був готовий ризикувати.

І вам належить знати, що не тільки ми, ті, хто знаходиться під особистим впливом митрополита Шептицького, але й багато священиків у повітових містах беруть участь у рятуванні євреїв, особливо, дітей. Серед них Котів, Іванюк, Марко Стек, Тит Процюк, Грицай, Мартинюк, Кипріян, ігуменя жіночого студитського монастиря Йосифа, Герман Будзинський та інші».

«Мене провідали також ігумен Климентій, Грицай і Теодозій. Ігумен розплакався. Він мене урочисто запевнив, що всі дорослі й діти, які є під його захистом, живі та здорові, добре заховані і з ними не може трапитися нічого поганого. Коли ми розлучалися, він повідомив, що ввечері на мене чекає зустріч із Митрополитом».

«У тім часі, як я був у Львові, одного разу сестра-настоятелька з Підмихайловець, василіянка, пише до отця архимандрита Климентія, що діти не мають молока (там, власне, ті дівчата жидівки були). І ми мали в забудованю Юра корови, знаєте. Тепер, Блаженніший мав свою корову там. Ми доглядали.

«Найкращу корову, — отець Климентій каже, — виберіть». І ще був такий брат Варлаам, і я, і ми теж ідемо аж до Підмихайловець, а то Львів, а Підмихайлівці — це шмат дороги. Він був старший брат, із бородою, подібний на Жида, а я був молодий ще, без бороди, також троха подібний на Жида.

То нас чотири рази наша українська поліція спиняла й казала, що ми Жиди, де ми ту корову взяли. І ми мали письмо від отця ігумена Климентія. Ну, якось ми ту корову пригнали, бо треба молока для Жидівочок. Там було других дівчат більше.

Ми так пригнали перед обідом ту корову, посідали під дерево і так відпочиваємо, той брат змучений був. І каже до сестри, сестра то була, вона робила порядок у городі, каже: «Прошу, сестро, дай мені води, бо я… .» Вона в якімось такім подертім такім го[р]нятку, же то текло. Вона думала, що то Жид.

Ну, він напився й того. А там наш отець був капеляном, студит. Біда, шо я забуваю ім’я, не пригадую. Пішло на обід, ну, і отець нас кличе, ми пішли на обід. І призначили ту сестру служити нам. Як вона побачила, же там той «Жид» сидит, то та таца їй впала зі встиду й зі страху. І то вже друга сестра її замінила».

«До моменту заснування монастиря 40-річний брат митрополита, граф Казимир Шептицький, був юристом, який користувався широкою популярністю, був членом Віденського парламенту. Андрей переконав брата відмовитися від своєї світської професії, закінчити духовну семінарію, стати священиком й очолити студитський орден.

Казимир, що одержав ім’я Климентій, став керувати всіма студитськими монастирями, які потім відіграли важливу роль у порятунку євреїв. Серед монастирів, що взяли участь у порятунку євреїв і, зокрема, в переховуванні єврейських дітей, був і монастир на вулиці Петра Скарги, відомий своєю знаменитою бібліотекою візантійських рукописів («Студіон»), що нараховувала тисячі томів.

Студити мали кілька монастирів: монастир Кушевича під Львовом, у Скнилові, в Уневі біля Перемишлян був центральний студитський монастир, а також скит у селі Підлюте, парохіяльний дім у селі Коростів, осередок у Дорі (Гуцульщина). Були й жіночі монастирі: Личаківський монастир на вулиці Убоча — його ігуменя Йосифа (на прізвище Вітер) очолювала всі жіночі студитські монастирі: в Якторові, що був приєднаний до Унева, і у Брюховичах, разом із його дитячим будинком.

Жіночі студитські монастирі відкривали дитячі будинки-сиротинці, організовували дитячі садки-захоронки також поза монастирями. У Львові митрополит Андрей Шептицький енергійно включився в культурне життя українців, у коло яких він повернувся зі своєї полонізованої сім’ї.

Він самовіддано боровся проти політики полонізації, за що піддавався переслідуванням із боку галицьких поляків, а згодом і польського уряду».

«Каже, що прийшов комітет і митрополит каже, щоби вони дали йому слово чести, що ті всі, той спис дітей, тих людей, як вони вже є християни, щоби комітет дав слово чести, же не будут переслідувати. Тілько лишити їм свобідну волю, як вони хотять. І комітет потакував.

То каже мені той Левін, що ще митрополит сказав тим, котрі не мали ще відповідного вбрання, пошити убрання, черевики. Огудити були всякі, каждий мусів мати якийсь фах у руках. Кравці, шевці, столярі, все мали. І вони так тоди митрополит передав комітетові жидівському тих дітей».

«Як і будь-яка непересічна особистість, Андрей Шептицький також допускався помилок. Проте, якщо можна визнати заслуги Оскара Шиндлера, який був нагороджений Золотим партійним знаком НСДАП [золотий партійний знак НСДАП (нім. Goldenes Parteiabzeichen der NSDAP) — нагорода Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП), яка існувала у Третьому Рейху для відзначення найстарших за партійним стажем членів — І. М.], що, безсумнівно, полегшило йому отримання дозволів на заснування фабрик, де працювали євреї, і таким чином вирятовувало їх від неминучої смерті, — то принциповим є питання: чому відмовляють у такому визнанню Андреєві Шептицькому?

Мундир і відзнака НСДАП берегли Шиндлера, давали йому своєрідний охоронний ґлейт. Митрополит наражав на небезпеку своє життя та своїх помічників, яких можна було вбити без суду, як це пережили тисячі людей, які керувалися християнськими цінностями — співчуттям і милосердям. Андрей та Климентій Шептицькі ризикували значно більше, ніж Шиндлер. Рятували невинних людей із власної волі, за власні гроші, — і чинили це безкорисливо».

«Що ще могла зробити стара, хвора, паралізована людина, як не протестувати у такий спосіб?! І хіба не кидав він виклик нацистському режиму та колабораціоністам, хоча б на прикладі цього вчинку?! Хіба на цьому прикладі він не вказав на вбивць?

Чи наважився голова будь-якої іншої церкви виступити з протестом, як він виступив у своїх відомих листах до Верховного Командування нацистського режиму? І коли він писав Папі Пію ХІІ, хіба він не почав листа з вибачення за те, що не писав з моменту окупації Львова нацистами, тому що боявся, що його лист «може потрапити в руки тих, хто не повинен його читати…».

У цьому ж самому листі він пише, я цитую: «Німецький закон жорстокий, майже диявольський, набагато страшніший, ніж більшовицький…» ЧИ ЦЕ СЛОВА КОЛАБОРАЦІОНІСТА? Чи може будь-яке свідчення про так звану «співпрацю» з його боку переважити його дії, доброту та християнське милосердя?

Якщо згадувати цей сумнозвісний лист або 1941 рік, важливо пам’ятати про дух того часу — цей лист був написаний у ті часи, коли німецька армія вважалася «рятівником від переслідувань більшовиків», які пропонували даремні надії про створення вільної та незалежної України. Цей лист був написаний у той час, коли НІХТО — я підкреслюю, НІХТО — НАВІТЬ ЄВРЕЇ! — не могли передбачити, на що здатна «цивілізована» Німеччина…

У ту мить, коли він зрозумів їхні наміри, він, однак, не сидів мовчки — він діяв, і ці дії були гучнішими за слова… Він боровся за допомогою пера, і його перо було могутнішим, ніж той меч із прислів’я.

Давайте не будемо забувати про його Циркуляр 1942 року під назвою «Не убий». ЧИ ЦЕ СЛОВА КОЛАБОРАЦІОНІСТА? Яке жорстоке викривлення правди! SCRIPTA MANENT, незважаючи на існуючі документи або письмові докази, добре ім’я одного з НАЙВЕЛИЧНІШИХ ГУМАНІСТІВ наших часів постійно обмовляється та ганьбиться несправедливими заявами та звинуваченнями.

Чи не є людина, яка сприяла врятуванню від Голокосту близько 150–200 осіб, переважно дітей (включаючи хлопчиків, які наражали церкву та священиків на ще більшу небезпеку!), ПРАВЕДНОЮ ЛЮДИНОЮ?!

Надати притулок та захист 150–200 особам, а не одній людині, яких переслідувала влада! І це в той час, коли навкруги діяла сумнозвісна українська міліція та проводилися жорстокі вбивства євреїв!

Усе це робило становище Митрополита Шептицького ще більш ризикованим та відрізняло його ситуацію від ситуації будь-кого іншого в окупованих країнах Європи…»