СИНОД ЄПИСКОПІВ Української Греко-Католицької Церкви«Богопосвячені покликання — легені Церкви», — о. Йосафат Ковалюк, ЧСВВ
15 лютого Українська Греко-Католицька Церква, окрім Стрітення Господнього, відзначає й Всесвітній день богопосвячених осіб, започаткований у 1997 році папою Іваном Павлом ІІ. Це — день тих, хто обрав покликання служити Богу, священиків, монахів і монахинь.
Про свій досвід такого покликання у програмі «Відкрита Церква» розповіли о. Йосафат Ковалюк, монах Чину святого Василія Великого (ЧСВВ) та с. Ксенофонта Дика із згромадження Сестер Пресвятої Родини. Про це повідомляє Департамент інформації УГКЦ.
Богопосвячення як особливе покликання в житті
«Наш отець, Блаженніший Святослав, казав: монашество — це легені Церкви», — говорить о. Йосафат, монах ЧСВВ. — Через своє духовне і молитовне служіння воно дає можливість дихати і Церкві, і суспільству».
«Кожна богопосвячена особа є своєрідним світлом — для людини, Церкви і суспільства, — каже с. Ксенофонта. — Так, це маленький вогник, але він дарує світло — темряву не згасити, але у ній можна засвітити світло. Кожна людина своїм життям дає комусь відвагу, крила, підтримку, сенси… А коли богопосвячена особа живе Богом — по-справжньому, люди це бачать і хочуть наслідувати це, вони бачать світло, яке є у цій людині. Дуже важливо, коли люди у монахові, у священикові бачать те Боже світло…»
Про особливий дар — покликання до богопосвяченого життя, Блаженніший Святослав говорить так, зокрема у спілкуванні з молоддю: https://dyvensvit.org/top/1021716/
«Ми всі обдаровані, лишень хтось має одні дари, а хтось — інші. Завданням життєвого покликання є ці дари розвинути. Бо дар подібний до насіння, яке Святий Дух посіяв у душі. Пізнати своє покликання — це пізнати правду про себе: хто я, задля чого я живу? Ми кажемо, що пізнання правди про себе і є покликанням, бо коли я хочу знати правду про себе — спілкуюся з тим, Хто мене сотворив. Своє покликання можна збагнути в контексті діалогу, розмови. Неможливо розпізнати своє покликання, закрившись в собі — ти загубишся».
Сьогодні, як кажуть єпископи і священики Католицької Церкви, у світі є криза таких покликань, і це — прояв загальної кризи віри і викликів секулярного суспільства. Натомість, в Україні такі покликання є і вони мають відгук — і у церковних спільнотах та монаших згромадженнях, і, власне, у самому суспільстві, у близьких і рідних людей, які обирають цей шлях.
На сьогодні в УГКЦ діють різні чоловічі і жіночі монаші згромадження, кожне з яких має свою історію. В Україні і поза її межами є 11 чоловічих і 20 жіночих згромаджень УГКЦ. Сестра Ксенофонта каже: таке розмаїття — велике багатство для Церкви, тому що кожен чин, згромадження чи монастир виникав з певної потреби Церкви і світу.
Більше про монаші спільноти УГКЦ — тут:
Сестра Ксенофонта і отець Йосафат розповідають свої історії на шляху до монашества. Більшою чи меншою мірою, це історії боротьби із стереотипами — щодо того, чим є монаше життя насправді. Важливо розуміти, що для багатьох вірян, чиї діти на початку 90-х вирішили посвятити себе Церкві, першою емоцією був страх за них як прояв великої травми ХХ століття і щодо українців, і щодо УГКЦ. Окрім іншого, працювали й радянські стереотипи — мовляв, «монастир — повністю закритий заклад», «монахи — темні люди» тощо. Ці уявлення — частина радянської пропаганди, повного викривлення реальності. А про те, чим було монашество насправді, свідчить життя великих постатей УГКЦ ХХ століття, які були причетними до всього, що відбувалося у суспільному житті, які мали блискучу освіту, були мислителями, філософами, богословами світового рівня. Йдеться не лише про братів Шептицьких, а й те гроно священнослужителів, яке з’явилося у часи розквіту УГКЦ на початку ХХ століття, складні насправді часи для Української держави і Церкви, але які дали неймовірні зразки віри для усього світу. Йдеться, зокрема, про новомучеників УГКЦ, які постраждали в часи комуністичних переслідувань у 1935–1973 роках і загинули за віру, про о. Омеляна Ковча, який загинув у таборі Майданек, про тисячі священиків і монахів, які не відмовилися від своєї віри і поїхали на заслання і за своїми вірними до Сибіру та Казахстану.
Як розпізнати покликання до богопосвячення
Покликання — як голос Божий у серці, але розпізнати і переконатися, що це саме Його голос можна тільки у молитві, у спілкування зі священиками чи монахами. Тому цей шлях — від бажання до складання обітів — є досить довгим.
«Такий поклик — дуже важливий у житті, і його потрібно правильно розпізнати, не сплутати з чимось іншим, — каже сестра Ксенофонта. — Тому є досить довгий час приготування до прийняття обітів: кандидатура — близько року, новіціат — приблизно два роки, тимчасові обіти — близько п’яти років. І вже тоді можливе прийняття обітів вічних…»
Сестра Ксенофонта каже: для світських осіб, які відчувають такий поклик, можливо зголоситися пожити при якомусь монастирі, щоб побачити це життя зсередини. Окрім іншого, монахині різних згромаджень проводять реколекції, і це також є можливістю ознайомитися з певними речами й розпізнати своє покликання.
«Якщо говорити про покликання, то на думку спадає, що це — запрошення, голос Божий, який кличе, і людина чує Його у своєму серці. Цей голос кличе до певної місії і завдання, — каже о. Йосафат. — Якщо говорити про богопосвячене життя, то Господь кличе людину стати послідовником Ісуса Христа, нести людям Євангеліє, любов і милосердя, які проповідував Христос». Це покликання комусь важче розпізнати, комусь легше. Але є певні обставини і умови, які дозволяють це зробити напевно — це молитва, це спілкування зі священиком чи монахами, участь у житті парафії… Все це, рано чи пізно, дасть відповідь — моє це чи ні».
Про стереотипи і хибні уявлення про монаше життя
Більшість таких уявлень кореняться у радянських часах атеїзму, проте у масовій свідомості вони, певною мірою, залишилися. Для розвіювання цих метастаз достатньо поцікавитися історією УГКЦ часів митрополита Андрея Шептицького. Церква завжди служила і служить там, де є потреба, і так, як цього потребує суспільство. І монаші спільноти — частина цього служіння.
Щодо сучасного становища — то у людей, які обрали цей шлях немає обмежень ні щодо навчання чи праці, ні щодо особистих уподобань чи хоббі. Сестри-монахині захищають наукові дисертації — як, наприклад, редемптористка Альфонса Карапата, перша із сестер-українок, яка захистила докторську дисертацію на Близькому Сході. Брати-монахи займаються блогерством, грають у футбол, пишуть пісні, створюють образи тощо. Тобто можливості для реалізації у науці, мистецтві чи громадській діяльності залишаються відкритими у цьому головному покликанні. Звісно, є певні обмеження, окреслені правилами та уставом кожного згромадження, які регламентують молитовний і духовний триб життя.
«Кожна спільнота має свій молитовний дух, свій характер, — ділиться с. Ксенофонта. — Навчаючись у Римі, я мала можливість жити в римо-католицькій спільноті, де був супровід отців-єзуїтів, а на вихідні їздила на катехизацію до сестер-домініканок, за сто кілометрів від Риму — ця спільнота була більш консервативною. І, знаєте, кожна із цих спільнот мала своє духовне багатство, свою глибину молитви. І у цьому розмаїтті я зрозуміла: моя спільнота — Сестер Пресвятої Родини, має свою красу, своє життя і святість перед Богом. Розмаїття — великий дар Божий».
Пресслужба Секретаріату Синоду Єпископів УГКЦ
